61. Конфуціанство.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.

Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

62. Особливості римського періоду античної філософії.

Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

Римський стоїцизм - найпоширеніша філософська течія в середніх і вищих класах суспільства. Його видатні представники - Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека. Він поділяв філософію на прикладну та умоглядну, різко протиставляв філософію (мудрість) та знання. Метою філософії (мудрості) Сенека вважав формування характеру людини, здатності протистояти ударам долі. Він вважав матерію пасивною, нерухомую, а розум активним. Розум рухає матерією, надає їй форми, створює з неї предмети. І матерія, і розум тілесні. Згідно Сенеки, не може бути природи без Бога, і Бога без природи. Етика пасивного гедонізму.

Епіктек. Розробка моральних принципів, які б допомогли людині за будь-яких обставин, багатства, злиднів, влади або рабства, зберегти внутрішню незалежність від цих обставин і духовну свободу. Для цього, вважає Епіктет, людина повинна розділити усі речі і обставини на залежні від неї і незалежні. У першому разі мужньо виконувати свій обов'язок, решту — ігнорувати.

У вченні про людину посилюється протилежність душі і тіла. Сутність блаженства він бачить тільки у людський волі. Зневажливе відношення до родини і держави наближує Епіктета до кініків. Мораль Епіктета близька до християнських проповідей.

Марк Аврелій. Він шукав світоглядний засіб гармонізації суспільства на загальному тлі марності, нетриваості життя. В осмислені світу, сенсу людського буття він виходив із визнання одного великого Цілого яким керує його Розум-Логос. У цьому Цілому він розміщує Бога, який турбується про людей. Людина має смертне тіло, душу – прояв життєвої сили та керівне начало – гегемонік (розум). Розум людини є її генієм, божеством, тому його треба берегти й нічим не затьмарювати.

Головним представником римського скептицизму був Енесідем із Кносса (бл. І ст. до н. е.), у своїх поглядах близький до філософії Піррона. Енесідем вбачав у скептицизмі шлях до переборення догматизму всіх існуючих філософських напрямів. Велику увагу приділяв аналізу суперечностей у вченнях інших філософів. Висновком з його скептичних поглядів було твердження, що про реальність не можна робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх відчуттях

Найвидатнішим представником так званого молодшого скептицизму був Секст Емпірик (друга половина II ст. - перша половина III ст. н. е.). У своїх працях «Основи пірронізму», «Проти догматиків», «Проти математиків» він викладає методологію скептичного сумніву, яка базувалася на критичній оцінці основних понять тогочасного знання. Критичну оцінку спрямовано не тільки проти філософських понять, але й проти понять математики, риторики, астрономії, граматики тощо.

Еклектицизм (від грец. екІекгікоБ - той, що вибирає) виникає в І ст. до н. е. в Римі. Його основоположник Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) володів колосальним обсягом знань, був енциклопедистом своєї епохи. Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній проблематиці, зокрема на етиці, прагнучи об'єднати частини різних філософських систем, які дають корисні знання.

В етиці Ціцерон багато в чому підтримує стоїків, значну увагу приділяє проблематиці доброчинності. Людину він вважає розумною істотою, яка містить у собі щось божественне. Доброчинність - це переборення всіх життєвих знегод силою волі. Найбільше сприяє цьому філософія. Кожен з філософських напрямів приходить до досягнення доброчинності своїм шляхом. Тому Ціцерон рекомендує об'єднати внесок, який роблять окремі філософські школи, усі їх досягнення в одне ціле. Цим він захищає свій еклектицизм.