117. Буття та його основні форми.

Учення про буття – онтологія.

Поняття "буття" — вихідне в систематичному філософствуванні. Boнo належить до числа найширших і виражає все те, що реально існує: предмети, речі, властивості, зв'язки об'єктів, численні вияви свідомості людини і суспільства, чуття, розуму. У ньому фіксується також складний і комплексний зміст самого існування, причому не лише його факт, а й сенс.

Поняття «буття» ввів у філософію давньогрецький мислитель Пармені (5 ст. до н.е.). Буття, на його думку, реально існує, є незмінним, однорідним та абсолютно непорушним. Загалом філософи античності під буттям розуміли все, що істинно існує, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (самопороджує себе). Середньовічні мислителі надавали онтології теологічного змісту – ототожнювали поняття буття та Бога.

Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття – це реально існуюча стабільна, самостійна, об’єктивна, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального та духовного світу.

Характеристики буття:

- для буденної свідомості «буття» констатує факт існування предмета, явища або процесу. Існувати – бути зафіксованим у думці;

- віддзеркалює сутність, першопричини існування, субстанцію світу й відповідає на питання «що таке існування?»;

- субстанція – самостійна сутність, що існує сама по собі й ні від кого не залежить.

Основні форми буття:

1) буття природи поділ. на: буття 1) «першої природи» - буття предметів та процесів, які існують незалежно від волі людини та її діяльності, тобто сукупність природних умов існування людського суспільства; 2) «другої природи» - буття штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення першої природи.

2) буття людини – реальне існування людини, яке має два аспекти: 1) існування людини як частини природи; 2) як суспільної істоти (у суспільних відносинах, активній трудовій діяльності). буття людини – це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття людини самої по собі та буття в матеріальному світі;

3) буття духовного (ідеального) – існування духовного як самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного буття й обєктивізованого (позаіндивідуального) духовного буття. Воно охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотожним поняттю свідомості (мисленню) індивіда.

4) буття соціального – система суспільних процесів, що віддзеркалює буття людини у суспільстві та буття (життя, існування, розвиток) самого суспільства.

Крім вказаних форм виокремлюють також «ноуменальне буття» (ноумен – річ у собі) – буття, що реально існує незалежно від свідомості того, хто його споглядає, та «феноменальне буття» (феномен – явище, яке існує в досвіді людини) – ілюзорне буття, що існує лише як момент процесу пізнання на рівні суб’єкта

118. Простір і час, основні характеристики.

Важливою та невід’ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об’єктів бути протяжними займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має сенс тоді, коли воно пов’язане з існуючим диференційованим структурованим матеріальним світом. Як би світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’язані між собою, то поняття простору не мало б сенсу.

Порівняння різних тривалостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін.. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину та висоту, час – одновимірний, бо характеризується тривалістю.

Час – орма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Ньютон вважав, що коли зі світу послідовно вилучити всі матеріальні тіла, то все що залишиться, і буде простором й часом. Насправді ж, якщо б вдалося вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія відносності А.Ейнштейна, яка підтвердила висновок реляційної теорії – розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір та час як вічні й незмінні.