107. Суспільна свідомість та її структура.

Свідомість – найвищий рівень відображення об’єктивної дійсності (ідеальне), що притаманне лише людині як соціальній істоті. Вона є насамперед продуктом суспільно-історичного розвитку, функціональною здатністю мозку, ідеальним віддзеркаленням дійсності, регулятором діяльності та вчинків людини.

Залежно від типу суб’єкта свідомість може бути індивідуальною та суспільною.

Суспільна свідомість найгрунтовніше була досліджена представниками історичного матеріалізму. СС відображає суспільне буття та є головною умовою його прогресивного та стабільного розвитку.

СС та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту.

Суб'єктом СС виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності.

Внутрішня структура СС відображається у її рівнях та формах (з точки зору історичного матеріалізму).

Рівні СС:

- побутова свідомість не використовує у відображення об’єктивного світу спеціальних процедур;

– суспільна психологія є емоційним ставленням до суспільного буття, його оцінки (почуттями та емоціями);

– теоретична свідомість відображає суспільне буття (його зв’язки й закони) спеціальними методами пізнання;

- ідеологія – система теоретичного розуміння довколишнього світу через призму інтересів певної соціальної групи.

Форми СС, що хар-ть різні способи відобр-ня суспільного буття:

- політична свідомість – сукупність поглядів, ідей, що віддзеркалюють ставлення до влади й боротьбу за владу різних партій, класів, народів, націй, держав;

- правова свідомість – сукупність повсякденних і теоретичних поглядів, ідей на право, закон, правосуддя;

- мораль – побутові й теоретичні погляди, ідеї про способи морального регулювання поведінки людей в праці, родині, наукових сферах, політиці, ставленні до природи тощо;

- релігійна свідомість – віддзеркалює світ на грунті релігійної віри (релігійного знання);

- філософська свідомість – відбиває світ на основі щонайбільше узагальнених понять і категорій;

- мистецтво – відображає світ за допомогою художніх образів, як результат розв’язання суперечності між прекрасним і потворним;

- наука – віддзеркалює світ за допомогою знань, перевірених практикою та спрямованих на практичну діяльність.

108. Критерії істини.

Істина є одним з ключових елементів пізнання, поряд із суб’єктом та об’єктом пізнання.

Істина – адекватне відображення суб’єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу. Питання істини є чи не найголовнішим у гносеології – теорії пізнання.

Істина – процес об’єктивний за змістом та суб’єктивним за свою формою. Істина є нескінченним процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку.

Критерій істини —визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень. Критерії істини є інструментами верифікації. Філософами пропонуються різні критерії істини, деякі з них очевидні, інші викликають суперечки.

(Декарт – ясність, очевидність; Фейєрбах – позитивні відчуття людини, корисність або узгодженість з іншими істинами)

Критерії істини:

Авторитет. Думку досвідченого, кваліфікованого фахівця можна розглядати як своєрідний доказ. Обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста одним із критеріїв істини.

Систематичність - таке пояснення, яке несуперечливо й послідовно охоплює всі факти. Для того, щоб певне твердження було систематичним, усі факти, що його стосуються, повинні бути класифіковані й упорядковані таким чином, щоб утворити ціле. Теорія, яка дає найефективніше пояснення усім відомим фактам, може вважатися істинною. Вчений повинен приймати за істину найсистемніше пояснення, яке охоплює найбільшу множину фактів.

Загальний консенсус. Вважається, якщо всі люди в світі вірять у щось, то це неодмінно є правдою. Цей критерій має цінність, якщо мова йде про базові істини, такі як закони логіки та математики. В тому випадку, коли це тільки згода цінність такого критерію спірна.

Несуперечливіть (проста). При простій несуперечливості окремі твердження не суперечать одне одному, але не обов'язково пов'язані між собою. Недоліком такого критерію є те, що окремі факти розглядаються ізольовано, без узгодження.

Несуперечливість (строга). При строгій несуперечливості істинні твердження пов'язані таким чином, що одне з них є наслідком іншого (напр.: математична логіка). Обмеження ланцюжків пов'язаних тверджень: спираються на певні аксіоматичні апріорні положення.

Відповідність. Проста вимога того, щоб твердження відповідало своєму об'єктові, розцінюється багатьма філософами, як найправильніший критерій істини. Ідея, яка відповідає своєму об'єктові, справді істинна, але проблема в тому, що визначення того, що така відповідність досконала, вимагає застосування додаткових критеріїв істини.

Звичай. Вважається, що освячене звичаєм допоможе запобігти помилці. Особливо це стосується питань моралі. Звичай не вважається серйозним чи строго правильним критерієм істини.

Емоції. Більшість визнає, що емоції й почуття не можуть адекватно виконувати функцію критерію істини.

Інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи знання невідоме. Інтуїція в найкращому разі може тільки постачати правильні думки, не будучи критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості інтуїтивних здогадок необхідно застосовувати інші критерії.

Практика (головний критерій істини у діалектико-матеріалістичній філософії). Ідея істинна, якщо вона працює. Сенс та правильність ідеї визначається при її застосуванні. Хоча практика вважається цінним критерієм, використовувати її потрібно з обережністю з огляду на можливі випадкові підтвердження хибних ідей. Практика - цінний критерій істини, особливо у негативному формулюванні: «що не працює, не може бути істинним».