Лекція 1 сесія 2 курс 4 о. Мирон Бендик

В цю сесію нашою метою є розглянути Святе Письмо Нового Завіту у тих книгах, які його складають, за винятком 4 Євангелій й Послань апостола Павла.

Новий Завіт складається з 27 книг. Ми розглянули: чотири Євангелії, 14 Послань апостола Павла, Дії апостолів.

На цій сесії ми будемо розглядати Послання інших апостолів – Петра, Івана, Якова, Юди й Одкровення Івана Богослова або Апокаліпсис.

Тема: Послання апостолів Петра, Якова, Юди

Кожне з цих апостольських послань має соборний характер. Воно не скероване до якоїсь окремо взятої християнської спільноти, як було у апостола Павла, який скеровував послання конкретно до Тимофія, коринтян чи римлян.

Ці послання скеровані до цілої Церкви.

У апостола Петра є 2 послання, у Якова й Юди – по одному посланню.

●●● послання апостола Петра

Вони присвячені церковному спільнотному чуттю християн. Апостол Петро у них хоче відповісти на питання про Христову Церкву: як її можна зрозуміти, що означає, що християни складають Христову Церкву.

Ми знаємо, що про це писав й апостол Павло. Ми аналізували як євангеліст Лука у Діяннях описує Христову Церкву у різних її конкретних проявах. Але, безперечно, питання таїнства Церкви завжди лишалося для християн одним із найважливіших.

Ми говоримо про чуття церковності з боку людини й що означає церковна людина. Багато апостольських послань цій темі присвячено. Кожен з апостолів робить свій внесок у це Боже одкровення про таїнство спасительного середовища або Церкви.

Апостол Петро, коли говорить про Церкву, вживає специфічний образ, з яким порівнює Церкву. Він порівнює Церкву до будівлі. Чим це порівняння схоже з порівнянням апостола Павла, який порівнює Церкву з тілом, в якому люди є членами одного тіла ? вони схожі тим, що Церква – певна органічна структура в апостола Павла, а в апостола Петра – це структура конструктивна – будівля. Апостол Петро цей образ черпає від слів Спасителя, який говорив, що збудує Своє Церкву. Отже, Христос Церкву будує.

апостол Павло, порівнюючи Церкву до тіла, Христа порівнює з головою цього тіла. Апостол Петро, коли порівнює Церкву з будівлею, Христа порівнює з будівничим цієї будівлі.

Тобто Христос знає план й Сам пообіцяв, що буде будувати Церкву. Христос знає яких розмірів й якого вигляду вона буде. Будівничий як конструктор це знає найперше.

Натомість християнин у цій будівлі – це людина, яка у цій будівлі є оживленим камінням (як далі порівнює апостол Петро). І тому кожен християнин (про це пише також й апостол Павло) у цій Божій будівлі має своє місце, яке Бог для нього бачить. Тут момент покликання до віри. Бог як будівничий стратегічно бачить як має виглядати Його Церква – ця спільнота спасіння. І відповідно до того Він бачить для кожного з нас своє місце. Ніхто не буде втрачений, загублений, зайвий, помилково розміщений. У Церкві, коли людина в неї входить, по-перше, знаходить своє місце у життя завдяки Богові. Поза Церквою вона шукає як на помацки: «Може це, а може це.»

Часто таке буває, що люди, зреалізувавши себе у якійсь ділянці, потім відчувають незадоволеність, – може це не їхнє. І терміново пробують щось поміняти: освіту, роботу. а чи знайдуть вони себе на новій роботі? Тобто тут є багато страху, невпевненості, розгубленості.

Коли апостол Петро порівнює Церкву з Божою будівлею, а людину – з живим каменем цієї будівлі, він хоче сказати, що коли ми увійшли у Церкву – це не ми увійшли – це Бог нас у неї привів.

●●● Ми можемо бути спокійні – Бог укаже те найкраще місце, яке у Його будівлі нам відведено. Це перший висновок, який випливає з цього образу Церкви.

Тоді далі говорить апостол Петро про те, що кожен християнин, який є у Церкві, має свою відповідальність за Церкву. Апостол Петро навіть вживає старозавітній образ християнина – а саме називає християнина царським священством.

Тобто:

● як священик християнин покликаний сприяти освяченню й спасінню світу;

● як цар християнин покликаний панувати, володіти собою.

У Старому Завіті ці два елементи (царство й священство) були розділені. Ми знаємо, що були царі чи вожді й були священики. Був Мойсей й був Аарон. Мойсей вів царську лінію, а Аарон (брат Мойсея) діяв при ковчегу Завіту, а його нащадки – при храмі. І таким чином царство й священство у старому Завіті були розділені як політичне й духовне, як держава й Церква. Християнин належить і до одного й до другого у Церкві – будівлі Божій. Таким чином його відповідальність не зводиться лише до спасіння власної душі, а до того, про що каже апостол Петро, щоб свідчити про свою віру перед іншими.

Буквально такі слова є у Першому Посланні апостола Петра: «Будьте завжди готові тим, що будуть у вас питати, дати звіт про ваше уповання».

Тобто, християнина будуть питати про його уповання, його віру люди, які не належать до Церкви. І тому величезна відповідальність християнина полягає у тому, якою буде його відповідь. Бо якщо ця відповідь буде невиразна, не від Бога, не християнська, то християнин замість допомоги до спасіння свого ближнього, може заблокувати йому цей шлях спасіння.

І тому царське священство означає, що християнин має постійно дбати, щоб його свідоцтво про віру промовляло.

У тому числі бути в колегії патріарха Мстислава, бо і цей момент належить до християнської відповідальності. Бо є надія, що перебування тут дозволить більш глибоко пояснювати людям, які будуть питати нас про віру. І у цьому сенсі тут є той елемент священства, коли християнин не задовольняється лише тим, що він знав, коли вперше почув про віру, але намагається глибше увійти у цю Божу будівлю, щоб відчути, що й вона є його сферою відповідальності.

●●●Друге Послання апостола Петра

У другому посланні апостол Петро пише про ще одну рису християнина й Церкви – так звану естахологічну.

Церква – це завжди перспектива, це завжди майбутнє. Можна спростивши сказати, що Церква є майбутнім людства й що дар завтрашнього дня, який є у Церкві, у Царства Божого, тією мірою сприймаються людьми церкви, якою мірою вони на нього відкриваються.

Тобто коли людина надмірно перейнята днем сьогоднішнім, то для неї немає дня завтрашнього. Коли вона, натомість, сприймає сьогоднішній день у перспективі дня завтрашнього, то вона бачить тенденції, у яких розвивається її життя, життя суспільне й працює на цю перспективу.

Апостол Павло прямо говорить у чому перспектива людства, у чому його завтрашній день. І він говорить про те, що Господь удостоїв нас у перспективі стати причасниками до Божого Єства.

Ці слова з другого Послання апостола Павла стануть для святих Отців Церкви золотими словами, коли вони говорять про обожнення людини. Тобто вони кажуть на що спираються: на слово про обожнення людини – слова з Другого послання апостола Петра про причастя до Божого Єства.

Що це означає? між нами й Богом, безперечно, існує грань, бо ми створені, ми є творінням Бога, а Бог є наш Творець. стоїть питання: яким чином відбувається єднання між Богом і нами й у чому воно полягає?

БОГ

-----------------------

ЛЮДИНА

● Наше єство (людська природа) це щось одно: це наше фізично тіло, психіка, таланти.

● Й Єство Боже. Бог у Своїй глибині це колосальні Божественні перспективи.

Як відбувається єднання між Богом й нами?

Апостол Павло дуже чітко каже, що у християнстві наш з Богом контакт відбувається через наше потрапляння (він вживає слово «причастя») у Боже Єство й перебування у Ньому. Що це означає?

Я наведу порівняння з процесом раціонального пізнання, коли ми пізнаємо якусь річ, що об’єктивно існує. Ми пізнаємо її розумом, осягаючи об’єктивну поверхню, описуючи її, і ми більш-менш маємо у своїй голові якійсь образ, якою ця річ є. Ми будуємо цілі теорії у тому числі й про весь світ. Науковці будують теорії чи модель світу, яка, як їм здається, відповідає реальності.

Пізнання, яке є наукове, але, яке на цій границі зупиняється. Інакше кажучи, ми не можемо залізти у середину речі, щоб її з середини оглянути. Мислитель ХV111 століття Мануїл Кант казав, що кожна річ – це річ у собі. Ми її знаємо настільки, наскільки вона як феномен пізнається нашими відчуттями. Але те, що є в наших відчуттях, не обов’язково тотожно тому, що є в речі. І він сказав велику правду, що ми лиш до міри знаємо світ у якому живемо.

У пізнанні Бога відбувається щось набагато сильніше. Це апостол Петро називає причастям до Божого Єства. Тобто ми проходимо грань між нами й Богом. І це називається обожнення. А сталося воно тому, що Бог першим цю грань подолав в Ісусі Христі, ставши Чоловіком.

Що це означає? Коли ми на рівні особистісному пізнаємо Бога, це Богопізнання дозволяє нам не пізнати Бога як Він нам здається, залишаючись окремими від Нього, а пізнати Бога наче з середини Його Самого, проникаючи у Нього через причастя до Його Єства.

Знаком цього пізнання й є причастя, яке ми приймаємо на літургії. Тобто що означає причастя або євхаристія, коли ми на літургії причащаємося Тіла й Крові Господа? Це є той спосіб пізнання, коли ми долаємо границю між нами й Богом Божою благодаттю. І тоді ми пізнаємо Бога, як казав апостол Павло як Він є – у Ньому Самому, з Нього Самого. А не як нам здається назовні Нього перебуваючи.

У цьому є перспектива не тільки наша, а й цілого людства. Бо перебування у Бозі це є життя вічне. Тобто ми вже тепер починаємо входити у вічне життя, причащаючись до Божого Єства, стаючи «причасниками» за словами апостола Петра, бо у своєму єстві у світі, взятому без Бога (як природа), немає завтрашнього дня. Чому? В якийсь завтрашній день конкретної людини не стане. Вона надіється, що вона підніметься з ліжка зранку, але чи так буде? У житті кожної людини настане день, дай Бог щоб нам було по 180 років, коли наступний день не буде завтрашнім, бо людина померла.

Аналогічно, коли ми говоримо про світ, у якому живемо. Коли ми почитаємо теорії науковців про його майбутнє, у нього теж, образно кажучи, немає завтрашнього дня. Він проіснує хтось каже 3 мільйона, хтось каже 5 мільйонів років.

Чому він не буде мати завтрашнього дня? Науковці кажуть, що по простій причині, бо Сонце світить, віддає енергію й ця енергія не відновлюється. поки що втрати на сонячній поверхні не такі великі, щоб ми відчули, що холодно, але цього не минути, тому, що Сонце - це не є вічний двигун, який поновлює свою енергію. Сонце її витрачає. І тому по науковим теоріям настане момент, коли Сонце буде давати все менше світла й тепла, тому наша планета Земля помаленьку стане остивати.

Фантасти фантазують, що ми перелетимо на якусь теплішу планету. Ну дай Боже, щоб так було. Треба тільки порадіти, як така можливість буде. Деякі кажуть, що у Венери тоді атмосфера стане майже як земна. Тому ми переберемося на Венеру і там ще пару мільйончиків років буде тепло. А там ще Меркурій є. Я це кажу на пів жартома.

Про що йдеться? Природні процеси, (як життя людини, так й життя світу у якому ми живемо) якщо їх залишити самих на себе, вони є скінченні. Вони вичерпаються рано чи пізно. Завдяки сам собі світ має ресурс, який вичерпається, тобто він може існувати деякий час, а потім припинитися.

Але тому, що в Ісусі Христі ми й весь світ, вершиною якого ми є, маємо шанс перебувати у тому вимірі де від Божої енергії, енергії Божої благодаті ми наснажуємося на подальше життя й на преображення світу. Саме завдяки цьому ми оптимістично дивимося на наш завтрашній день й на завтрашній день Божого творіння. Тому що в Господі оскільки він почав існувати з Божої любові, він і продовжить своє буття завдяки Божій любові.

Тому Ісус сказав: «Коли будете споживати Тіло і Кров Сина Чоловічого, будете мати життя вічне» саме тим, що ми входимо, долаємо грань між Божим й людським, обожнюємося, беремо участь у Божому Єстві, якому немає минущості, переминання. Тому є перебування. І тому ми як би куштуємо це життя, яке ще в не повноті перед нами, але смак якого ми трошки починаємо відчувати.

Ось що стоїть за словами апостола Петра, що ми стаємо причасниками до Божого Єства й яка перспектива у цьому. І це перспектива Церкви дає змогу живучи тут, жити вже життям завтрашнього дня. Поєднувати часи, які хронологічно розірвані. Бо, завтрашній день – це що ми зараз не маємо. Але приймаючи причастя ми вже прийняли завтрашній день в найширшому значенні слова, який не закінчиться після завтрашнього. Тобто ми тоді маємо перспективу, що навіть коли ми вмремо, завтрашній день перед нами не закритий. Бо ми вже в ньому є, ми до нього причетні, ми до нього причасні. Це коли йде мова про бачення Церкви в посланнях апостола Петра.

●●● Послання апостола Якова

Коли ми говоримо про Послання апостола Якова, дві базові ідеї вартує у цьому Посланні відокремити.

● По-перше, Яків трошки інакше, порівняно з апостолом Пертом, говорить про сучасний, земний, поцюсторонній вимір християнства.

Він говорить про соціальне християнство. Тут апостол Яків йде по лінії старозавітних пророків.

Пригадуєте, коли у нас була тема про пророків ми говорили про проблему соціальної нерівності й як пророки до неї підходили, що вони вважали це не припустимим для Божого народу.

Отже, апостол Яків, продовжує цю пророчу лінію. І в Новому Завіті він хоче сказати, що завдяки християнству братерський зв'язок, який встановлюється між людьми, – це щось сильніше, ніж різниці соціального статусу, які існують між людьми.

Тобто з одного боку є вільні й раби, багаті й бідні, але люди з’єдналися з Христом і це означає, що те, що їх з’єднує є сильніше, а саме, що багатий має бачити у бідному брата, а не просто бідного. Вільний має бачити у рабі брата, а не просто соціальні низи (бомжів, як їх зараз називають).

Бо якщо цього не буде, каже апостол Яків, або, якщо наша християнська віра не підсилюється чи не підкріплюється християнськими ділами – вона є мертва. Ця фраза з послання Якова стала крилатою. її часто повторюють, хоч не всі знають, що вперше її сказав апостол Яків:

●● ● «Віра без діл мертва».

Апостол Яків тут вказує, що мало тільки декларувати свою віру. якщо коло тебе є потребуюча допомоги людина і ти їй не допоміг, – не пишайся своєю вірою, бо у тебе віра мертва, вона тебе не спасає. Він каже: «Прийшов брат, він голодний – нагодуй його». Бо це брат прийшов, а не якийсь відщепенець. Якщо ти християнин, то ти бачиш у ньому брата.

Це перший момент – дуже важливий, бо, безперечно, у християнських громадах охрещувалися, ставали християнами дуже різні люди. І оці упередження одного суспільного прошарку щодо іншого, у людей було виховано, бо в рабовласницькій системі це з діда прадіда йшло. Тому це потрошку треба було ламати. Послання Якова й присвячено цій ломці. Це не революція, як Ленін писав, що побили багатих й посідали на їх місце.

Це революція у свідомості: побачити брата у тому, хто по всіх суспільних мірках таким не є – це і є спасіння і це є нове життя або діла, якими підкріплюється християнська віра.

Поступово це бачення Якова (як і у апостола Павла), його ставлення до рабства – нові людяні підходи, персоніфіковані до іншої людини, поступово прокладали собі шлях і саме ця християнська проповідь остаточно призвела до того, що рабство зникло в Римській імперії. Але треба було ще покоління, щоб це сталося.

Послання Якова, Послання до Филимона апостола Павла (про яке ми вже говорили, Послання до римлян апостола Павла (його моменти про рабів і підлеглих) – це був той заміс у тісто нового суспільства, в якому насамперед цінується людська гідність, а потім вже всі інші соціальні, майнові, расові й інші відмінності.

● Другий момент Послання апостола Якова, коли він говорить не тільки про людей соціально маргінальних (бідних, які не мають що їсти), він говорить також про людей індивідуально потребуючих не тільки золота, срібла й якихось грошей, але людей, які не мають здоров’я (недужих, хворих) й говорить як їм допомогти.

апостол Яків говорить про церковний спосіб допомогти хворій людині: до них приходити, над ними молитися й помазувати їх єлеєм.

Апостол Яків каже:

● ● ● «І молитва праведного підніме недужого».

Христос за своє життя був для багатьох недужих зціленням, оздоровленням. Цю ж місію Він доручив і Своїй Церкві. Христос Свою силу оздоровлення людини залишив у Церкві Христовій.

Церква має можливості зробити це діло милосердя, бо віра без діл є мертва. Отже це те ж є діло милосердя.

Що потрібно з боку людини, яка приймає цей лік на свою недугу? З боку людини потрібна Церковна віра в своє одужання.

Послання апостола Якова важливе з багатьох мотивів. Дуже часто єлеє помазання, яке апостол Яків описує, як практику апостольської Церкви, сприймається спотворено як підготовку до відправлення людини на той світ.

Через таке викривлене сприймання сила до одужання людиною блокується, бо вона по-перше не вірить, що єлеєпомазання до здоров’я, по друге, вважає, що це точно на смерть. Це абсолютно не те, про що пише апостол Яків.

Це яскравий приклад того, що для блага людини, яка прогне здоров’я, важливо знати Святе Письмо. Почитаємо чин єлеопомазання. про щасливу смерть немає ні слова. Там усі молитви про оздоровлення: «Підніми з ложа хвороби, зціли рабу Твою, Господи» – моменти абсолютно оптимістичні.

тут є проблема: щоб прийняти оздоровлення треба бути готовим це прийняти. Якщо людина неготова або настроєна, що елеопомазання не на життя, а на смерть, то…. до Христа несли хворих (у Євангеліях описані ці всі випадки) які хотіли одужати і просили у Господі оздоровлення, а не смерті.

Тому слова апостола Якова є дуже вадливі. Що означає прийняти з вірою своє оздоровлення? Це означає прийняти усі наслідки свого оздоровлення.

Адже людина має розуміти, що у корні зміниться її життя. Ніхто за нею ходити не буде. Вона сама повинна на себе заробляти. Тобто дуже багато змін. Людина інколи цього боїться. Є притча: у часи Ісуса Христа два жебрака почули, що Ісус ходять й оздоровлює хворих, калік, недужих. І один одному говорить: «Давай ходімо от Христа подалі» Інший питає: «Чому?» «Коли Ісус нас оздоровить, то треба буде самим заробляти. Я тепер жебрачу, а тоді треба буде працювати. А що я вмію робити?» За цим стоїть певне наставляння. Треба змінити все своє життя – треба мати велику віру. У цьому відношенні саме тут є дуже велика складність, коли людина не готова.

Як ми кажемо: «Зміна життя, (якщо є покаяння) – це поміняти всі звички, усі підходи». Статут здорового – це зовсім інший спосіб життя, ніж хворого. Ніхто не буде людині співчувати, до неї ходити, навпаки, вона мусить почати це робити. Вона повинна заробляти, подбати про своїх ближніх. у стані хвороби людина звикла, що всі про неї дбають. Ця заміна – це найбільша ментальна трудність для людини, яка хоче бути здоровою.

Чому кажуть, що оздоровлення повинно бути прийнято з вірою? Бо тоді людина все подолає – всі свої невміння. Їй треба йти у світ, де всі здорові, де ніхто не буде робити знижку, що ти є хворий. Це найбільші бар’єри, які існують для зцілення. І тому, коли Господь бачить, що людина зараз «розмазня», що нічого з неї не буде, тому ми її єлеомопазали, а людина лишилась де й буда, бо вона не готова зцілитися.

Це ми вже кажемо при духовні сторони цього таїнства. Бути здоровим – це не лише повернути собі фізичну справність. Це – змінити своє життя. Тому потрібна віра. Повернути здоров’я бандиту – це борони Боже. Це ж він буде творити злочини з подвійною силою. Тобто у Божому провидінні залишилися живими потенційні його жертви.

Апостол Яків у своєму Посланні (і це є важливо) каже, як можна церковно людині допомогти. І як відрізнити цю Церковну поміч від елементарної терапії: таблетками, масажами, процедурами. Ми людині допомагаємо боротися із хворобою, а не лише її організму. Це набагато складніше – ліг грішний, а став праведний, ніж ліг хворий, а встав здоровий.

Це дуже дієвий спосіб допомоги людині, для якої хвороба може стати нагодою її навернення. Бо дуже часто хвора людина починає переосмислювати своє життя. Що вона відкриває й що для неї може бути спасительним? – Відносність свого життя. Адже поки людина здорова, вона своє життя сприймає абсолютно: «Я буду жити вічно». Як казав Архімед: «Дайте мені точку опори й я переверну увесь світ», бо у мене нічого не болить, тому я все можу. Це трошки наївно.

А коли людина хворіє, вона розуміє, що все не так просто, не так прямолінійно, що життя відносно, тому треба кожен день свого життя цінувати. Він може бути останнім і його треба прожити так, щоб (як ми вчили у школі) не було мучительно больно за безцільно прожытые годы.

Святі Отці дуже чітко казали: коли ми пам’ятаємо, що ми є смертні, тоді особливо цінуємо кожну хвилину свого життя, бо розуміємо, що настане момент, коли ми її не будемо мати. Вони радили згадувати про смерть, щоб тішитися життям, а не щоб ходити в депресії й вводити своїм песимізмом в депресію інших.

Бог тобі дав життя, це благословення – використовуй його. Бог дав тобі розум зрозуміти наскільки відносне твоє життя, роби його якіснішим, не уповай на кількість, бо кількість може скінчитися.

●●● Послання апостола Юди

апостол Юда пише про християнський гностицизм – певну течію, яка з’явилася через неглибоке сприйняття християнства. Тобто сприймання християнства як певної тайної науки, яка дозволяє збагатитися певними скритими енергіями, здобути додаткову владу над собою та над іншими людьми.

Тобто – християнство як таємне знання, яке відкрите тільки деяким, вибраній меншості, еліті. Вони щось знають з індійських вед, щось знають від апостола Павла, щось від кришнаїзму – це все в один коктейль – і з’являється такий гуру.

Апостол Юда пише про це явище: Безкритично сприйняте християнство, християнство як мода, як модна одежа. У цьому гностицизмі дуже часто основу клали вчення про християнську свободу: Христос нас визволить. Як вони розуміли цю тезу? – свободу як вседозволеність.

Тобто раз людина стала християнином, Христос її визволив, то що б вона не робила все спасителько й морально. Такі гностики на своїх зібраннях робили абсолютно неморальні речі. Але пояснювали, що у цьому гріха немає, бо Христос їх від гріха визволив й гріх знищений. Якщо ви бачили фільм під назвою «Агонія», то ньому у поведінці Распутіна показані саме гностичні тези.

У часи апостола Юди ще одна теза добавилася. Модна була течія платонізму, згідно з якою людина – це душа, яка випадково потрапила у тіло й яка до тіла немає ніякого відношення. Тіло живе своїм життя, а душа у це не хоче втручатися. Тому, що б там тіло не робило, людина до цього не має ніякого відношення. Тіло хоче їсти, розмножуватися – це його проблеми, я за нього не несу відповідальності. Такі бували спотворення. Під виглядом християнства проводилися різні аморальні речі, щоб заманити християн у щось зовсім інше. Тому апостол Юда застерігає християн й називає таких людей лже вчителями, бо такі ходили серед християн і казали, що вони є апостоли христові. Бо Християнська свобода – це не те ж саме, що вседозволеність. Це свобода у Христі, це нові можливості. Апостол Павло казав: «Ми дбаємо, щоб зробити те, що відчував й робив Христос, а не плутати з тим, що нам хочеться чи не хочеться робити те, що робив Христос».

Головний пафос Послання апостола Юди полягає у тому, що він намагається застерегти: коли християни почують хось подібне про свободу: я не грішу, а тіло, раз воно не я, то це не мій гріх. справжне християнство нічого спільного зти не має.

●●● Послання до євреїв.

Ми його розглядаємо дещо окремо саме через те, що воно є дуже важливим, бо являє приклад того, як будує апостол Павло свою проповідь про Ісуса Христа саме до євреїв, представників юдейської релігії. Воно цікаве тим, що у ньому видно, як тонко апостол Павло, якого назвали апостолом народів, міг знайти спільну мову з людьми дуже різних народів, до яких він приходив (римлян, греків) й зі своїми земляками. Інша річ, що була проблема взагалі у сприймання Христа його земляками. Коли ми побачимо, як постає Христос у проповіді апостола Павла в Посланні до євреїв (у світлі пророцтв, старозавітних жертв, як Первосвященик), то стає очевидно, що людина в світлі доброї волі має прийняти аргументи апостола Павла на 99%.

Апостол Павло, коли говорить про Христа до своїх земляків, вибирає за відправний пункт тему Єрусалимського храму й жертво приносів, які там складаються. Ця тема для кожного правовірного юдея світа. Але апостол Павло як би починаючи й стартуючи з території, яка для юдея була однозначно зрозуміла, показує як весь Єрусалимський храм й священство ведуть до Христа. Якщо бути послідовним, дуже віруючим чоловіком, то храм виводить на Христа. Яким чином?

● По-перше у Єрусалимському храмі складалися жертвоприношення Богу з дуже різних причин. Їх було багато. Що це означає, що вони були чисельні? В книзі левіт, Второзаконня читаємо, що дуже багато жертв приписував Мойсей приносити народу залежно від того, який був гріх й про йшлося. Апостол як би узагальнює все це й ставить принципове питання: що означає те, що жертви були чисельні? І дає відповідь: очевидно, що чисельні жертви засвідчують, що жодна з них не досягала свого кінцевого результату – очищення людини від гріха. «Бо, коли, – каже апостол Павло, – очищення досягнуто, то їх більше не треба приносити, бо мета досягнута. почитайте у Мойсея, подивіться на практиці Єрусалимського храму – сам факт, що стільки жертв приноситься, засвідчує, що мета, тобто очищення людини цими жертвами не досягалася. І дійсно так, бо всі старозавітні жертви, жертви Єрусалимського храму були лише прообразами жертви досконалої, яка мала бути в якийсь момент принесена й людина мала бути очищена». Прообрази, натяки, але ще не звершення.

● друге питання ставить апостол Павло: хто приносив жертви в Єрусалимському храмі? – Священики.

Як виглядало його жертвоприношення? люди, які мали жертву скласти, за Законом просили принести жертву священика. Він фактично складав й приносив дві жертви:

● одну за себе,

● а другу на прохання людей.

Чому так? - апостол Павло пише, що священик був свідомий своєї гріховності. тому, щоб бути достатньо очищеним для складання жертви, він у першій жертві очищував сам себе, а тоді вже, як би ставши достойним приносив ту жертву, про яку просили його люди. «І тому, - каже апостол Павло, – священство старо заповітне не було достатньо святим, щоб належно принести жертву. Двократним приношенням жертви засвідчувалась неповнота, недосконалість старозавітного священства, його підлеглість гріхові. жертву мав принести священик чистий. Священство старого завіту таким не було.

«Тоді, – каже апостол Павло, - погляньмо на Христа, коли Він приніс жертву на хресті. Що ми тут маємо? Коли ми порівняємо жертву, яку Він приніс на Хресті, з старозавітними жертвами, суттєва різниця полягає у тому, що жертви в Єрусалимському храмі були і є замінними. Грішила людина, а жертвували тварин, хоча тварина нічим не завинила у тому, що сталося. Перший приклад цієї замінної жертви – коли взамін Ісака Авраам приносить жертовного агнця на горі жертво приносу. за гріх людини страждала невинна тварина. людині належало за свій гріх зазнати кари, тому це не жертві буквальні, а замінні. Що сталося на хресті? Тут вже не хтось замість людини жертвується, а жертвується сама Людина. Це вже не замінник, а буквальна жертва. Людина согрішила в Адамі, людина отримала смерть за гріх у Христі. Тобто те, що сталося на Голгофі, коли ми це аналізуємо з точки зору жертви, – це найповніша жертва. БО в особі Самого Чоловіка приймається смерть, як покарання за гріх. Це вже не є замінні жертви. Отже у цьому сенсі треба придивитися до жертви Ісуса на хресті.

● З другого боку, на хресті, – каже апостол Павло – ми маємо священство, де Христос виступає як Єдиний й унікальний Первосвященик, гідний таку жертву принести. Тобто Йому не треба було щось жертвувати за свій гріх, бо Він гріха не мав. Старозавітне священство потребувало, приносячи замінну жертву за когось, подбати про очищення самих себе. Христос є Досконалий Священик, Який Єдиний спроможний таку жертву приносити, бо принесена Ним жертва є повністю за інших людей, за тих, за кого Він її приносить, за нас, а не за Себе. Тому вона унікальна. Вона відмінна від тих жертв, які були тільки прообразні. І священство Його унікальне, тому що Цей Священик був достойним приносити цю жертву. Тому, коли на хресті сталося ця подія, ми маємо в Особі Хреста унікальне поєднання і Священика й Жертви в одній Особі. Вони тут вже не розділені як у Старому Завіті, де були замінні жертви замість людини й священики, свідомі свого гріха.

Тут приходить Чистий Божий Син, Який Сам Себе приносить у жертву.

Тому, каже апостол Павло, – ця унікальна Жертва досягнула своєї мети – очищення людини й її примирення з Господом Богом. Після цього вже не треба інших жертв приносити, тому, що коли жертва досягнула мети, то вона далі дає тільки результати, наслідки. Вона мету вже осягнула.

Апостол Павло хоче сказати, що на Хресті довершилося все те, що тільки в натяках чинилося у Єрусалимському храмі. І тому в особі Христа правовірний юдей знаходить того, до кого він прямував через Єрусалимський храм й його жертви, готуючись побачити й сприйняти цю унікальну жертву від часів, коли храм був збудований.

старозавітні жертви втратили свій сенс, коли прийшов Христос не тільки тому, що на хресті вони були доконані до кінця, але й тому, що Христове Священство корінням своїм сягає в часи до Ааронового священства.

Тобто Христос як Священик глибино переростає священство Закону Мойсея через те, що прообразом Хреста у священстві є Мелхиседек – священик, який приносив Богу безкровні жертви в часи Авраама. Саме Христос є Ієрей по чину Мелхиседека, Продовжувач того, що Мелхиседек робив в прообразі.

І тоді апостол Павло висловлює цікаву думку. Авраам прийшов до Мелхиседека, щоб скласти Богові подячну жертву. Авраам, зустрівши Мелхиседека, поклонився йому й Мелхиседек його поблагословив.

Що означає цей жест? апостол Павло каже, що коли Авраам схилився перед Мелхиседеком, то в Авраамі, то всі потомки Авраама, весь старий Завіт й Закон храмовий, поклонилися й отримала благословення Мелхиседека, визнавши його вищість.

Таким чином Христос, Який є Спадкоємцем Мелхиседека, є вище. перед Ним поклоняється, схиляється Закон Юдейський. цікава аргументація апостола Павла: якщо наш предок Авраам, якого ми є діти, поклонився перед Мелхиседеком, визнавши його вищість, (а Христос є Священик по чину Мелхиседека), то звідси висновок: ми всі діти Авраама маємо повторити жест нашого батька: схилившись перед Христом, як колись Авраам перед Мелхиседеком, що означає (що є найбільш правильний висновок юдейський) прийняти Христа.

Ось як апостол Павло мотивує, аргументує момент увірування й спасіння для кожної людини. Зокрема для єврейського народу (бо він має свою традицію), це традиція Ааронового священства, завіту, укладеного з Мойсеєм. Звичайно, шлях для увірування єврейського народу лежить дещо в іншій площині, ніж для греків й римлян. Але, безперечно, що спасіння, яке є в Христі, дарується кожному народу. Кожен має свій шлях, але одне й теж саме спасіння.

І тому апостол Павло блискуче у Посланні до євреїв демонструє вміння проповідувати до кожного народу, шукаючи й знаходячи в історії цього народу, в його святостях ті аргументи, які покликані схилити цей народ до увірування й спасіння.

Тут аргументом, як ми бачимо, є храмові жертвоприношення, особи Мойсея й Аарона, Авраама й Мелхиседека – святі постаті для правовірного юдея.

апостол Павло робить висновок, що увірування в Христа є найбільш логічний висновок всієї священної історії, яку прожив Божий народ до Христа.

От така є логіка апостола Павла у проповіді до своїх земляків, до свого народу. Тому ми це послання окремо згадуємо. Воно засвідчує геніальність апостола Павла, який міг сказати: «Для юдея я як юдей, для грека як грек. Для всіх я став всім, щоб спасти бодай деяких». щоб кожен відчув: для того, щоб прийняти Хреста – не треба позбуватися свого минулого, свого народу, традицій.

● Треба позбутися лише гріха, який є універсальною проблемою для кожного народу. В міру позбування цієї перешкоди кожен народ своїм шляхом здобуває спасіння, яке Христос від Бога приносить на землю. Це в сенсі Послання до євреїв апостола Павла надзвичайно цікавого.

●●● Послання апостола й євангеліста Івана

Їх є три. З них найбільш програмне, вагоме й об’ємне перше Послання. Друге й трете – ситуативні. Він скеровує їх до певних знайомих й згадує певні ситуації. Вони мають більш приватний ніж соборний, всецерковний характер.

Що спільне для всіх трьох послань апостола й євангеліста Івана?

● По-перше, що становить їх особливість – образи, які він вживає. Ці образи споріднені з образами Євангелії від Івана. Ми, коли аналізували Євангелія, говорили, що апостол й євангеліст Іван написав свою Євангелію найпізніше у 90 роки. Це зовсім інше християнське покоління, інші проблеми Церкви.

У своєму Євангелії євангеліст Іван вживає образи, які були дуже ходові у 90 роках: світло – темрява; правда – неправда; любов – ненависть. Ці полярні, протилежні поняття, які були популярні в різних середовищах, зокрема гностичних (про що попереджував апостол Юда, як ми вище згадували).

Апостол Іван вміло вживає ці образи, щоб сучасною мовою, якою у той час була так званим дискурсом, проповідувати Хреста й Його спасіння.

Якоюсь мірою ми можемо провести аналогію з Посланням до євреїв:

● У Посланні до євреїв вся обрана сфера обертається навколо юдейської культури.

● А в Посланнях до Івана вся обрана сфера обертається навколо греко - римської культури, сполученою з різними східними гностичними течіями.

Тому як і в Євангелії, так і в трьох Посланнях апостола й євангеліста Івана ми знайдемо:

● діалектику світла й темряви: Бог є світло й жодної темряви немає у Ньому (наприклад Він так може писати)

● Діалектику правди й неправди: тобто якщо ми шукаємо повноти правди, ми її знайдемо у Богові.

● діалектику Бога й світу.

Поняття світу апостола Івана відрізняється від поняття творіння в Біблії. Чому?

Євангеліст й апостол Іван не вживає поняття творіння, а вживає поняття світ. Словом «світ» євангеліст Іван описує даний світ, а не світ Богом задуманий й створений. А світ, у котрому гріх встиг зробити багато руйнування.

Іван Ліствичник дає дуже цікаве тлумачення до Іванового поняття «світ», кажучи про світ наших пристрастей. Іван Ліствичник дуже цікаво каже: «В якому світі ми живемо?» Він пояснює: «Як Бог задумав – це є справжній світ. А це – світ сплетений з наших пристрастей: амбіцій, само стверджень». Таким чином твориться середовище людського спілкування. І людина цей фальшивий, спотворений, викривлений світ сприймає за справжній.

●●● От чому у своїх посланнях євангеліст Іван прямо це протиставляє: Бог Який є справжній й світ, який людина собі науявляла, натворила, сконструювала, але який віддаляє нас від справжніх цінностей.

Отже, і таку діалектику вживає апостол й євангеліст Іван у своїх Посланнях. Однозначно, як ми казали відносячи до Бога образ світла, також однозначно до Бога відносить образ любові. «Бог є Любов» – ці дуже відомі крилаті слова якраз з Першого Послання апостола й євангеліста Івана. одкровення апостола й євангеліста Івана про Бога як про Любов спричинило те, що апостола й євангеліста Івана стали називати апостолом любові.

В чому апостол й євангеліст Іван бачить проблему для людини, яку вона мала б розв’язати й яка була проблемою вирішеного спасіння?

●●● Це проблема перебування в Бозі перебування у Божій любові. апостол й євангеліст Іван вважає, що Царство Боже, Небо (все це він ототожнює з Божою любов’ю), вже є нам дане.

●●● апостол Павло (на відміну від апостола й євангеліста Івана) проблему спасіння розглядає в динаміці: ми вже щось отримали, але маємо осягнути, тобто щось ще недоконане, щось ще треба зробити аби була повнота спасіння.

апостол й євангеліст Іван трошки інакше бачить цю перспективу. Він вважає, що спасіння повністю у нас доконане, питання лише в тому, щоб ми в ньому перебували. Це проблема людини, якщо вона випадає зі свого спасіння, яке вже нам принесене. ми можемо випасти з нашого спасіння, якщо ми не перебуваємо в любові.

●●● Коли ми втрачаємо любов, якою є Бог, ми втрачаємо спасіння.

Тому апостол й євангеліст Іван каже, що початок нашого спасіння й перебування у Божій любові у нашому народженні від Бога.

Нагадаємо слова Спасителя в Євангелії від Івана, коли Він сказав до Никодима, що ніхто не спасеться, якщо перед тим не народиться з гори. І тут апостол й євангеліст Іван має на увазі, продовжуючи думку Спасителя, охрещення людини, народження від Господа Бога.

●●●● І другий чинник нашого початку перебування в Богові, крім народження від Бога, охрещення, це отримання помазання від Святого Духа. Це ми називаємо хрещенням й миропомазанням: два чинники, які нас закорінюють у Божу любов й дозволяють нам в Бозі перебувати.

апостол й євангеліст Іван продовжує цю думку дуже важливим спостереженням. Силою нашого народження від Бога що ми можемо? Він відповідає: «Ми можемо уникнути гріха й зла. Ми можемо без цього обійтися».

апостол й євангеліст Іван абсолютно відкидає тезу, що людина не може без гріха, що вона мусить згрішити. Він хоче сказати: «Сила Божа така, що ми можемо не грішити».

Що ми з цією силою зробимо, то вже інша річ. Але людина ображає Господа Бога, коли стверджує, що мусила згрішити, що це людська справа. апостол й євангеліст Іван каже, що тут щось з нею не в порядку. Людина самовільно вирішила випасти з Божої любові, не перебувати в ній й ще виправдовує себе, що цей гріх треба було зробити.

по чому каже апостол й євангеліст Іван можна розпізнати, яких критерій того, що ми перебуваємо к Божій любові?

Цим критерієм є, каже апостол й євангеліст Іван, любов до ближнього. І в Посланні є відоме його міркування; «Як може людина любити Бога, якого вона не бачить, якщо вона ненавидить ближнього, якого бачить? Це неправда, що вона каже, що любить Бога.

Є як би два ступені перебування у Божій любові.

Перший – це любов до ближнього, а з цього видно, що любов до ближнього надихається, отримує силу з Божої любові. І тому, – каже апостол й євангеліст Іван, – це конкретні приклади того, що означає перебувати в Божій любові. Ми маємо силу від Бога любити».

Чому Бог є Любов? Бо він є Сила до Любові. Без Бога наша любов не має сили. Вона лишається почуттям, бажанням, потягом, але не перебуванням. Почуття, бажання, потяг прийшли й пішли – синусоїдна амплітуда: до гори, а потім вниз. Людина пояснює, наприклад, що по законам природи час для любові скінчився. Це є профанація істинного розуміння буття любові, бо любов тільки тоді є, коли ми в ній перебуваємо, а не коли: ми відчуваємо – не відчуваємо, подобається – не подобається, любить – не любить. Це не справжня любов.

Бо Бог є завжди. І якщо людина від Бога народжена, вона взяла свій початок від Божої любові, отже вона закорінена в силу любити. Й завдяки цьому ближнього (при всіх його гріхах й недоліках) вона має силу сприймати. Без Божої любові людина гріхи й недоліки ближнього не в силах сприймати. Тоді людина не витримує: «Я його не витримаю. Він (вона ) мене дістав(ла). Я з такою людиною жити не буду, я її не хочу».

Така людина не перебуває в любові. Треба почати від Бога, щоб у цій любові перебувати.

Оце відповідь Бога через апостола й євангеліста Івана.

людина не є джерелом любові. Людина є вмістилище любові. Це так. Але джерело любові не в людині. Коли людина від Любові народиться, тоді вона в ній перебуває, в Ній закорінена.

●●● Другий момент, про який каже апостол й євангеліст Іван – це помазання від Святого Духа. (Перший момент – це народження від Бога).

Що апостол й євангеліст Іван має на увазі? Він хоче сказати, що ми, приймаючи Святого Духа, завдяки Йому маємо властиве бачення Бога, іншої людини, себе самих, бо Дух Істинний нам це бачення роз’яснює.

І таким чином апостол й євангеліст Іван хоче сказати, що ми, будучи в Істині, можемо розрізняти духів в людях, навколо нас – що таке добро й що таке зло.

Це дуже важливо. Ми в Дусі Істини сприймаємо Ісуса Христа як Бога. Як він каже цікаво: «Ніхто не може сказати про Ісуса Христа, як лише в Дусі Святому».

Без сили Святого Духа Христос може здаватися просто історичною постаттю, борцем проти римської окупації, політичним нащадком Давида, але Спасителем, Місією – тільки силою благодаті Святого Духа. Ми, маючи це бачення в Істині всіх і вся, силою Святого Духа можемо прожити своє життя й перебувати не тільки в Любові, але й в Істині.

Таким чином, ми можемо сприймати адекватно не тальки Христа, але й всі події Його життя, що дозволяє нам на цих подіях будувати події свого життя.

Це є такі напрямні, які апостол й євангеліст Іван окреслює для християнського життя:

● ● ●перебування в Світлі, Істині, Любові – як завдання для християнина.

І завдяки Ісусу Христу, народжуючись через хрещення й миропомазання, ми це завдання можемо виконати.

І завдяки цьому відбудеться, здійсниться наше життя по справжньому.

І навіть, якщо ми будемо помирати, відходити, любов ніколи не вмре, не дінеться нікуди. Ми в ній перебуваючи перебуваємо й надалі в ній.

●●● Тобто, перебування в Любові є запорука вічного життя.

Ми, перебуваючи тут й маючи її, не сприймаємо смерть, як якийсь розрив, бо перебування в Бозі й Його любові смертю не в чому не ущемляється, не переривається.

На цій оптимістичній ноті завершується Послання апостола й євангеліста Івана й наша з вами пара.