Українська Автокефальна Православна Церква

Харківсько-Полтавська єпархія

Колегія Патріарха Мстислава

ліценціят богослов’я

митр. прот. Мирон Бендик

Лекції по курсу «Святе Письмо»

4 курс

Харків

2013

Лекція 1А сесія 1 курс 4 о. Мирон Бендик

на 3 курсі ми розглянули четверо Євангеліє і Діяння святих апостолів.

Наше завдання на цей курс – ознайомитися з тим, що ще не охоплено було нами на 3 курсі. На 4 курсі ми розглянемо послання апостольські - це інтегральна частина Нового Заповіту.

● 14 послань апостола Павла;

● 2 послання апостола Петра;

● 3 послання апостола й євангеліста Івана;

● 1 послання апостола Якова;

● 1 послання апостола Юди

● І також книгу Апокаліпсис (Одкровення) Івана Богослова. Це остання книга Нового Завіту і цілого Святого Письма.

Ця сесія пов’язана з ім’ям апостола Павла. Його спадщина є найзначнішою в порівнянні з посланнями інших апостолів не тільки кількісно, але й багатством змісту – того, що Господь через апостола Павла захотів додати до того, що було сказано в Ісусі Христі. тому спробуємо цю тему повніше розглянути.

Тема Навернення і діяльність апостола Павла.

Коли ми починаємо говорити про апостола Павла, перше, що нас вражає – це масштаб цієї особистості. Його писання певною мірою відображають, виявляють феномен, особистість апостола Павла. І тому, коли ми побачимо апостола Павла як людину, це нам допоможе багато чого зрозуміти в його посланнях. Це певний ключ, в якому ми будемо розглядати послання.

Не можливо розглядати послання без людини, яка їх написала. Тому наша перша тема – постать апостола Павла - з Посланнями не зв’язана, але вона до них вводить.

Ми цю тему сформулювали у такій цікавій роздільності на два дуже виражені етапи його життя, які афористично охарактеризовані на грі імен Савла і Павла. Популярний вираз того, що в його житті сталося, - що Савло перетворився у Павла. Тобто ці два імені мають певну символіку і відображають два етапи по своєму надзвичайно драматичного життя.

Перший етап його життя – скерований на знищення Христа й Його Церкви. якщо чисто раціонально мислити, то при такому житейському заряді не можливо було уявити, що щось може змінитися. Коли ми оперуємо чисто людськими категоріями, то здавалося, що ціле життя Савл мав такою діяльністю займатися і завершити на цій же ноті, на якій він свідомо починав.

ми говоримо про Святе Письмо як Боже одкровення, про Божу силу, яка виявляється через неміч слів, які записані у книгах Святого Письма. На постаті апостола Павла тим більш як би фокусується сенс того, що явлено у Святому Письмі – сили Божої, яка не раз перемагає найбільш запрограмовану людську неприязнь.

Це сталося в житті апостола Павла. Зміна ця, це перетворення або навернення як це можна ще адекватно назвати, була настільки вражаюча, (і досі залишається вражаючою, коли ми говоримо про цю постать), що багато сучасників його, зокрема з християнського табору, не вірили, що це у нього щиро. вони радше були настроєні на те, що це якась вишукана синедріонівська провокація: це ворожий лазутчик, якого хочуть закинути в християнське середовище, аби з середини розвалити христову Церкву.

Навіть з боку окремих апостолів була певна настороженість, яку можна було зрозуміти: адже вони знали його як Савла і яким він був. Тому уявити, що він змінився і змінився щиро – це раціонально мислячи виглядає мало ймовірно.

Ми не раз дивимося, як різні політики сьогодні є в одному таборі, а завтра – у протилежному. Бо там вони не були щирими і тут не є, а в майбутньому теж кудись перескочить (очевидно за певні гроші). Так ми це можемо зрозуміти. Тому дуже важко уявити, що це зроблено щиро.

Але житті апостола Павла (як ми вже його тепер звемо), це якраз і було щиро. і це колосальний приклад можливостей, бо ніколи не є правильно людині ці можливості у собі обмежувати, зсипаючись на те, що немає шансів, що є запізно або «а що скажуть люди».

тиск середовища, певна інерція спричиняє, що страждаючи люди живуть по старому, хоч і відчувають, що треба якось міняти своє життя. Але ситуація, середовище, місце праці, колеги, не раз є така інерційна сила, що дехто немає відваги чесно сказати, що не хоче так жити.

Це апостол Павло сказав своїм найліпшим друзям (фарисеям у першу чергу) і вони не могли його пробачити до кінця його життя і прагнули йому відімстити не менш, ніж прагнули це зробити Ісусу Христу.

Ми знаходимо цікавий епізод: в якийсь момент апостол Павло опинився в Єрусалимі, фарисеї про це довідалися і тридцять молодих фарисеїв дали клятву нічого не їсти доки не вб’ють апостола Павла. Навіть такі були змови проти нього.

Читаючи про місіонерські подорожі апостола Павла, ми бачимо, що за ним як шлейф, тягнуться представники від фарисеїв, які намагаються підбурити проти нього місцеву єврейську громаду щоб не тільки скомпрометувати, але, при з моці, фізично знищити. Все це в житті апостола Павла було. Який масштаб цієї особистості, яка чудово усвідомлювала, що йому за це буде!

Драматизм ситуації полягає й у тому, що для фарисеїв він вже не свій – він зрадник, а для християн – точно не свій, бо перебіжчик. Статус, який для декого психологічно абсолютно не комфортний. Декого це стримує від того, щоб приймати рішення, які будуть не популярні в його оточенні.

Я зараз це кажу, характеризуючи усе життя в цілому. І цю разючу зміну – абсолютно щире покаяння і навернення, яке настало. Але апостол Павло і до свого навернення був щирою людиною.

Він не був злобною людиною. Він щиро вважав,що для того, щоб народ, членом якого він був, мав майбутнє, треба боротися з християнством, викоренити його з корінням. І він це дуже щиро робив. В цьому він відрізнявся від багатьох фарисеїв-пристосуванців.

Зустрівшись з Христом у своєму житті, він почав дійсно інакше життя.

Його людська мужність, цілісність особи (бо він ніколи нічого наполовину не робив, але в усьому йшов до кінця), причинили, до того, що в кінці життя він став мучеником Церкви, постраждавши за свою віру.

Ім’я Савл він мав з народження. Савл походив з міста Тарс у Малій Азії, яке мало на своїй території академію - сучасними категоріями кажучи, вищий навчальний заклад тогочасної античної вченості. Савл, маючи заможних батьків, здобув цю античну освіту. Ми, читаючи його послання, знайдемо не одноразові цитування ним античних філософів.

Апостоли Петро чи Іван, які ніколи філософією не займалися, про неї і не писали. Вони писали глибоко, бо від Бога, але такої інтелектуальної бази, як Савла, звичайно, ні в кого з апостолів не було.

Савл – це єврей з діаспори, не з самої Палестини. Звичайно, що євреї з діаспори відрізнялися більш широким ставленням до життя, до світу. Вони вже пізнавали античну культуру, римську цивілізацію, але, водночас залишалися, як апостол Павло напише у одному з послань, послідовниками традицій своїх предків. У кожному місці, де проживала єврейська діаспора, була своя синагога. У цій традиції зростав Савло. І таким чином цей етап його життя був благополучним і нічого не віщувало, що Господь покличе стати своїм апостолом.

На відміну від багатьох його земляків з Тарсу чи взагалі з діаспори, Савлові недоставало вченості, яку давав античний світ. Він вважав, що закон Мойсея нормальний єврей повинен знати глибше. І оскільки ніяка діаспора тут не могла замінити середовища, так званого контексту, в якому народ його жив, тому, у певний момент життя, він переїжджає до Палестини і стає учнем у равві Гаманеїла, який відрізнявся об’єктивним ставленням до християн. Він фігурує у новому Завіті. Відома його фраза з Діянь апостольських, коли почалася розвиватися Церква, зібрався синедріон і радився, що робити. Савло вважав, що треба протидіяти Церкві рішуче. Рабві Гаманея сказав дуже мудрі слова: «Можна так діяти, як ви кажете, але треба глянути до джерел цього. Якщо цей рух від лукавого, то він сам у собі знищиться, розпадеться, бо справи лукавого не тривають довго. А якщо цей рух від Бога – ми даремно проти нього воюємо. Тому нам треба дуже спокійно це проаналізувати». Він не був і не став християнином, але це був чесний фарисей. Савло, який був гарячим юдеєм, мав бурхливу кров, звичайно, слухав вчителя, але вважав, що він, вже втомлений життям і тому трохи пасивний. Ось ми молоді, енергійні будемо діяти рішуче.

Завтра ми продовжимо, щоб більше описати цю постать. Автобіографічні моменти часто згадуються в його посланнях. Тому ми вже частково говоримо і про його послання, а саме під оглядом його постаті. Апостол Павло не одноразово згадує оці деталі – він не боїться цього. Він прямо каже, що гнав Церкву Христову, її переслідував.

Лекція 1б сесія 1 курс 4 о. Мирон Бендик

Ми на попередньому занятті почали розглядати матеріал 4 курсу.

Головна тема на 4 курсі – апостол Павло й його Послання.

Ми вчора почали з його особи й говорили, що його життя має два великі розділи:

1. Перший етап ми асоціювали з іменем Савла.

2. Другий етап – це апостол Павло – християнський проповідник, одна з геніальних особистостей людської історії, яка наклала величезній відбиток на сучасників й силою Святого Духа діє на людей кожної історичної доби за допомогою своїх Послань.

Ми говорили, що апостол Павло народився в юдейській сім’ї в місті Тарсу в діаспорі. Він здобув найкращу античну класичну тогочасну освіту, але йому це не було достатньо. Він хотів поглибити те, що вже вмів й знав, контактом з рідною релігією. Для цього він приїздить до Палестини й стає учнем рабі Гаманеїла. на цьому ми завершили минуле заняття.

Апостол Павло (чи як тоді його звали Савлом), вперше зустрівся з новим явищем – з християнством, яке починає поширюватися, у Палестині. сприймання цього нового руху ним відповідно до юдейської традиції є різко негативним. Савло був щиро переконаний, що це є небезпечне явище. І чим швидше його викоренять, тим краще буде для всіх.

Маючи відповідні таланти, сили й знання, Савло очолює антихристиянський рух з боку фарисеїв і дуже ревно діє, щоб вишукувати християн, судити їх й карати.

Він сподівався, що, можливо, ці дії будуть ефективними й що ці люди, які начебто заблукали у християнстві, побачивши, що це не жарти й забави тут є недоречні, відійдуть від нього й таким шляхом це буде полагоджено.

Ми читаємо вперше про Савла, (апостол Павло у Святому письмі вперше з’являється як Савло) який присутній під час екзекуції диякона Степана – перше мученика, який в історії Християнської церкви був першим, хто фізично постраждав за Хреста, за віру в Нього, прийняв мученическу смерть – його побивали камінням.

Савло при цьому був присутній. І не просто був присутній, але активно підтримував: був приставлений стерегти одежі тих, хто здійснював екзекуцію над Савлом. Те, що він бачив, викликало специфічну реакцію як відчування християн дуже впертими, фанатичними, обмеженими людьми, як ще однієї секти: що ці люди до чогось одного повністю присвятили свою увагу й тому з ними неможливо спілкуватися.

Коли ця розправа над Степаном відбулася й палестинська християнська спільнота мала жах, стосовно свого майбутнього, бо почався кривавий період в їх житті, – ризик смерті став щоденним. деякі християни стали залишати Палестину, перебиратися в інші місця. Вони ставали біженцями за релігійні переконання.

Так парадоксально сталося з Божого Провидіння, що ситуація крайнє складного перебування християн у палестині дали поштовх християнської місії: тобто волею-неволею християни поширювалися за межу Палестини. По своїй волі вони цього б не робили, бо як юдео - християни були дуже прив’язані до своєї землі, але мусили її залишати, емігрувати й так поширювалося християнство набагато швидше, ніж зусиллями лише апостолів.

Савло бачив негатив не тільки в християнстві, а ще й у тому, що воно поширюється, як би розповзається на всі сторони. Фарисеї думали, що вдасться локалізувати цей феномен, замкнути його територіально в якійсь місцевості й позбавити християн будь якого сенсу існування.

Але ситуація починала виходити з під контролю. тому савло пропонує зробити каральну експедицію (насамперед до Дамаску, куди за його відомістю переважно перебиралися християни): ловити їх там, притягати до судів й таким чином вирішити проблему. Він підбирає цілий загін однодумців й вирушають до Дамаска. І ось по дорозі на Дамаск стається непередбачуваний ні християнами, ні фарисеями, ні самим Савлом момент його особистої зустрічі з господом Богом.

Савло, впавши з коня й будучи вражений сліпучим світлом, яке спричинило його сліпоту, зрозумів, що це Божа сила, відчув себе у Божій присутності й запитав: «Хто Ти, Господи?».

Майже так питав Мойсей на синаї. І Савло чує відповідь: «Я Той Христос, Якого ти переслідуєш». Це вперше Савло чує ім’я Христа не від християн, а від Самого Бога. Це настільки його вражає (не тільки в переносному, але й в прямому сенсі), що він потребує певного часу, щоб якось з тою думкою справитися.

Савла приводять у Дамаск, до нього приходить християнський священик Ананій й вони спілкуються між собою. Так як Савло звик робити кожну справу свого життя серйозно, він розуміє, що якщо є Христос, й Христос відкривається йому, то цей факт треба ретельно осмислити.

Савло відходить від усіх справ на цілих три роки, як би зникає з арени. Відходить на пустелю як сам про це говорить. Тобто він розуміє, що повинна статися кардинальна зміна в його житті в порівнянні з тим, що він робив раніше. раніше він вважав найважливішою з справ переслідування християн й раптом він відкрив, що цим від переслідує не тільки християн, а й Христа, їх засновника й Самого Бога. Це його надзвичайно вразило. Це потребувало надзвичайних змін у житті.

Що тепер він, який гнав християн має щодо християнства зробити? Чи каятися, вибачатися, прилюдно визнати, що він був неправий. Він розумів, що в усякому разі діяти так, як раніше, він точно не буде. Потрібен був час для того, щоб визначитися що йому робити тепер, коли він точно знає, що йому не робити. Це для нього означало переглянути всі його життєві устої й поняття. Тут знову велич його постаті проявляється у тому, що хоч він й переслідував християн, але у цьому він був дуже щирим. Коли він змінює своє ставлення, він потребує зробити це дуже щиро й це потребує часу.

Три роки на пустелі він шукав відповіді на питання: коли я буду з Христом, як мені тепер треба жити, які у мене мають бути іншими життєві реакції, життєва постава, життєві ідеали.

Цим ця постать захоплює. Його ставлення до християнства – це еталон, взірець. людина, яка має щастя стати християнином,– наскільки це важливо й якої уваги до себе потребує.

він вирішує, що найкращою ознакою, способом подальшого життя має бути протилежне тому, що він робив раніше: якщо він раніше Христа переслідував, тепер для спокутування (як вираз його покаяння) він все зробить, щоб виправити наслідки того, що він робив раніше – всі свої таланти скерує на те, щоб Христа проповідувати.

Він по іншому вже не бачить свого християнства. Не просто християнство як спосіб свого особистого спасіння, але християнство як цілий уклад й його життя й майбутнє його народу як він собі бачив. І це він розумів як своє служіння, яке й отримало назву апостольського. Ми тут підходимо до другого імені, яке у нього з’являється. Його починають звати Павлом.

Дехто пояснює його друге ім’я тим, що він його отримав при хрещенні. Інші це ім’я тлумачать як кличку, адже в перекладі з латини Паулюс означає малий, невисокого зросту. Ніби його просто так називали Малюк – Паулюс, Павло. Згідно переказів Павло не був Аполлоном Бельведерським. Він не мав постаті Мойсея, благородного пророка. Можливо ця кличка, це ім’я, є відгомоном того, як на перший погляд візуально він сприймався. Може й таке бути. Зараз ніхто вже не скаже стовідсотково точно як його звали: Савло, Павло, чи він мав два імені. (Й зараз люди можуть носити два чи три імені).

Факт той, що ім’я Павло закріпляється за ним в його новій діяльності. Воно стає як би основоположним. Савло десь відходить й не вживається. Й тому ми кажемо про символіку імен: нове життя як би передається у цьому новому імені, яке він несе.

Разом з тим ми звемо його апостолом. Цікаво, що фактично, номінально він не належав до гурту 12 апостолів, яких покликав христос й які з Ним ходили за Його життя.

Савло почув про Христа після Його смерті й всього, що після цього послідувало. Він знав по наслідках, що є християни. він це оцінував негативно.

єдиний раз він зустрічався з Христом під Дамаском, коли його товариші, які були з ним нічого не бачили й не чули, лише якісь голоси. А він засвідчив, що у той момент був Господом покликаний.

Церква абсолютно справедливо вважає його апостолом Христа, тому, що він у своїй діяльності:

● керувався покликанням господа, як і 12 апостолів;

● характер його діяльності був у гармонії з тим, що робили апостоли Христа.

Тому ми завжди говоримо про апостола Павла, хоча прямого, безпосереднього фізичного контакту з Христом за Його життя Савло не мав. Тим не менше він є апостол Христа.

І коли він після трьох років з новим християнським підходом до життя приходить до Єрусалиму то прагне зустрітися з апостолами, шукає контакту з ними (Петром та іншими). він зустрічається із побоюванням й недовірою з боку християн. Дуже багато християн не вірять у щирості його навернення, побоюються, що це є нова провокація, яка ще жахливіша ніж попередня. Бо якщо раніше Савло відкрито проти християнства виступав, то тепер він маскується під друга християн для того, щоб втертися у довіру й так ще більше ніж раніше нашкодити Християнській Церкві. Один з учнів Христа – Варнава, який якимсь чином знав його перед наверненням як Савла, сприймав його абсолютно позитивно. Варнава рекомендував його апостолам, у тому числі й апостолу Петру. Вони зустрілися між собою. Це була для Павла надзвичайно важлива зустріч, бо якраз у контакті з апостолами спільно вирішують яким буде служіння Павла.

Павло сказав, що він хоче служити Христу. Апостоли (Петро й інші), почувши це, сприймають це по християнські – як Божий дар. І вони конкретно говорять що може зробити як апостол, як проповідник Павло. Оскільки Петро й інші апостоли знають, яка лють й ненависть панують серед фарисеїв на Павла за його зраду справи фарисейської, за перехід у протилежний християнський табір, апостоли радять Павлу по можливості діяти за сферою гніву чи помсти фарисеїв, які захочуть з ним за зраду поквитатися.

Тому Павло з огляду на все те, з благословення інших апостолів, приймає на себе місію проповідування Євангелії серед поган, тобто у діаспорі. Інші апостоли Христа, юдео- християни (палестинські євреї) знаходилися в палестині й до критичних моментів переслідування вони там перебували, потім вже силою обставин вони теж її змушені були залишати. Але у момент навернення апостола Павла, вони були ще як би на місті в Палестині.

апостолам, які були родом з Палестини, не просто було працювати серед людей зовсім іншого виховання. Треба було добре знати мову, традиції, звичаї тих же еллінів, а тут сам Бог велів Павлу, який виріс у цьому середовищі серед них працювати. Тому за Павлом й закріпився титул апостолів народів. Бо коли ми читаємо в його посланнях й і Діяннях апостолів про його подорожі, то це в основному були подорожі Римською імперією, цією єврейською діаспорою (й навіть не обов’язково нею). Він йшов до поселень місцевих людей, поган, які нічого не знали про Правдивого Бога. Він звершив, як описують Діяння апостолів, три міссійні подорожі, пройшовши фактично усю територію Римської імперії й зустрічався з народами, які її населяли.

Успіх його місії був величезний. з цього рання Церква й робила висновок, що очевидно Бог цього чоловіка спеціально прислав Церкві, для того, щоб коло її місії розширилося поза межі Палестини. й дійсно, здавалося, що саме Провидіння працювало й діяло у цій людині, яка могла говорити не тільки мовою людей імперії, але й з людьми дуже різних середовищ. Ми читаємо у Діяннях апостолів як Павло на рівних спілкується із звичайними людьми на вуличках міст, з афінськими філософами на Аріопазі, із римськими урядниками й кожному має що сказати. Коли ми читаємо його Послання також бачимо наскільки він є багатий у способах мислення й в підходах, наскільки його спадщина є надзвичайно цінна.

Цей його великий успіх підводив до нового етапу в розвитку церкви, бо треба було вирішувати який статус має бути нових людей (не юдеїв) у Церкві. Раніше, коли їх не було багато, питання саме по собі не виникало. Церква в основному була юдейська за національним чи культурним станом перших християн. Поступово ситуація змінювалася з точністю до навпаки. Тобто не юдеїв у Христовій Церкві вставало все більше й більше. Ця більшість була не палестинська чи юдейська, а елліно -римська. Потрібно було думати як у цій ситуації вони будуть надалі будувати своє християнське життя. Тобто наскільки єврейська традиція, Закон Мойсея зберігає свою актуальність, традиційність, чи можливо з ним треба прощатися як з таким, що свою роль відіграв. Це питання виникло (скажемо так) «з легкої руки» апостола Павла. Якби не було цієї місії, її успіху, не було б і питання, а так воно виникло.

Апостол Павло дуже чітко (хоч сам юдей, фарисей) поставив питання про межі Закону Мойсея й про його обмеженість у зв’язку з християнством. Фактично його думка перемогла на Єрусалимському соборі.

Точка зору Павла здобула загальне схвалення й це засвідчує наскільки авторитетною стала його постать за роки його праці. палестинські юдеї чи християни, завжди мали двояке ставлення до нього, (бо його пам’ятали по його попередньому етапу життя), а неофіти (які прийшли з абсолютно чистим серцем й прийняли Христа) мали до апостола Павла пієтет, пошану, повагу, зверталися до Нього. Багато Послань апостол Павло писав, відповідаючи на їх звернення. Оскільки вони потребували поради, він придумував способи, якими можна дійти до всієї своєї аудиторії. Хоча апостол Павло невтомно подорожував, він придумав ще й інший спосіб, а саме писати Послання, щоб там, куди він не може фізично дійти, діяли й працювали його Послання.

Його ідея була дуже вдалою. Навіть, коли ми говоримо про сьогоднішнє життя Церкви, Павла як апостола не має з нами, бо він жив дуже давно, але його Послання виконують ту ж саме роботу, яку він виконував за своє життя. Його сучасники мали те ж саме враження. Апостол Павло був їх сучасником, але у просторі, фізично не міг з ними бути. Але його Послання люди сприймали як пряме відображення його навчання, його невидимої присутності й постійно обмінювалися його Посланнями, присилали їх один одному. Іноді сам апостол Павло просив це робити.

Наприклад, у Посланні до ефесян, ми знаходимо (наприкінці його) прохання апостола Павла, щоб ефесяни, прочитавши це Послання чи відписавши його передали до владеєкійців – ще однієї громади, оскільки Павло розумів, що він туди не прийде, а громада мала запити. Й тому оце кружляння його Послань по Церкві і в Церкві вже було за його життя. І ми бачимо, що відтоді й досі ново діє як церковна традиція. (наприкінці його) й кожного разу обов’язково під час літургії щось з його спадщини читаємо. Тобто це відображає цю більш древню практику й традицію ранньої Церкви, коли християни збиралися на зібрання, не тільки читали Святе Письмо й Євангелію, а також читали Послання апостола Павла, що закріпилося й досі існує як невід’ємна складова кожної літургії. Апостол Павло характерний був ще тим, що попри всі неприємності, які він мав від земляків, він завжди дуже щирою любов’ю їх оточував. при кожній першій нагоді він намагався відвідати Єрусалим, Єрусалимський храм.

Якщо для елінгів від не вважав за необхідним їх до цього змушувати, оскільки це не було їх минулим чи їхньою історією, то стосовно себе (хоч він й був християнський проповідник і апостол) він вважав що неможливо бути в Єрусалимі й не відвідати Храм. І тому він завжди до нього приходив, іноді дуже ризикуючи, що його могли упізнати й фізично знищити. По цьому можна пізнати його трактування своєї традиції, близьких, свого народу.

Щоразу, коли він прибував до Єрусалиму, він приносив пожертву від інших громад для громади Єрусалиму – своїх земляків юдео- християн. Бо їхнє становище у Церкві було найтрагічнішим саме тому, що вони були як скалка в оці їх землякам юдеям – тим, що сповідували релігію Мойсея. Були постійним чинником, який дратував правовірних юдеїв, й тому майже постійно ця громада була переслідувана. Це означало, що ті ж самі християни мали фінансові матеріальні проблеми. оскільки їх ніхто не приймав на роботу, вони не могли заробити собі на кусок хліба. В Єрусалимі всі всіх знали, бо це невелике місто. Тому християн всі знали й це були такі ізгої в суспільстві.

Апостол Павло хотів їх підтримати, запевнивши, що вони не самі, з ними уся Церква. І тому він завжди клопотався, щоб ніколи з порожніми руками не приходити до Єрусалиму. Сліди цього знаходимо майже у кожному його Посланні, коли він знову й знову нагадує своїм адресатам не забувати про потреби християн в інших спільнотах. Не тільки варитися у власному соку, але мислити універсальними категоріями Церкви, якими мислив й сам апостол Павло.

Для апостола Павла кожна його подорож до Єрусалиму була важлива, але водночас й смертельно небезпечна. дуже часто друзі не рекомендували апостолу Павлу йти до Єрусалиму, як свого часу Ісусу, бо Христос саме там мав свою Пасху, але Христос туди свідомо йшов, щоб прийняти ці страждання.

Апостола Павла друзі попереджували, але він приходив помолитися й одного разу його впізнали, вислідили й повинен був відбутися самосуд над ним. Той юдей, який впізнав його наробив ґвалту, назбиралися люди, які погрожували йому. Але із-за того,що це була провінція Римської імперії, сили правопорядку були тут як тут, (римська армія була дійсно високопрофесійною), вони моментально з’явилися на місці цього ґвалту, взяли Павла в щільне кільце й вивили з Храму, привели до влади, щоб питати про те, що скоїлося й якщо Павло у чомусь завинив, покарати його. Врешті, це аналогічно тому, що було з Христом.

Апостола Павла звинувачували його земляки. Римські прокуратори схилялися до думки, що треба піти на зустріч людям й видати їм Павла. Коли апостол Павло побачив, що затівається, він скористався правом римського громадянства, яке мав від народження. Він сказав: «Хай мене судить кесар, а не ваш суд». Римська держава була законослухняна: якщо апостол Павло скористався своїм юридичним правом, то ніхто не смів цього оспорити, хоч це й не подобалося можновладцям.

Тобто ніколи не стояло питання в Римській державі як закон не виконати, як його обійти. Виконати його треба було однозначно не залежно від того, подобається це комусь чи ні. Що означала апеляція до кесаря? Це означало, що апостола Павла треба було доставити до Риму за рахунок держави. Правителі мали шукати корабель, наймати його, платити за перевіз, платити сторожі, яка мала ескортувати, конвоювати апостола Павла до Риму, а в Римі здати на руки тамтешнім воїнам.

Так апостол Павло був переданий на кесарський суд. З римським правом, на наш погляд, були неймовірні ситуації з апостолом Павлом. Одного разу, коли апостола Павла зловили під час проповіді й без всякого дізнання хто він є посадили у в’язницю. перед цим його побили, щоб тихо сидів. На ранок, коли прийшов охоронець, апостол каже: «ви таке зі мною зробили, так я вам офіційно заявляю, що я є римський громадянин і ви порушили закон, застосувавши фізичний вплив на римського громадянина». Це було заборонено римським законом. Громадянин Риму – це було дуже гідно, це за якісь великі заслуги людина отримувала й тому це давало великі пільги.

Охоронник це почув, пішов до начальника, начальник прийшов до апостола Павла, впав йому в ноги, вибачався, просив не скаржитися. Це приклад ставлення до закону в Римській імперії, де в провінціях не було свавілля. Правитель Єрусалиму міг зробити популіський жест – віддати апостола Павла на поталу юдеям, щоб бути в очах людей дуже справедливим володарем.

Але, оскільки, апостол Павло сказав, що апелює до кесаря, – всі прагнення сподобатися людям мали відійти. Бо інакше, якщо апостол Павло на нього поскаржиться, він втратить роботу за недотримання закону.

апостола Павла перевезли до Риму, він там працював, проповідував Євангелію. скарги земляків на нього дали ефект. Він був страчений у Римі через відсікання голови. Це була гуманна смерть римського громадянина. Інші апостоли, як і Христос, помирали у страшних муках на хресті.

Так виглядало життя апостола Павла й його смерть за Христа. Він – мученик. він колись дивився на християнських мучеників, або сам мучив християн. А на при кінці життя він сам став християнським мучеником.

вся його діяльність, коли поглянути на його життя, була з Божого провидіння й надало християнству нові, так звані, універсальні перспективи. В його особі погляд на те, що християнство – це релігія всесвітня. Боже послання звернене до кожного народу, а не тільки до один-два чи групи особливо обдарованих народів. Христове послання є до цілого людства.

Відомі слова апостола Павла: «Для юдеїв є юдей, для греків я грек, для всіх я став усім, щоб навернути хоч декількох». Така була його життєва програма.

він іде до греків, пізнає їх мову, культуру, способи поведінки, образи, поняття. Й у цій системі координат з ними спілкується, щоб вони могли сприйняти те, що він каже.

Він йде до юдеїв й усю юдейську традицію реалізує для того, щоб ніщо не заважало Євангелію Христа дійти до кожної людини. він намагався долати всі бар’єри, які є чисто людські. Йому це вдавалося, оскільки він розумів цю проблему й разом з тим був дуже обдарованою людиною. Тому його й назвали апостолом народів: він найбільш творчо втілив у життя послання Христа до народів, яке Христос сказав до апостолів.

Це коли говорити про постать апостола Павла, її велич, масштаб, етапи життя. Оця його радість, коли він каже, що все що є в світі порівняно з Христом, виглядає як сміття. Не тому, що світ поганий, а в порівнянні. Він каже, що його часто лякають смертю. «Але для мене жити – це Христос. Тоді смерть для мене здобуток. Бо в житті, шукаючи лише Христа, й Христа розп’ятого, я все ж таки перебуваю у тілі. Й будучи в тілі, я від Христа певним чином відокремлений. Але, якщо я помру, то цей останній бар’єр між мною й Христом буде усунений».

В одному з своїх Послань апостол Павло пише: «Як би б моя воля була б, як би мене питали як я хочу, то би хотів померти, не тому, що життя не миле, а тому щоб з Христом з’єднатися. Але, якщо для вас потрібно, щоб я був тут, то я буду». Тобто він каже, що це справа Божа.

Це апостол Павло говорить щиро. Це не є слова кокетуючи. Тепер подумайте чим таку людину можна залякати. Апостол Павло каже: «Якщо моє життя є Христос, то скільки мені жити тут, це не так важливо, бо все рівно я в Христі. Я знайшов найважливіше у своєму житті. І тому фізична смерть не змінює це, навпаки, якоюсь мірою прискорює».

Тобто апостол Павло змінює пріоритети, чому ми кажемо, що три роки були переосмислення в світлі християнства свого життя. У корені змінюються навіть настанови його до життя й смерті. І тому його били, а він йшов далі. Він сам описує, що його одного разу схопили, витягнули за місто й так били, що він вже не подавав ознак життя. Його покинули вмирати. Але апостол Павло оздоровився від тих побоїв й пішов знов проповідувати Євангелію. Цей феномен ми пояснюємо не якоюсь впертістю або прагненням всім на зло це робити, а тим, що апостол Павло був щасливою людиною, яка знайшла все, чого може бажати людина. І тому він каже: «Хто нас може відлучити від любові Христової? Ні життя, ні смерть, ні переслідування, ні муки , ні хвороби не можуть це зробити». І тому це є його радість.

Він сидить у в’язниці й каже: «так, мене зв’язали, але слово Боже зв’язати не можливо». От вам поняття свободи слова. Попробуй зв’яжи слово, якщо воно Боже!

В іншому місті апостол Павло пише, що на нього таке наговорюють, «наїжджають», якщо казати по сучасному, а він радий, бо вони (ті, що «наїжджають») все рівно про Христа мусять говорити, хоч із негативним знаком, а раз вони про Христа говорять, то все рівно до Нього прийдуть. Тобто коли люди байдужі, найбільш важко їх розворушити. Але, коли вони проти, то це добре: вони вже про Христа думають. Апостол Павло сам колись таким був. Таким чином ці епізоди я спеціально наводжу як ілюстрації до постаті апостола Павла як людини, як особи. Як він підходив до речей, які люди вважають проблемними чи негативними у своєму житті. Зокрема, коли хтось погано відгукнеться, погано скаже чи розправу підготовляє, – людина в паніці, у страхах.

Це дійсно є нове життя у Христі, про що апостол Павло часто пише. Що йому зробиш? Саме така реакція апостола Павла спиняла катів, бо було не зрозуміло, що надалі з ним робити.

Бо як пес має піти й пожерти людину, він чекає, коли людина злякається, або почине тікати. Тоді його програма працює правильно – він має лякати, має відчути владу. А коли людина не втікає, а стоїть, а ще гірше для нього – йде на зустріч, тоді починається збій у програмі, по якій він функціонує. Бо це у нього не закодовано, що так може бути. І у такому випадку найзліший пес нічого не зробить людині, бо він кусає по інстинкту, коли для цього є якісь підстави. Коли він зустрічає парадоксальну поведінку він стає розгубленим.

Так іноді сприймали апостола Павла. Він був не багатирського зросту. Але силу духу його усі відчували. Що ти йому злого зробиш, якщо він тебе не боїться? Не провокує, а спокійно й радо до тебе ставиться. Що з таким робити? Ті, що у каральній системі працюють, звикли мати справу з «крутими» (це слово про все каже) – значить з ними треба по крутому спілкуватися, бо по простому вони не розуміють. А з апостолом Павлом пробуєш «круто», а він по «крутому» не розуміє. «Крутий» по іншому не вміє, тому він розгублений. Він звик страшити народ Божий, це підвищує його самооцінку, що він самий великий. Як і Понтій Пилат розгубився, коли Ісусу каже: «ти що не розумієш, я тебе можу випустити, а можу й не випустити». А Ісус відповідає: «Як би тобі Бог не дав влади, ти її не мав би наді Мною». Ти без Бога нічого не можеш. Понтій Пилат ще такого не чув.

Тема: Основні ідеї Послань апостола Павла

Нашою метою є перед тим, як ми покажемо, як вони були сформульовані в тих чи інших його Посланнях, представити синтез вчення апостола Павла – того, що випливає з усіх його Послань, Діянь апостолів, які теж містять фрагменти того, що він говорив та проповідував.

І тому, перша річ, про що апостол павло звіщає, що

● в Ісусі Христі проходить спасіння.

Але він дає дуже специфічне трактування того, що означає спасіння в Христі. Специфічне тим, що воно не стандартно звучить порівняно з тим, що можна було б сподіватися почути від нього.

● ● ● Він в основу проповіді християнства кладе поняття свободи людини. І це звучить контрастом до цілої рабовласницької системи в якій жила імперія, кожна людина, де рабство було на порядку денному.

А апостол Павло говорить, про те, що християнство – це свобода. Хто у Христі, той цю свободу знаходить. І тому у апостола Павла слова «спасіння» й «визволення з рабства» є ідентичні.

І у цьому сенсі, коли він говорить про свободу, він не має на увазі соціальний статус, як насамперед його могли розуміти слухачі. Несподіванка у тому, що про рабство кожної людини він однозначно говорить, що це не залежить від соціального статусу – Це залежить від гріхів, які людина чинить. Хто ким переможений, той тому й раб. (Така популярна фраза). Якщо ти дав себе перемогти злу, гріху, то ти є раб гріха. Гріх тебе переміг.

● ● ● ● У апостола Павла є ще одна така фраза – програма спасіння: «Не дай перемогти себе злу. Перемагай зло добром». Це ціла програма. Людина розуміє як зло злом перемагати. Дехто так собі уявляє: мені зло зроблять, я йому ще більше зло зроблю, відіб’ю йому охоту робити зло – він навіть можливо стане добрим. Такий діалектичний матеріалізм.

А у апостола Павла конкретно – зло перемагається тільки добром. доки ти бажаєш робити зло навіть у відповідь на чиєсь зло – ти ще є раб. А Христос покликав тебе до визволення, до свободи або до спасіння. Апостол каже, що заважає нам бути вільними людьми, що нам не дає такими бути – гріх. Це головна наша перешкода й доти, доки вона буде, доти ми є раби. Отже, головна проблема нашого життя – це гріх, який нас супроводжує, який робить нас нещасливими. Це дуже конкретна відповідь його проповіді. як тоді, так і тепер, люди причинами своїх проблем називають дуже творчо, різноманітно, хто що, але рідко хто каже про гріх. У апостола Павла це дуже чітко сказано: головна перешкода – це гріх, який він прямо асоціює з Адамом, спираючись на церковну традицію. Він каже, що Адам або ветхий старий чоловік є в кожному з нас. Ми всі в Адамі солідарні з людською природою. І Адам як би перебуває в кожному з нас.

Оскільки гріх має таке глибоке коріння, не можна недооцінювати небезпеки й загрози, яку він в собі несе. Легковажно було б казати: «Ми зрозуміли, гріх – це перешкода, завтра ми встаємо зранку й більше не грішимо». Так ми недооцінюємо закоренілості гріха. І тому, як каже апостол Павло, що у Старому Адамі ветхий чоловік у нас сидить, який був ще до й який нам передався. його перемогти можна силою тільки Нового Адама або Христа.

От чому він Христа проповідує. Бо без спирання на силу й міць Старого Адама ми не переможемо своє рабство, свій гріх. І тоді всі заклики до свободи, будуть найгіршою спокусою для людини. Тобто людина, яка вважає або називає себе вільною людиною, але не є в Христі, це повний утопіст, несерйозний чоловік, гірше Леніна (по-нашому кажучи). Бо той може вірив, що комунізм колись буде, якщо можна виховати нову людину. Колись при по побудові комунізму таке завдання ставили: як виховаємо нову людину, то точно прийде комунізм.

Як би апостол Павло почув цей бродячий марксизм, він би чітко сказав, що це повна утопія. Якщо це не в Христі, то нічого не вийде. Ті ж самі комуністи, якщо так казали, не до кінця розуміли кореневу систему гріха – наскільки це глибоко. І що так, як у російській казці про ріпку: піднатужмо ся за допомогою партії (авангарду людства) й витягнемо ріпку імперіалізму, знищимо ту гідру й буде благодать – це просто несерйозно. Тому апостол Павло каже: «Як у Адамі ми всі попали у гріх, та у Христі ми всі з нього можемо вийти».

Всякі інші варіанти є утопічні. І тому апостол Павло такий переконаний чому Христа треба проповідувати. без спирання на Його силу ми втрачаємо час розказуючи про наші проблеми. Давайте не будемо говорити про проблеми! Як люди не раз про життя за пляшкою говорять: п’ють й плачуть над своїм життям. Можна говорити про це три дні й три ночі, але нічого не зміниться, бо поза Христом воно не має розв’язки.

Апостол Павло каже: «Тому, що прийшов Христос, силою Його пришестя наше спасіння, або наша свобода вже є діюча, реально існуюча.

● ● ● Свобода – це коли ми вільні не грішити. Коли ми вже маємо стільки сили бути добрими, що безсилля зла нас не послаблює.

От той новий статус, про яке людство завжди мріяло, до якого прагнуло, але яке без Христа ніколи його не здобуде.

Ми, євреї мали свої ілюзії. Ми думали, що нас порятує Мойсей, Закон, абсолютно скрупульозне дотримування приписів Закону. Наш Закон прекрасний, але не має спасительної сили, він не визволяє з рабства. Його роль парадоксальна, бо за його допомогою ми усвідомлюємо наше рабство. У цьому його роль дуже позитивна. Бо раб, який усвідомив своє рабство, наполовину визволився.

Апостол Павло каже, що раб залишається рабом, якщо змирився зі своїм статусом, пояснює його історичними, об’єктивними причинами або вважає його природним станом як античні греки. Вони вважали, що так у космосі заведено, що є вільні й є раби. Люди – це тільки вільні. А раб – це худоба, яка дивним чином видає членороздільні, неначе людські звуки. Але реально раб – це не людина. «Ми вільні за статусом, ми такі вродилися» – це була велика спокуса так про себе думати: тільки тому, що я таким народився, я є вільна людина. А якщо інший народився від рабині, то це значить велику прірву між нами, яку неможливо подолати».

●●● Апостол Павло каже: «Наша свобода залежить не від нашого народження, не від Закону (навіть найкращого), а від Христа – БогоЧоловіка. І це реальний шанс для нашої свободи. І тому, якщо ми правовірні юдей й шануємо Мойсей і ми нарешті дочекалися Месії, найбільш патріотичний наш вчинок – стати християнами.»

Послання до євреїв дуже у цьому відношенні цікаве. Бо він говорить до юдеїв як юдей, й аргументи, які він вибирає в користь християнства є абсолютно юдейські, старозавітні. Це вже його проповідницький геній, геній переконання, яким він користувався.

Тому, – каже апостол Павло, – наш крок у тому, щоб перемогти зло, теж повинен бути зроблений.

●●● З боку Бога цей крок нам на зустріч був зроблений в Ісусі Христі. І тому, оскільки Бог став Чоловіком, тому ця сила втілилася для перемоги над гріхом. І тому перемога над гріхом є реальна, осязаєма.

●●● Тільки свобода не стається без нас. Не так, що декларацію про свободу проголосили, й усі стали вільними. Україна теж має декларацію про Державний суверенітет, незалежність, що зовсім не означає, що ця декларація автоматично зробила усіх громадян вільними. Між одними й другими є дуже велика дистанція. Сам по собі папір, навіть найкращий не рятує, як не рятував юдеїв Закон Мойсея.

●●●●●● У чому наш крок має бути? Що ми маємо зробити?

Цю силу Христову прийняти ми можемо тільки увірувавши у неї. Ось чому є така потреба віри, увірувавння. Тоді силою нашої віри воплочується Христова сила у нашому житті. сила Христова в рабові не діє. Вона не діє, доки не має віри, як вільного прийняття Христа. Тільки вільний вільно її реалізує.

Знов ж таки, віра – як вияв свободи людської особи. Адже нас ніхто не змушує вірувати. Христос звертається вільно, бо в Ісусі Христі прийшов Бог.

● ● ● Христос звертається зі словом проповіді. Це найбільш вільна форма спілкування. Бо коли ми чуємо слово проповіді – ми не до чого не змушені. Це не ультиматум. Це не останнє китайське попередження.

Проповідь – це звернення Бога до нас, яке опилює до нашої свободи й яке нічого не нав’язує. Просто, коли з нами хтось говорить, а тим паже Бог, то нам треба щось відповідати. Коли відповідь є позитивна – це є віра.

апостол Павло каже, що, увірувавши ми стаємо вільними. Тоді Божа сила, яка перемагає рабство, безперешкодно діє у нас. Ми, увірувавши, знімаємо бар’єр, який через брак віри між нами й цією свободою існує.

Коли ми приймає віру в Христа, ми з Ним з’єднуємося. Ми вже не є самі, не одні. Ми входимо у спільноту, спільноту віри, яка є участю у Христовому Тілі. Так близькі з Христом, так з Ним за одно, що апостол Павло спосіб цього зв’язку порівнює до тіла. «Як тіло є одне, хоч членів багато, ми через віру починаємо складати з Христом й один до одного одне тіло. В цьому тілі Христос є голова, бо ми тоді в житті керуємося Христовим баченням нашого життя й його проблем. Але водночас (Як апостол Павло цікаво каже ) тіло ніколи не складається з одного вуха чи ока (такі сюрреалістичні картини). Це у Гоголя є повість «Ніс», де людина представлена через ніс. З носом сталася проблема й Гоголь таким гротескним способом чисто тілесно описує людину через «її деталі».

«Тому, – каже апостол Павло, – коли ми увіруємо, то входимо у спільність як з Христом, так й один з одним: творимо спільноту вільних людей або Церкву».

●●● Ще один важливий чинник, що набуває віруюча людина. Вона знаходить тих, що подібно вірують. Спільність у вірі найглибше об’єднує людей між собою, творить вільний зв’язок. Люди у вірі не змушені бути однин з одним. Вони вільно це приймають, тому вони хочуть бути один з одним. Зростання Христового тіла або Церкви – це явище нового порядку. Це те нове, що з’являється у світі, чого раніше не було.

у світі, який через Адама потрапив у гріх, верх взяли сили розділення, ізоляції, відокремлення від Бога й людей один від одного. Люди так з тим звиклися, що стали вважати, що це природній порядок, може дійсно «людина людині вовк» – (така фраза булі й подекуди є дуже популярна), тобто кожен сам за себе. Коли без Бога намагалися робити якісь колективи: колгоспи чи подібні штучні утворення, – туди заганяли нагайкою й тримали під страхом якихось кар.

Тут твориться спільнота абсолютно невимушено, вільно, бо віра – це вільне сприймання. Таким чином людина вперше спроможна вільно бути поруч з іншими людьми й відчувати (як вона, так й інші люди) від того радість. Й це називається Христова Церква. Це апостол Павло говорить. Він каже: «Як ми назовні виявляємо це наше рішення, що ми увірували?» Відповідає: «Це хрещення».

Як ми виявляємо назовні, що ми є одно тіло? – Це Євхаристія.

Ми причащаємося до тіла й крові Господніх – причащаємося до Господа й одночасно один до одних як члени тіла одного організму.

Як назовні в щоденному житті виявляється, що ми увірували? – Це любов.

Любов між людьми, яка стає законом відносин. Тобто, популярно можна сказати коли «не в службу, а в дружбу» люди один одному щось роблять.

«В службу» – це є ще старий, формальний закон – по необхідності, по функції, по функціональних обов’язках. А «в дружбу» – це абсолютно вільно по внутрішньому рішенні.

●●●● Свобода, яку приносить Христос, має:

● як особистий вибір для людини через її увірування,

● так й спільнотовий вибір через її любов до ближнього, яка має силу бути, черпає силу від Христа, щоб вона була, щоб усякі потуги людини до любові до ближнього є благородні, але безсилі, якщо до них не приєднується сила Христова, або благодать його. Є бажання, але немає можливостей для його реалізації.

Апостол Павло каже, що остаточно, дивлячись у перспективу, Христос (– та сила, що Він проносить), Церква (– та сила, якою Він ділиться з людьми), вони будуть у світі зростати настільки, що переважать сили гріха, відштовхування й смерті. Знаком цього буде загальне воскресіння померлих. Це знак перемоги над тими всіма відштовхуваннями, рабськими явищами, які залишали людину узалежненою.

Адже ніби ми всюди стверджуємо, що ми вільні люди, але всі ми від смерті залежні. І цей парадокс ніби декларованої свободи й фактичної залежності буде розв’язаний у міру того, як сила Христова буде акумулюватися, зростати, збільшуватися й набере такого масштабу, що сили, які від лукавого, які хочуть диктувати, які хочуть переконати, що за ним буде останнє слово, остаточно відступлять. Апостол Павло каже, що ні, останнє слово буде не за рабством, а за свободою людини. І тому людина, яка вільно існує не обмежуючись смертю чи іншими її рабськими пов’язаннями - це і є життя грядущого віку. Це є новий вимір життя людства, який проявиться ще у майбутньому завдяки тому, що Христос вже прийшов. І тому це така перспектива, яка надихає. Це є найвища гідність працювати на неї.

Ось найбільш вагомі думки, якщо казати у загальних рисах, що знаходиться у Посланнях апостола Павла, – що їх об’єднує. Ми бачимо, наскільки воно вражаючи звучить, наскільки воно закорінюється у найглибші й найбільш достойні пошуки людиною свободи, реалізації своєї свободи. Апостол Павло не просто на це реагує. Він розв’язує цю проблему, показуючи як в Ісусі Христі ми можемо подолати усі перешкоди, які нам заважають щасливо й нормально жити.

Тема: Ранні постання апостола Павла

Апостол Павло почав писати свої Послання наприкінці 40-х років. Його ранні Послання охоплюють період з кінця 40-х до середини 50 років.

вони віддзеркалюють ті особливості життя християн, які були притаманні для життя християн цього періоду. Що було насамперед характерно для цього періоду?

● ● ●– це переконаність (дуже широко побутуюча між християнами), що дуже швидко Христос прийде вдруге. Так буквально, як Він відходив у Вознесіння й сказав Ангел апостолам, що так як Він відійшов на хмарах, так на хмарах й прийде. Це сприймалося як предсказання, що дуже швидко Христос прийде вдруге й таким чином усі питання, які ще не розв’язані, самим фактор пришестя Христа будуть розв’язані. І тому багато Християн, які були так переконані, що це буде швидко й близько, намагалися дехто вичислити цей день, коли це мало точно бути. Інші реагували раціонально: «Якщо Ісус так швидко прийде, то можливо нам не потрібно дуже сильно напружуватися. Який сенс? Тільки ми щось почнемо, а Він зразу прийде». Це аналогічно тому, що ми цю тему почали й аналогічно як солуняни можемо сказати: «Що ж ми її починаємо, як вже кінець пари». Тому ми просто анонсуємо цю тему, а завтра про це скажемо більше. Справді, розганятися не варто, бо вже пора гальмувати (як показує нам годинник). В цьому наша проблема співзвучна з проблемою християнської громади 50-х років. Завтра ми будемо говорити, як апостол на ці проблеми реагував.

Ранніми його посланнями є:

● два Послання до солунян, – тематика, про яку ми говоримо є центральною;

● Послання до Филип′ян, яке він писав з ув’язнення.

● Послання до галатів.

Всі вони невеликі за розміром: мають максимально до 5 розділів. В ранній період апостол писав лаконічні речі, а потім в зрілий період писав великі послання. Ми побачимо, що тоді (в зрілий період ) й не можна було по іншому з огляду на добу й на дуже різні теми запитів, які почали звідусюди на нього сипатися з боку християн. Тому апостол Павло, щоб на все це відповісти, повинен був писати побільше. Така була потреба. Наприклад, він був у ув’язнений. Він хоче проповідувати, але його обмежили цю можливість. Тому він знаходив спосіб написати й передати християнам – якби будучи присутній з ними розказував.