2. Артикуляційна база. Основні методи вивчення артикуляції звуків.

Артикуляційна база - сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови. Артикуляція— робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука. Артикуляційна база виробляється внаслідок тривалого тренування у вимовлянні звуків певної мови, завдяки чому нервові волокна, що йдуть від нейронів мозку (а їх ц ньому понад 10 млрд.), густо пронизують саме ті м'язи органів мовлення, які беруть найактивнішу участь в артикуляції цих звуків. Таким чином, у тих, для кого українська мова є рідною, м'язи мовних органів пронизані нервовими волокнами по-іншому, ніж у тих, хто змалку говорить, наприклад, грузинською, російською чи англійською мовою. Перенесення артикуляційної бази однієї мови на вимову звуків іншої мови спричиняє так званий акцент. Артикуляційні методи - це методи палатографії та рентгенографії. Метод палатографії має завдання визначити положення язика при вимові звуків. Палатографія буває 2 видів - традиційна, застосовують штучне піднебіння, яке посипають тальком, вводять в рот і вимовляють певний звук, виймають піднебіння і фотографують. Спосіб прямої палатографії безпосередньо йде за участю природного піднебіння, при цьому спинка язика змазується активованим вугіллям і потім вимовляється потрібний звук. Інший засіб - рентгенографування, за допомогою якого можна вивчити положення мовних органів при вимові того чи іншого зв. в профіль. Крім цих 2-х методів є ще допоміжні - темзопалатографія ( виміряється сила артикуляції при натисканні м’язів язика на піднебіння), пневмографія (досліджує процес дихання), електроміографія (можна дослідити м’язове напруження губ і спинки язика через біотоки). Досконалим суч. вивченням акустичних особливостей мовних звуків є осцилографування. За допомогою нього аналіз звукового явища представлені у графічн. кривих - тривалість, інтенсивність, висота основного тону. Інтографування - вивчається інтонація мовлення.

3. Транскрипція, її різновиди (фонетична, фонематична, практична). Система транслітерації. Міжнародний фонетичний алфавіт.

Транскрипція — наукова система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна ортографічна система.

Фонетична	це спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук, з усіма відтінками. Фонетична транскрипція береться в [ ], всі слова з маленької літери. Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие] (н-д, [неису]); варіанти фонеми в: [v] чи [w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос [ ́], наприклад, [роз:у́ти] /роззути/.
Фонематична	це запис живого мовлення, при якому передаються фонеми певної мови без урахування тих відтінків звуків, котрі є неістотними у фонологічному відношенні
Практична	це запис іншомовних слів засобами національного алфавіту з урахуванням їх вимови; використовується алфавіт тільки своєї мови без використання додаткових знаків. У ній допускаються порушення правил правопису.

Транслітерáція— механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої. Транслітерація відрізняється від транскрипції (і ще більшою мірою від трансграфіки), що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до ориґінальної системи письма.Необхідність у транслітерації виникла в кінці 19 ст. (у процесі створення прусських наук, бібліо­тек) для того, щоб включити в єдиний каталог праці, написані мовами, які базуються на латинських, кириличних, арабських, індійських та ін. системах письма. Інструкції транслітерації, складе­ні з цією метою, стали в 20 ст. основою стандарту для перекладу нелатинських систем письма на латиницю. Транслітеруванню підлягають географічні назви та інші власні назви, терміни, що набули міжнародного визнання.

При порівняльному аналізі звукових систем різних мов було встановлено, що фонетичні транскрипції, складені на основі окремих мов, дуже недосконалі, тому що в різних мовах один графічний знак може позначати різні звуки (и-ы); тому у 1881 році Міжнародною асоціацією фонетистів була створена універсальна знакова транскрипція. Вона має назву Міжнародний фонетичний алфавіт, побудований на основі латині. Вимоги: 1) кожний звук повинен мати одне позначення; 2) знаки повинні бути легкими для запам’ятовування; 3) в знаках не повинно бути елементів, що швидко зношуються або дають слабкий відтиск при друку; 4) літери, які використовуються для позначення певного звуку, не повинні суперечити звичним до них асоціаціям; 5)в універсальній системі не повинно бути дуже схожих знаків; 6) знаки повинні мати єдиний стиль написання. Історія алфавіту: У 1886 році група французьких і британських викладачів мов на чолі з французьким лінгвістом Полем Пассі утворила організацію, яка з 1897 року стала відома як Міжнародна фонетична асоціація Початковий алфавіт був заснований на запропонованій для англійської мови реформі орфографії, відомої як Romic alphabet, але, щоб зробити його придатним для інших мов, значення символів могли змінюватися від мови до мови. Наприклад, звук [ʃ] (ш) в англійській мові зображувався буквою «c», а у французькій — буквою «x». Проте, в 1888 році алфавіт привели до однакового для різних мов виду, тим самим поклавши основу для всіх наступних виправлень. Станом на 2008 рік у МФА визначено 107 окремих букв, 52 діакритичних знаки і 4 знаки просодії.