93. Раціоналістична філософія Нового часу (б. Спіноза, г. Лейбніц).

У XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Ф.Бекон, Дж.Локк) і раціоналістична (Р.Декарт, Б.Спіноза).

Б. Спіноза. Головним у філософі вчення про субстанцію, яку він визначає так: «під субстанцією я розумію те, що існує саме в собі та репрезентується саме через себе, тобто те, презентація якого не потребує репрезентації іншою річчю, з якої воно має виходити». Для розуміння і пояснення світу речей і процесів Спіноза ввів поняття модусу(способу існування). Усе, що є в світі існує в субстанції Бога. Бог – це природа, що народжує відтворюючу натуру. Усі тіла мають душу, й кожному тілу відповідає певна душа. Субстанція – нескінченна, а її творіння – скінченні. Вводить поняття атрибут. Атрибут - це суттєва визначеність субстанції , невіддільна від неї властивість. За визначенням самого Спінози, атрибут є тим, що розум вбачає у субстанції як її сутність. Так само, як і субстанція, кожний атрибут має уявлятися лише через самого себе. Для людського розуму відкриваються лише два атрибути: мислення, протяглість. Людина на думку Спінози є частиною природи. Центром етики Спінози є поняття вільної людини, яка в своїх ідеях керується лише розумом.

Г. В. Лейбніц. Основна праця «Монадологія». Лейбніц вірив у безмежну кількість субстанцій (монад). Монада у нього є простою субстанцією, що входить до складних. Вони утворюють певну ієрархію: «нижчі» монади складають неорганічну природу; другий клас – це монади-душі, вони мають здатність до відчуття й споглядання (тварини); третій клас монад становлять душі людей (монади-духі, які мають пам'ять, здатність до суджень). Згідно з Лейбніцом, Бог є абсолютною досконалістю, абсолютною самосвідомістю та безмежною повнотою знань та сил. Наводив 4 докази існування Бога:

1) онтологічний аргумент, згідно з яким Бог можливий як найвища досконалість, абсолютна позитивна якість;

2) космологічний аргумент, згідно з яким достатньою підставою першопричини існування Всесвіту є Бог;

3) аргумент вічних істин, згідно з яким повинна існувати підстава для випадкового світу, але сама ця підстава (Бог) не повинна бути випадковою;

4) аргумент задуму, згідно з яким гармонійний світ можливий, бо він не суперечить законам логіки.

У теорії пізнання він дотримувався такого принципу раціоналізму: нічого немає в розумі, чого б не було у відчуттях, хіба що сам розум.

94. Суб’єктивна діалектика й. Фіхте.

Дальший розвиток ідея активності суб´єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об´єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб´єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб´єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».

Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).