81. Проблема релігії в філософії л. Фейєрбаха.

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.

За думкою Фейєрбаха, релігія є неістинна форма самосвідомості людини. Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, І утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію. ' Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

82. Неотомізм (е. Жильсон, ж. Марітен).

Найбільш впливовою релігійно-філософською течією сучасності є неотомізм. Прибічники цього напряму називають своє вчення «віковічною філософією», оскільки вона сягає 700-літньої давнини. Теоретичним фундаментом неотомізму служить схоластична філософія «ангельського доктора», томізм святого Томи Аквінського (1225-1274 рр.), який створив богословсько-філософську систему, використавши арістотелізм для обґрунтування та захисту католицького віровчення. Власне неотомізм сформувався в 70-х рр. XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1870 рр.).

Фундаментом усієї неотомістської (і томістської) побудови служить постулат про гармонійну єдність віри і знання, які при правильному підході доповнюють одне одного. Це не антиподи, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї мети. Джерело віри — божественне одкровення, тому істини його — безумовні, абсолютні. Джерело раціонального пізнання - людський розум, і попри всю його недосконалість не слід його відкидати. Але за своєю природою він неминуче кінцевий, обмежений, і не завжди на нього можна покластися. Тільки одкровення відкриває нам таємниці буття, недоступні для розуму.

Екзистенціальну інтерпретацію зв'язку божественного буття та царства творення розпочали Е. Жільсон і Ж. Марітен. Сьогодні вона загальноприйнята в неотомізмі, і саме таке тлумачення зв'язку творця та творення виконує роль засобу оновлення креаціоністських ідей. Різноманітність створеного буття інтерпретується з допомогою ідеї гілеморфізму. Кожне конкретне утворення — субстанція розглядається як таке, що складається з матерії та духовної форми. Матерія виступає як деяке пасивне начало, що потребує для своєї актуалізації наявності форми. Найважливішою рисою різноманітного створеного світу є його ієрархічне упорядкування. Його ступені: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин, світ тварин, людина, царство ангелів («чистих Духів»).