36. Особливості філософії досократівського періоду.

Впродовж VI—I ст. до н.е. у Ст. Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філ-ії. За цей період були ств. нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.

Представники:

- Мілетська школа: Геракліт Ефеський,

- Атомісти: Демокріт, Левкіп,

- Елейська школа: Парменід, Зенон.

Основні риси філософії даного періоду:

- критичне переосмислення міфологічних уявлень про першопричину світу,

- космоцентризм (Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відб-ся постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає),

- учення про Логос і Хаос,

- рання діалектика,

- метод філософії – декларування,

- атомістична теорія світу,

- найвний матеріалізм.

Спрямованість інтересів перших гр. Філ-ів - Фалеса, Анаксімандра, Анаксимена, Геракліта, Емпедокла - визначалася в першу чергу характером міфології, традиційних язичницьких вірувань і культів. На місце міфол-го походження у філ-фів стає причина. Для перших філ-ів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як безперервно змінюване ціле, в якому незмінне і самототожності першооснова постає в різних формах, зазнаючи всілякі перетворення.

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Елейської школи: Заслуга - у розвитку категорій (субстанції, причина, буття). Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією.

Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (VI-V ст. до н.е.). Вводить поняття буття, воно є незмінне, оскільки по суті все незмінне. «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». Буття вічне.

Зенон доводить: якщо суттєве логічне, то воно одночасно має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. 5 апорій Зенона («нерухомий рух», «дихотомія», «Ахілл і черепаха», «стріла», «стадіон»), які з-поміж іншого доводять неможливість руху (що на перший погляд здається «божевільним»).

Геракліт є засновником першої форми філ-ї діалектики. Зробив висновок про те, що б.-я. предмети та явища мають свої внутр-і протилежні сторони (життя-смерть, день-ніч..).

Атомістичне вчення Демокріта дало можливість пояснити причини існування мат-го світу як безперервного процесу народження й смерті без апеляції до Бога та містики. . Е. Шредінгер (один з найвидатн. фізиків XX ст.): сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта. З неї все вийшло і є її плоть від плоті».

37. Етика стоїків (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

Стоїцизм. Наприкінці IV ст. до н. е. в Греції формується стоїцизм. Назва «стоїцизм» походить від грецького слова «stoa», що означає «колонада» (портик), яку купив для своїх учнів і для себе Зенон із Кітіона (бл. 336-264 рр. до н. е.) - засновник стоїцизму. Він, добре обізнаний з післясократівською філософією, приблизно в 300 р. до н. е. створює власну школу. У своєму трактаті «Про людську природу» він проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром. Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку. Стоїки порівнювали філософію з людським організмом.

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі.

Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

Сенека. Він поділяв філософію на прикладну та умоглядну, різко протиставляв філософію (мудрість) та знання. Метою філософії (мудрості) Сенека вважав формування характеру людини, здатності протистояти ударам долі. Він вважав матерію пасивною, нерухомую, а розум активним. Розум рухає матерією, надає їй форми, створює з неї предмети. І матерія, і розум тілесні. Згідно Сенеки, не може бути природи без Бога, і Бога без природи. Етика пасивного гедонізму.

Епіктек. Розробка моральних принципів, які б допомогли людині за будь-яких обставин, багатства, злиднів, влади або рабства, зберегти внутрішню незалежність від цих обставин і духовну свободу. Для цього, вважає Епіктет, людина повинна розділити усі речі і обставини на залежні від неї і незалежні. У першому разі мужньо виконувати свій обов'язок, решту — ігнорувати.

У вченні про людину посилюється протилежність душі і тіла. Сутність блаженства він бачить тільки у людський волі. Зневажливе відношення до родини і держави наближує Епіктета до кініків. Мораль Епіктета близька до християнських проповідей.

Марк Аврелій. Він шукав світоглядний засіб гармонізації суспільства на загальному тлі марності, нетриваості життя. В осмислені світу, сенсу людського буття він виходив із визнання одного великого Цілого яким керує його Розум-Логос. У цьому Цілому він розміщує Бога, який турбується про людей. Людина має смертне тіло, душу – прояв життєвої сили та керівне начало – гегемонік (розум). Розум людини є її генієм, божеством, тому його треба берегти й нічим не затьмарювати.