Гайдамацький рух, його характер і рушійні сили

Посилення панщини, феодального і національно-релігійного гноблення викликало хвилю повстань на Правобережній Україні.

На початку XVIII ст. тут виникла нова форма анти­феодальної і народно-визвольної боротьби, відома за назвою гайдамацького руху (слово «гайдамака» походить від туре­цького «гайде», що означає «гнати», «переслідувати»).

Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами. Повстанські загони поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

У боротьбі проти феодального гніту об'єд­налися представники різних народів - українці, росіяни, біло­руси, молдавани, поляки.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло на Правобережній Україні в 1734 р. Найбільший гайдама­цький загін очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан.

Повстанці заволоділи Вінницею та іншими містами. На Брацлавщині діяли загони Матвія Гриви, Григорія Ведмедя, Мартина Мо­торного.

Тільки за допомогою введених на Правобережжя царських військ польська шляхта змогла придушити цей народний виступ.

Протягом 30-40-х років XVIII ст. у Чорному, Лебединському та інших лісах неодноразово формувалися нові загони повс­танців.

Велике повстання спалахнуло навесні 1750 р. З нього почалася нова хвиля визвольного руху. Десятки загонів, очолюваних Марком Мамаєм, Мартином Теслею, Іваном Подолякою і багатьма іншими, діяли в багатьох районах Правобережжя.

Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі. Гайдамацькі загони часто здійснювали успішні напади навіть на такі добре укріплені міста-фортеці, як Вінниця, Володарка, Умань та інші.

Під впливом цих подій на боротьбу піднімалися селяни не тільки в інших районах України, але й у Білорусії і Молдавії.

Але і цього разу панівні класи шляхетської Польщі і царської Росії в крові потопили повстання. Запорозька старшина теж переслідувала гайдамаків, участь у гайдамаччині каралася на Січі смертю.

Гайдамацьке повстання 1750 р.

Численні загони гайдамаків, сформовані за давніми коза­цькими традиціями, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Кор­сунь, Паволоч.

Найбільш відомими ватажками гайдамацьких загонів були Лях, Ведмеденко, Сухий, Тесля, Письменний.

Повстання досягло Галичини, Підляшшя і Білорусії. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи і ліси Лівобережжя або до Молдавії.

Загони повстанців постійно поповнювалися селянами-втікачами і міщанами, тому оста­точно придушити повстання поляки не змогли.

Опришківський рух. Олекса Довбуш

На західноукраїнських землях продовжувалася боротьба загонів опришків. Із таємних таборів, розташованих у Карпатах, вони невеликими групами нападали на шляхту, орендарів, лихварів.

Селяни надавали допомогу повстанцям продовольством і ховали їх від переслідування, ремісники виготовляли і ремонтували їм зброю.

Найвищого розпалу рух опришків досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Він народився в селі Печеніжині (нині Коло­мийський район Івано-Франківської області) у родині бідного селянина.

Очолюваний ним загін громив садиби панів і орендарів. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг.

Звідси вони здійснювали стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди.

Олекса Довбуш загинув у 1745 р. Однак, десятки повстан­ських загонів продовжували діяти на західноукраїнських землях.

Загін побратима О. Довбуша - Василя Баюрака кілька років винищував шляхту й орендарів у Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Після страти Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Активні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Кріпаки протестували проти поси­лення панщини, запровадження нових податків, сплати оброку.

Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що міс­цева австрійська адміністрація змушена була направити в села і містечка військові команди.