55. Філософські ідеї т.Г. Шевченка.

Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства.

Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Вінець Шевченкової творчості - це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

56. Характерні особливості філософських поглядів буддизму.

У VI ст. до н. е. в Північній Індії виникає буддизм - вчення, засновником якого був Сіддхартха Гаутама(583-483 рр. до н. е.),

Після того як Сіддхартха став Буддою, тобто «просвітленим». Поступово навколо Будди зібралось багато учнів, утворилась буддійська община.

У центрі буддистського вчення лежать чотири благородні істини.

• Життя є страждання: народження - страждання, хвороба -страждання, смерть - страждання, втрата приємного – страждання, невиконання бажання - страждання.

• Причиною страждання є бажання, яке веде через радощі та пристрасті до переродження, народження знову.

• Усунення причин страждань полягає в усуненні цього бажання.

• Шляхом, що веде до усунення страждань, є правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага, правильне зосередження. Заперечується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези.

Припинення страждань настає тоді, коли людина позбавляється від сліпої прихильності до земного життя, що залучає її у свій вічний потік подій, які йдуть одна за одною і породжують одна одну. Цей стан згасання, затухання, охолодження пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. Головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через «праведне» життя і засвоєння істини про вічну змінність буття.

Основою «праведного» життя є точне і беззаперечне дотримання правил моралі - п'яти знаменитих буддійських заповідей, яких повинні дотримуватись як ченці, так і звичайні буддисти. Ці заповіді такі: 1 — не шкодити живим істотам; 2 — не брати чужого; 3 — утримуватися від заборонених статевих контактів; 4 — не вести безглуздих і брехливих розмов; 5 — не вживати алкогольних напоїв.

Правильна зосередженість характеризується за допомогою чотирьох ступенів поглиблення (джана) і належить до медитації і медитаційної практики. Людина, яка пройшла всі стадії шляху і прийшла до звільнення свідомості за допомогою медитації, одержувала звання архата, святого, який досягав нірвани.

Буддизм з Індії поширюється на острів Цейлон (Шрі-Ланка), а в більш пізній період - через Китай на Схід. Сьогодні буддизм - одна з трьох світових релігій

57. Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки.

Давньогрецький філософ Арістотель (384-322 рр. до н. е.). «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика - вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження - спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.