75. Неоплатонізм філософії епохи Відродження (Піко делла Мірандола, Парацельс)

Джова́нні Пі́ко де́лла Міра́ндолла (італ. Pico della Mirandola; *24 лютого 1463 Мірандола, поблизу Модени — †17 листопада 1494,Флоренція) — італійський мислитель та філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму.

Основним його твором є «900 тез, навіяних філософією, кабалою та теологією» (Conclusiones philosophicae, cabalisticae et theologicae), який побачив світ у 1486 році та вступним словом до якого була «Промова про людську гідність» (Oratio de hominis dignitate, 1487) — найвідоміший документ раннього Відродження, в якому відобразився спосіб мислення епохи.

Піко делла Мірандола розглядає питання безкорисливого характеру філософії. На його думку, філософ не має розраховувати на винагороду (або також славу чи якісь почесті) за свої дослідження та філософствування, а робити це тільки з любові до самої філософії і тільки задля формування своєї душі і досягнення та розуміння істини. У «філософа», який прагне грошей та слави, все життя проходить у пошуку цього і він навіть для самого себе, для власного самовдосконалення, не розмірковує над істиною. Тож філософом називатися він не може.

Парацельс (лат. Paracelsus) (псевдонім; справжнє ім'я і прізвище — Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; von Hohenheim) (24 жовтня 1493, Швіц, — 24 вересня 1541, Зальцбург), лікар епохи Відродження, «перший професор хімії від створення світу» (О. І. Герцен). Його псевдонім означає "той, хто наблизився до Цельса, знаменитого римського філософа та лікаря I ст."

Відхиляв вчення давніх про чотири соки людського тіла і вважав, що всі процеси, що відбуваються в організмі, — хімічні процеси. Вивчав лікувальну дію різних хімічних елементів і сполук; зблизивши хімію з медициною, Парацельс став одним із засновників ятрохімії. Виділяв ліки з рослин і застосовував їх у вигляді тинктур, екстрактів і еліксирів; розвив нове для того часу уявлення про дозування ліків, використовував мінеральні джерела для лікувальних цілей. Вказував на необхідність пошуків і застосування специфічних засобів проти окремих хвороб (наприклад, ртуті проти сифілісу). Погляди Парацельса і його практична діяльність не були вільні від середньовічної містики, релігії. Він створив вчення про «архея» — вищий духовний принцип, що регулює життєдіяльність організму.

76. Суперечність між методом і системою філософії г. Гегеля.

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К.Міхелет, К.Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А.Руге, Б.Бауер, К.Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.