68. М. Гоголь як філософ.

За складом своєї натури Гоголь був дуже схильний до моралізму. Але поряд з моралізмом в ньому жила гаряча, всеохоплююча і пристрасна любов до мистецтва, яке він любив з непереможною силою. Усвідомлення своєрідної аморальності естетичної сфери привело Гоголя до створення естетичної утопії, явно нездійсненної і продиктованої необхідністю довести самому собі, що мистецтво є корисне.

“Природній ” аморалізм сучасної людини, в Гоголя, зв'язаний з тим, що в ньому переважає природне начало. Питання про природу естетичного начала і про відношення його до моральної теми в людині все життя мучило Гоголя: він сам був палким прихильником мистецтва, але з повною, немилосердною правдивістю викривав він таємну трагічність естетичного начала. Гоголь тут підійшов до самої глибини того естетичного гуманізму, який з часів Карамзіна пустив глибоке коріння в душі.

В Гоголя ми знаходимо багато глибоких і суттєвих критичних роздумів про західну культуру, але не в цьому основний зміст побудов Гоголя, а в твердженні, що в Православній Церкві “полягає можливість вирішення всіх питань, які сьогодні так актуально постали перед всім людством”. Це і є та нова думка, яка стала вихідним пунктом для цілого ряду мислителів.

Людина має вибрати собі роботу, до якої вона має симпатію, нахил, любов. Тільки та праця є продуктивна, що гармонує з вдачею людини. “Тяжко буде покараний той, хто дістав від Бога талант і закопав його в землю, а немає людини, що б не дістала якого-небудь таланту”.

На думку Гоголя, людина має ціле життя працювати над собою, життя є школа. “Мертві душі” писалися, щоб повстали живі. Щоб стати живим, треба найперше стати свідомим того, що є живе, а що мертве. Цю ж саму мету мав і “Ревізор” – показати життя без світла, показати темряву, щоб людина забажала світла.

69. Неофрейдизм (г. Маркузе, е. Фромм, г. Юнг, в. Райх).

Неофрейдизм — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30-х роках ХХ століття з фрейдизму.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становищі людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників.

Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. К. Юнг використовує нове поняття – "колективне несвідоме". Якщо Фрейд стверджував, що в несвідому психіку індивіда можуть увійти явища, які були витиснуті зі свідомості, то Юнг вважає, що несвідома психіка насичена не індивідуально придбаними формами, а є "дарунком" далеких предків. Аналіз дає змогу осягнути цей дарунок, що утворюється декількома потаємними людськими структурами, які Юнг назвав архетипами.

Найбільш відомим представником неофрейдизму був Е. Фромм (1900–1980). Він прагнув поєднати погляди молодого Маркса з психоаналізом та іншими сучасними філософськими вченнями (екзистенціалізмом, філософською антропологією тощо). В особистості, на думку Фромма, немає нічого свого. Усі и психічні прояви – це наслідок поглинення особистості різними соціальними середовищами, що її оточують. Однак, якщо марксизм вказує, що характер формування певного типу особистості напряму залежить лише від впливу соціального середовища, то Фромм стверджує, що тип особистості формується двоїстістю людського існування: "екзистенціального" та "історичного".

Сексуально-економічна теорія В.Райха (1897-1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією.