5. Постмодернізм.

Постмодернізм (ПМ) – відносно новий етап розвитку зх. філ-ї сер. та кін ХХст., його засновники фр. Філ-фи: Жак Дерріда, Джон Міль, Жиль Делез. Термін «постмодернізм» виокр-ся для позначення нового типу філ-го дискурсу, який відобр-є етап критики кл-ї та некл-ї філ-ї. ПМ – постсучасна, постнеокласична філ-я.

На противагу модернізму ПМ висунув ідею про те, що худ-й образ взагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Отже, світ – є хаос. «Хаос» життя викликає потребу свободи філ-ї творчості та плюралістичну методологію досл-ня обєктивної дійсності.

ПМ руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Свобода ПМ-кої людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Для філ-ї Ж. Дерріди характерним є: 1- заперечення «метафізики» як синоніма теор-ої філ-ї з власними самостійними рац-ми системами категорій, рац-го світогляду, загально філ-ої методології; 2- по-друге, «антисцієнтизм», спрямований проти намагань науки посісти домінуючу роль у системі людських знань, проти оцінки науки як норми, парадигми для побудови філ-ї.

Ж.-Ф. Ліотар свою філ-ку теорію комунікацій будує на основі теорії «мовних ігор» Л. Вітгенштейна -> немає й не може бути універсальної мови, як і універсальної раціональності, тому філ-ф рішуче відкидає запропонований Л. Вітгенштейном пошук спільних, заг-х певною мірою рис між різними «мовними іграми».

Ж. Бордіяр. Його заслуга – у розробці теорії способу позначення.

Загалом, ПМ – складний і суперечливий феномен духовної культури сучасності: одні філ-фи заперечують необх-ть логіки й розуму, інші – можливість віри в Бога й реліг-го пізнання світу, треті – пропонують прожовжити пошук вічних і незмінних істин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті – радять шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин дух-ї культури суч-ї цивілізації.

6. Цивілізаційна модель розвитку суспільства а. Тойнбі.

Філ-я історії – розділ філ-ї, спрямований на пояснення іст-го процесу загалом і аналіз методологічних проблем іст-го пізнання. Розрізняють два головні підходи в аналізі історії: формаційний (Маркс, Енгельс) та цивілізаційний (А.Тойнбі, М.Я.Данилевський та ін.)

У моделі, запропонованій Арнольдом Тойнбі, цивілізація стає основною складовою одиницею іст-го процесу.

Цивілізація – стійка спільнота людей, об’єднана духовними традиціями, подібністю способу життя, географ-ми та іст-ми межами. Виділяє два типи ців-й:

Основні – залишають значні досягнення в іст-ї лдства і вплив. на інші (китайська, ісламська, християнська…),

Локальні – закриваються у своїх нац-х межах (мексиканська, російська, німецька, всього прибл. 30).

Генезис б.-я. цивілізації відб-ся у рез-ті сукупності факторів, які він наз. "викликом", що виникає зі зовн-го оточення - як із природного, так і з людського сер-ща. Суп-ий та ек-ий розвиток є своєрідною "відповіддю" на цей "виклик" і втілюється в піднесенні цивілізації, за яким іде її занепад, а найчастіше настає смерть. (Стадії: зародження, зростання, надлом, зникнення) Рух загалом набуває циклічного характеру. "Виклик", на думку А. Тойнбі, не відразу породжує адекватну "відповідь". Спочатку відб-ся своєрідний "відхід-у-себе", спост-ся період видимої чи уявної бездіяльності, і лише потім виникає відповідна, часто вибухова за своїм характером реакція "повернення".

Розквіт тієї чи іншої цивілізації не пов'язаний з ек-ною експансією. Розквіт цивілізації визнач-ся передусім розвитком внутрішніх сил особистості, процесом самовизначення індивіда. Саме соціокультурне самовизначення особистості, що йде своїм специфічним шляхом, а не технічний і госп-ий прогрес як такі Тойнбі вважає основним свідченням розвитку даної цивілізації.

Цивілізація – це синонім свободи і творчих можливостей людини, нескінченне духовне завдання, а не кінцевий рез-т.