Іван Самойлович

Д. Многогрішний був висланий до Сибіру.

Замість нього в 1672 на раді в Козацькій Діброві гетьманом Лівобережної України був проголошений Іван Самойлович.

У своїй політиці він спирався на вузьке коло вищої стар­шини, що складалося, головним чином, з його родичів.

Для цього гетьман постійно розширював привілеї старшини, щедро роздавав їй землі. Не довіряючи іншим старшин­ським угрупованням і рядовому козацтву, котре обурю­валося ростом різних повинностей на користь гетьмана і старшини, І. Самойлович утримував значне наймане військо - сердюків і компанійців.

І. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Ук­раїну, ведучи боротьбу як проти Січі, що не визнавала його влади, так і проти гетьмана Правобережної України П. Доро­шенка.

У 1674 р. за підтримки російської армії І. Самойлович вторгся на Правобережжя, підкоривши своїй владі територію 10 правобережних полків.

У тому ж році в Переяславі він був проголошений гетьманом всієї України.

На чолі козацького війська І. Самойлович брав участь у похо­дах 1677-1678 рр., зупинивши просування турецьких військ усередину Правобережної України.

Улітку 1687 р. разом з росій­ською армією під командуванням князя В. Голіцина гетьман на чолі 50-тисячного українського війська виступив у похід на Крим.

Кримський похід був невдалим, і уся відповідальність за це була покладена на українського гетьмана.

За доносом групи старшин на чолі з Іваном Мазепою, котрі обвинуватили Самойловича у змові з татарами, у 1687 р. гетьман був заарештований і засланий до Тобольська, де невдовзі помер.

«Вічний мир» 1686 р.

«Вічний мир» 1686 р. між Польщею і Росією, підписаний у Москві, підбивав підсумок багаторічній боротьбі цих двох держав за оволодіння українськими землями в період Руїни.

У його основі лежали положення Андрусівського миру 1667 р. Текст договору складався з преамбули і 33 статей.

Річ Поспо­лита визнавала приналежність до Московського царства Лівобережної України, Києва, Запорожжя, Чернігово-Сіверської землі з Черніговом і Стародубом.

Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. руб. компен­сації.

Брацлавщина і Південна Київщина повинні були зали­шатися нейтральною незаселеною зоною між двома державами.

Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

Поділля залишалося під владою Туреччини (згодом згідно з Карловицьким мирним договором 1699 р. воно перейшло до Польщі).

Результатом «Вічного миру» було остаточне затвердження розчленування України.

І. Сірко

Іван Дмитрович Сірко (близько 1610-1680 рр.) походив із української православної шляхти Поділля. Після смерті Б. Хмельницького І. Сірко став однією з головних фігур у політичному житті України. Під час гетьманства І. Виговського він був в опозиції і підтримував Ю. Хмельницького, домігшись його повернення на гетьманську посаду. Однак, свій підпис під Переяславським договором з Росією 1659 р., який супроводжував визнання царем Ю. Хмельницького як геть­мана, І. Сірко не поставив, вважаючи цей договір нерівно­правним (після Переяславської ради 1654 р. запорожці на чолі із І. Сірком також відмовилися присягати на вірність царю).

На Січі І. Сірко багаторазово обирався кошовим отаманом. У 1667-1668 рр. він був полковником Харківського слобід­ського полку, жив з родиною в м. Мерефа.

Після укладення Андрусівського миру 1667 р., за яким Росія і Річ Посполита поділили між собою Україну, на Лівобережній і Слобідській Україні почалося повстання проти царя (1668 р.). На Слобожанщині його очолив І. Сірко. Після поразки цього повстання він знову пішов на Січ, де мав величезний авторитет за боротьбу проти Кримського ханства. Знову обраний кошо­вим, І. Сірко розглядався козаками і як один з основних претен­дентів на лівобережне гетьманство. Царський уряд за допомо­гою лівобережного гетьмана І. Самойловича в 1672р. зміг заарештувати І. Сірка і вислати його до Сибіру. Але вже у 1673 р. у зв'язку з турецьким наступом і за клопотанням поль­ського короля Яна Собеського російська влада вимушена була повернути І. Сірка в Україну.

В останній період життя І. Сірко активно боровся з турками і татарами (зокрема, тільки проти Криму він провів більше 60 боїв і усі їх виграв), прагнув зберегти права і вольності запо­рожців, підтримував активні дипломатичні зв'язки Запо­рожжя з Гетьманщиною, Річчю Посполитою, Росією, Крим­ським ханством.