27. Апологетика: примат віри.

Філософія раннього християнства одержала назву апологетики, а її представники - апологетів. Пов'язано це з тим, що твори мали характер апологій, спрямованих на захист і виправдання християнського віровчення і діяльності християн. Раннє християнство поставило перед філософією два взаємопов'язані між собою завдання: безпосередньо-практичне та ідейно-теоретичне. Перше полягало в захисті християнських громад від переслідувань, у відстоюванні права на сповідування нової релігії та зміцнення організаційної єдності, а також залучення до християнства широких мас

Поряд з вирішенням безпосередньо-практичних завдань християнські апологети багато уваги приділяли розробці та теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Це пов'язано з тим, що початок функціонування християнської апологетики збігається з моментом становлення церкви, яка вимагала чіткого віровчення.

Теоретичним джерелом ранньохристиянської філософії була елліністична філософія (II ст. до н. е. - II ст. н. е.), насамперед система єврейського філософа з Александрії Філона, а також вульгаризована грецька, особливо стоїчна філософія, В майбутньому великий вплив на формування християнської філософії мало вчення неоплатоніків.

Філософія Філона базувалась на уявленні про Бога як про найвищу істоту, що стоїть поза часом і простором. Через свою трансцендентність Бог не може вступити в контакт зі світом, для цього потрібен посередник (Ісус Христос)

Класична антична філософія не створила концепції Бога-особистості. В ній Єдине трактується як першопричина, з якої походить усе буття, а також абсолютна, абстрактна, безособова індивідуальність. Особистісне розуміння Бога вперше дав Філон Александрійський: якщо Бог -абсолютне начало, то Він не може не бути особистістю, бо якщо Він не особистість, то Йому щось передувало, отже, Він - не абсолютне начало. Таким чином, Бог - це особистість і вимагає особистісного ставлення і розуміння.

Завданням апологетів було впорядкувати цей різнорідний матеріал, звести його до певної системи, пояснити найбільш важливі положення, зробити їх доступними для сприйняття своїми прибічниками і разом з тим захистити від нападів противників християнства.

28. Основні риси філософії Нового часу.

Духовний вигляд, властивий періоду історії, який зазвичай називають Новим часом, у багатьох відношеннях відрізняється від духовного обличчя періоду Середньовіччя. У культурі Нового часу світські елементи переважають над елементами церковними. Держави все більш і більш замінюють церкву як орган управління, який контролює культуру. Першим серйозним вторгненням науки стало опублікування теорії Коперника в 1543 році; однак вплив ця теорія набула лише з того часу, коли вона була підхоплена і вдосконалена Кеплером і Галілеєм в XVII столітті. Це було початком тривалої війни між наукою і догмою, в якій традиціоналісти вели безнадійну боротьбу проти нового знання.

Представники: Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Т. Гоббс, дж. Локк.

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

Приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

З вищезазначеного можна зробити такий висновок:

- здобутки філософії Нового часу характеризуються її орієнтацією на науку як головний засіб морального та соціального оновлення людини;

- утвердженням природничо-наукового підходу в пізнавальній діяльності (насамперед кількісних методів дослідження;

- методологічним обґрунтуванням науки в межах системи емпіризму та раціоналізм.

Отже філософія Нового часу характеризується емпіризмом, раціоналізмом, метафізичністю, сцієнтизм.

29. І.Я. Франко про українську національну ідею.

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Праця - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, в таку духовну силу може обертатися лише праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо.

Духовний світ людини - її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX -- початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" -- приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя". Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка -- "Смерть Каїна" і "Мойсей".