97. Основні риси елліністичного періоду античної філософії.

Основні риси елліністичного періоду античної філософії.

Елліністична філ-я (кін. 4 – поч. 2ст. до н.е.) – сукупність філ-х учень, які віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філ-го мислення. Включає філ-кі школи:

- Кініки,

- Скептицизм,

- Епікуреїзм,

- Стоїцизм.

Особливості:

- криза моральних і філ-х цінностей,

- критика держави і сусп-ва,

- захист приватних інтересів,

- пошук інливідуального щастя,

- мета життя – щонайбільше задоволення,

- апатія, атарксія, евлемонія

- домінування матеріалізму.

Кініки – філ-ка школа, яка обгрунтовувала ідеї свободи поза сусп-вом (асоц-ну свободу), представники перевіряли свої філ-кі погляди на собі. Вели паразитичний спосіб життя, жебракували, ігнорували державу й з-ни, традиційну культуру та мораль, концентрували увагу на людських пороках. Найвідоміші філ-фи: Антисфен, Діоген Сінопський.

Стоїцизм

Давня Стоя. Зенон з Китія (335–262 до н.е.) заснував школу стоїків.

Середня Стоя. Хрісіпп – найбільш плідний автор та активний популяризатор ідей стоїцизму. Філ-я стоїків сформувалася під впливом учнів Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля та кініків, з особливим акцентом на етичній проблематиці. Головна мета філ-ї - виявити основу етичного життя. Однак справжня моральність може бути віднайдена лише завдяки істинному знанню. Зенон вважав, що тільки на основі наук. пізнання може бути сформована достовірно етична поведінка. Пізня Стоя широко відома діяльністю таких філософів, як Сенека (5–65 рр.), Епіктет (50–140 рр.) і римський імператор Марк Аврелій (121–180 рр.). Дуже відчутним є моралізаторський дух римського стоїцизму. Теоретична складова вчення стоїків до цього часу була мінімізована, а на перший план висунулися проблеми самопізнання та внутрішньої рефлексії. Стоїки - основоположники європейської традиції практичної філ-ії. Деякі положення та проблеми римських філ-ів дозволяють вважати стоїцизм попередником екзистенціалізму XIX–XX ст.

Епікуреїзм – найвпливовіше вчення періоду.

Епікур (341–270 рр. до н.е.). Найбільш відомий твір Епікура – «Головні думки». Вирізняв у своїй філософії три основні частини: каноніку (систематику основоположень, свого роду теорію пізнання), фізику (атомістичну система Демокріта) й етику. Дві перші частини були ніби пролегоменами до центральної частини – етики. Одним з перших наблизився до формулювання з-ну збереження матерії. Вважав, що у світі ніщо не зявляється з нічого й безслідно не зникає, постійно існує тільки Всесвіт. Висунув гіпотез про криволінійність падання атомів, що пояснювала процес створ-ня мат-го світу як результатузіткнення атомів у пустому просторі та обгрунутвала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовню обставин.

Скептицизм

Основоположник - Піррон з Еліди (360–270 рр. до н.е.). Як і Сократ, Піррон не написав жодного твору, тому його вчення відоме тільки зі вторинних джерел – з текстів Тімона з Фліунта тощо.

Скептицизм не був широко популярним. Однак ідеї скептиків дуже вплинули на подальший розвиток гр. філ-ії. Їм притамання тенденція до релятивізму. Епістемологічний песимізм скептиків був частково викликаний розчаруванням у наївному оптимізмі, властивому раннім досократичним філ-ам. В елліністичну епоху сформувалося три основні школи скептицизму: Давній скептицизм, Середній скептицизм і Молодший скептицизм.