25. Персоналізм (е. Муньє).

Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, -персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ — виявом творчої активності вищої особистості.

Принципові монізму та панлогізму персоналізм протиставляє плюралізм - багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому дотримується принципу теїзму. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношенні з найвищим началом.

Розповсюдження персоналізму пов'язано з кризою позитивізму і посиленням тенденції ірраціонального світогляду. Представники російського персоналізму М. Бердяєв і А. Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».

Головний представник фр. персоналізму Е. Муньє (1905-1950 рр.) оголошує християнське вчення про особистість основою релігійного перевороту в житті суспільства, що дає змогу створити певне «суспільство особистостей», подібно до християнської общини. Внутрішні властивості особистості - «покликання», «інтимність» - повинні, згідно з Муньє, зберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особистості між собою. Головний спосіб самоствердження особистості - внутрішнє самовдосконалення.

У соціальних поглядах Муньє закликає до суспільного оновлення, до «персоналістської та общинної революції», яку він відрізняє від соціалістичної революції, що веде до колективізму. Ця революція повинна бути водночас і духовною, і економічною, вона має створити умови для «розквіту» особистості та відсутності конфліктів у суспільстві. Вона мислиться як результат поширення персоналістського вчення серед людей.

26. Релігійно-філософська система йоги.

Система Йоги виникає в II ст. до н. е. Осн. принципи цієї філ-ої течії розробив Патанджалі. Йога стверджує, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об'єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовн. світу і досягненням особливого психічного стану - самадхи (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення зупиняється на певному внутр. пункті, порушується зв'язок зі світом і з'являється здатність інтуїтивного бачення світу. Для досягнення цього стану йога розробила цілу систему морально-етичної, фізичної та пізнавальної самодисципліни, в якій важливе місце посідає утримання від насилля над усім живим, забезпечення найбільш досконалих положень тіла, регулювання дихання, зосередженість думки тільки на окремому об'єкті при повному відключенні почуттів.

Важливим елементом системи є виклад правил психол.го тренування: до нього входить самовладання (яма), оволодіння диханням при певних положеннях тіла (асана), ізоляція почуттів від зовн. впливу (праяхара), концентрація думки (джарана), медитація (дх'яна) і, нарешті, стан відторгнення (самадха), тобто звільнення свідомості від тілесної оболонки.

Серед усіх філ-х течій давньої Індії йога займає особливе місце. Якщо майже всі філ-кі системи несли в собі заклик до вдосконалення особистості шляхом віри в Бога, то йога стверджувала, що Бог - це не найвище, чого можна досягти в своєму самовдосконаленні. Для досягн. самовдосконалення слід розбудити людину від рабської сплячки, вселити в неї почуття власної гідності.