Лекція 2 Сесія 3 курс 3 о. Мирон Бендик
Тема Основні ідеї Діянь святих апостолів
Вчора ми говорили про П′ятидесятницю – сходження Святого Духа. Ця подія описується в Діяннях апостолів, але за своїм масштабом, глибиною вона виходить далеко за рамки лише цієї книги і тому, говорячи про Діяння апостолів, відокремили в особливу тему.
Книга діянь апостолів сама по собі надзвичайно цікава. Вона займає особливе місце у Святому Письмі. Цікава вона насамперед тим, що ми у ній маємо Боже одкровення про Христову Церкву. Нам це важливо як членам Христової Церкви. Ми кожен по своєму відчуваємо до Церкви приналежність. Часто буває, що Боже одкровення про Церкву, яке нас усіх об’єднує, може супроводжуватися нашаруваннями певних людських уявлень на це Боже одкровення. І тоді починаються поділи Христової Церкви.
Звідси висновок: тією мірою, якою християни зуміють чисті джерела Божого одкровення для себе з’ясувати і у тому світлі побачити людські нашарування, отією мірою вони і відчують Єдину Христову Церкву і себе у цій Христовій Церкві.
Правда є, що Христос Господь у задумі Своєму цю Єдину Церкву збудував, кажучи словами Христа, подарував нам, людям, як таїнство нашого спасіння. А вже ми, люди, до цього таїнства наскільки можемо вмістити дозріваємо. наша людська мірка завжди тісніша від того, що Бог каже, але вона росте і у цьому полягає наш оптимізм, який приносить величезну радість від того, що ми є у Христовій Церкві.
Діяння апостолів є спосіб побачити Церкву Христову саме під цим поглядом. Ми з вами говорили, що вже саме зіслання Святого Духа невипадково називають днем народження Церкви, бо Христова Церква, насамперед, є Божа справа, а не справа людська. Надзвичайно важлива Думка!
Людина просто запрошена до участі у цій Божій справі. А це означає, що як Божа справа, Церква являє собою феномен не минущості, не проминання, тривкості в історії людства. Це при тому, що засоби, якими Церква управляється абсолютно не адекватні до часу її тривання. Церква тримається з людської точки зору майже на нулі.
Парадокс у тому, що саме Церква найбільш живуча спільнота в історії (ми учора про це більше говорили). Установи, держави, структури, що створюють люди, які у задумі людей виглядають так переконливо, так фінансово обґрунтовано, військово забезпечено, тим не менш, не витримують випробування часом і падають. Я не кажу за радянську імперію, бо були набагато мудріші і довговічніші, але й вони попадали.
А Христова Церква продовжує бути саме тому, що джерела Церкви є не в людях, а в Господі. І саме завдяки цьому Церква перебуває і триває у продовж століть. З покоління у покоління вона дивним чином відроджується.
Я пригадую, що у пізній радянський період так і казали, що старі бабці (пережитки капіталізму), які просто були привчені ходити до Церкви, повмирають, а молоде покоління буде науково освічене, грамотне, раціональне, воно зрозуміє, що все це вигадки і тому у продовж одного - двох поколінь про неї забудуть. Так це звучало і дуже «серйозні» люди це стверджували, бо обмежувалися тільки людським аналізом Церкви, того, на що вона спирається - немає економічної, фінансової, політичної бази. По людським міркуванням така структура слабка, нетривка і мала би впасти.
Але повмирали ті, що це пророкували, а Церква існує і буде існувати в віках. Ми маємо цій феномен.
Ми говорили вчора про те, що Дух Святий, зійшовши, перебуває в Церкві і ми, аналізуючи знаки Його Діяння згадували:
● Єрусалимський апостольський собор;
● зіслання Святого Духа як антитезу до Вавилонської вежі: те, що там розділилося, розпорошилося, тут вперше починає порозуміватися, гуртуватися, сходитися разом.
Чітко окреслена місія Церкви по людстві - динамічний процес єднання людства. Причому сила до єднання не від людських гасел береться, а від сили Святого Духа.
Читаючи далі, епізод за епізодом, книгу «Діяння святих апостолів», яка продовжує Євангелія від Луки (бо теж написані євангелістом Лукою), ми знаходимо Божу відповідь на питання що є Його Церква. В день зіслання Святого Духа, коли люди, зацікавлені шумом, що вчинився, позбиралися біля домівки, де були апостоли, стається так, що апостоли виходять на зовні в наслідок дії Святого Духа. Вчора ми коментували, чому так сталося, чому це є знак діяння Святого Духа. Апостол Петро вперше звертається до людей із словом і таким чином виконує заповіт Христа, бо саме словом проповіді заповідав Христос діяти Своїй Церкві.
Коли в день зіслання Святого Духа апостол Петро це робить, він цей заповіт Христа і виконує.
Те, що робить апостол Петро, розкриває нам Боже одкровення про Церкву: Церква існує і починає своє буття із проповіді слова. Як скаже парадоксально апостол Павло: «Церква дурістю проповіді передає людям премудрість Божу». Парадокс у тому, що проповідує людина (апостол, священик чи хтось ще), але проповідує не своє, а Боже. І тому апостол каже, що є в проповіді від людини. І дуже тонко відповідає: «Дурість». Що ви в проповіді дурного знайшли, зразу списуйте на людський фактор. Це не Божий чинник, це від людини. А те, що у проповіді зворушило, вплинуло, промовило, - це не від людини - це Божий чинник.
Розуміння цього є дуже важливим, щоб не сотворити собі кумира з того чи іншого проповідника. Не вважати, що проповідь така чудова тому, що такий проповідник. Вона тому чудова, що через «дурість» проповідника добралась до нас мудрість Божа. І слава Богу, що це сталося. Це є адекватний підхід.
У світських способах спілкування, безперечно, людина щось проповідуючи часто займається піаром, самолюбуванням, саморекламою. самозакохана людина, людина з гординею не когось і не щось проповідує, а себе.
це є секулярна проповідь - те, чому не місце в Христовій Церкві, бо така людина не веде до Христа, а замикає на собі. І таким чином, нажаль, сутність Христової Церкви, де Боже має промовляти, а людське просто повинно передавати – це сутність тоді губиться.
В основі першої проповіді апостола Петра, так званій киригмі (по-грецьки), факт найбільш вражаючий: Пасхальний факт смерті і Воскресіння Христового. Апостол Петро у першу чергу підкреслює, те, що найбільше вражає. Блага Вість християнства якраз концентровано виражається саме у цьому факті. Не у повчанні, теоріях, філософських конструкціях, а у факті переходу від смерті до життя.
Наступний момент принципово важливий - момент звернення до людей. Місія Церкви скерована до народів. Слово скеровується до людей.
«Мужі браття, сказали вражені слухачі – що нам тепер робити з огляду на те, що щось сталося?» Апостол Петро каже доволі гостро: «Мужі –браття! Того Ісуса, Котрого ви руками безбожними, прибили до хреста» Це майже звинувачення – ви є причетні.
Така постановка питання. І тоді не треба виясняти, хто конкретно прибив. Це не має значення. Це не є національним питанням чи питанням виконавців. Гріх людини спричинив це. І апостол Петро прямо це каже. Але Блага вість у тому, що «того Ісуса, Якого ви поприбивали, Бог воскресив третього дня і ми тому свідки». От де є блага вість.
Ще один важливий момент проповіді - говориться що вся ця подія живе у Церкві, ми живемо цією подією як свідки. У чому наше свідчення Христового воскресіння? Дуже чітко це висловлено в святому хрещенні: ми помираємо для гріха, щоб жити для Бога. Це особиста Пасха кожної людини. І це є свідоцтвом Пасхи Христової.
Якщо це є, все буде добре, проповідь буде як найкраща.
«Ви маєте, браття-мужі і ті, хто з ними, - каже апостол Петро – зреагувати адекватно на те, що сталося. Для цього існує тільки один спосіб - віра. Прийняти це вірою, а на знак того, що ви це сприймаєте, хай кожен охреститься в ім’я Христове, в якому ми всі будемо спасінні.
Це є у дуже скороченому, сконцентрованому вигляді сенс слова з яким Церква іде до людей.
Є Блага Вість, є свідоцтво Церкви, яке триває вже понад дві тисячі років, і наслідки цієї події, які ніколи не втрачають актуальності. Це віра, завдяки якій нам відкривається сенс того, що тоді сталося. Це перша риса Христової Церкви, яка якраз передана нам у проповіді про Христа.
А від так що є Церква, крім того, що вона, виконуючи заповіт Христа, проповідує усім народам Благу Вість.
Завдання Церкви – усю спадщину, що Христос передав, або, як ми кажемо, Передання зберегти і передавати далі.
Як це виражено у Діяннях апостолів? Сталося так, що один з апостолів був Юда Іскаріот. У нас кажуть: «У сім’ї не без виродка». Так він себе визначив у своєму житті, що відійшов, але від цього місія Церкви не змінюється і тому на місце Юди Скаріота апостоли вибирають Матвія (є опис як це відбувається).
Що це означає? Саме те, що апостолів було дванадцять має сенс, своє церковне значення. тут прямий зв’язок є з Старим Завітом як прообразом того, що є у Новому в особі дванадцятьох апостолів. пригадаймо Старий Завіт - патріарх Яків мав дванадцять синів. Народ Божий Старого Завіту творився нащадками дванадцяти колін, тобто дванадцяти синів патріарха Якова. Подальші покоління приналежністю до них себе ідентифікували.
Отже Народ Божий Старого Завіту це нащадки 12 синів Якова. Народ Божий Нового Завіту, або Церква – нащадки 12 апостолів. Тут є пряма спадкоємність народу Божого Старого Завіту («Кагал ягле» - по-єврейські) і народу Божого Нового Завіту («еклезія» - по-грецькі), або як ми переклали слов’янськими мовами Церква, спільнота, яка ширше набагато тим, що це не ексклюзивна спільнота одного лиш народу на противагу іншим, які не належать до народу Божого. Крок вперед полягає у тому, що з кожного народу людина, яка увірувала в Господа, належить до народу Божого.
Обрання дванадцятого апостола відкриває, що Церква Христова не робить винятків. Вона відкривається до всіх народів. Число 12 говорить про охоплення апостолами цілого світу. І Церква завжди буде це продовжувати.
Ще одна річ. Це місія, вселенське звернення Церкви до всіх без винятку. Це риса Церкви. Якщо Церква скаже, що вона є тільки для конкретного народу, а для іншого ні, це означає, що якась людська пристрасть входить і дробить, протиставляє народ Божий.
● Ще одне одкровення про Церкву. Церква постає як спільнота, як община. Віра в Бога стає об’єднавчим чинником тих, хто вірує.
Вперше тут Господь дає відповідь на питання, що людей насправді об’єднує. Божа відповідь може не збігатися з людськими варіантами. Люди не раз говорять про близькість інтересів, ідеологічну близькість, політичну доцільність, коаліції. Це все по людських поняттях має свої сенси. Але, гляньмо, ці людські утворення такі швидкоплинні! Ледь на політичному горизонті непогода чи хмаринка з’являється, моментально все на очах розвалюється, як карточний будиночок. Напевно тому, що основи, які закладалися під цю спільноту, не могли бути тривкими.
Господь відповідає нам через Церкву на яких основах має будуватися людська спільнота. Бог стає Тим, хто єднає у спільноту. Якщо не має цієї спільної віри, тоді лишаються чисто людські уявлення, про те, як має виглядати людський зв'язок.
Ці уявлення дуже відрізняються. У кожної людини є свої. І з’являється великий спір, і велике розчарування, бо, виявляється, що та спільнота, яку ми разом закладали не така, як треба. А як треба? – Як я уявляю. І нема на то ради, тому, що як я уявляю не буде, бо друга людина, на жаль, не я і уявляє не так як я. Ми зразу маємо до неї претензії: чому вона не я. Не розуміючи, що як вона стане другим я, нам з нею буде не цікаво.
Узгодити різниці в уявленнях неможливо тільки на людських підставах. І тому Церква дає Божу підставу на якій різні уявлення мають щось спільне і тому твориться спільність.
Якщо цього немає, тоді є варіант «Лебідь, щука і рак» - є роздор, а не перемога: хто сильніше смикне у свій бік, той і переміг.
Ще один життєво важливий момент для розуміння того, що якщо хоче мати щось стабільне, вона повинна вкладати. Цікавий момент – як входили у спільноту Церкви люди. Бо це важливе питання: людина дійсно хоче стати людиною Церкви, церковною. Як бути? Діяння апостолів описують, що хто хотів стати членом їх спільноти, щось від себе вносив. Що – визначав він сам. Інакше і бути не могло. Якщо людина уявляє, що вона у Церкві, нічого туди не вносячи від себе – вона не є в Церкві. Інакше кажучи, якщо людина думає, що в Церкві вона є, щоб тільки брати для себе щось, вона не має церковного мислення. БО Церква починається не з того, що ми щось отримуємо, а що ми щось вносимо. І це дуже важливо, бо якраз Господь нам це відкриває, про це мова в Діяннях апостолів. Не раз людина каже: «Я ходжу до Церкви, бо мені там легше, нерви заспокоюються, хор гарно співає. Я естетична людина, маю слух музичний. Мені це подобається, я умиротворяюся». Для такої нецерковної людини немає ніякою різниці між літургією і концертом старовинної музики. Людина з Церкви хоче брати, як з кожної спільноти, бо у неї такий стереотип. Церковна спільнота починається, коли ми щось даємо, вносимо.
В книзі Діяння святих апостолів ми читаємо дуже цікаву розповідь про Ананія і Сапфіру – дуже заможних людей, які хотіли вступити в спільноту Церкви. Вони мали матеріальні блага, але вирішили їх переполовинити. Не в сенсі, що вони були вимушені внести все, що мали – такого не було. Кожен вносив, що вважав за потрібне. Але, проблема Ананія і Сапфіри була у тому, що вони внесли частину того, що мали, а сказали, що внесли все, що мали. Ця нещирість і була для них пагубна. Їм і сказав апостол Петро: «Вас ніхто не заставляв, це – добровільне, що ви вважаєте за потрібне. Але зробіть це щирим серцем, не робіть це нещиро».
Це дуже важливий чинник входження до Церкви. Я наведу дуже далекий, світський приклад для того, щоб показати у чому тут річ. Ми приходимо на чийсь день народження. буде забава. Забава може вдатися і не вдатися. Від чого це залежить? Тут ми виходимо на майже однакову відповідь. Якщо ми прийшли на забаву, щоб нас хтось тішив, забавляв, веселив, а ми пасивно це сприймали та ще критикували – дотепно –недотепно, - забава точно не вийде. Бо всі сидять і комплексують. Кожен переживає, щоб не сказати дурниці, бо інші будуть тільки сміятися. Всі сидять як скуті кайданами - така напружена тиша, як перед бурею. Тоді зразу на 100 грам налягають: гальма відпущені, і тут вже не до роскоші людського спілкування.
забава вдасться, коли кожен щось внесе від себе. Тоді твориться спільнота: кожен вкладає частку своєї радості і тоді радість є спільна.
А коли запрошують хохмача, щоб він веселив публіку за гроші і він їх відпрацьовує, а решта дивиться як на виставі одного актора – це не є спільною справою.
Якраз на цьому будується Христова Церква.
Що ми вносимо в Церкву назовні? Що можемо - це та пожертва, що ми складаємо. Тобто ми розуміємо, що тільки, коли ми дали щось, пожертвували – ми у спільноті. Спільнота – це не отримування. Спільнота – це жертвування. І от в Церкві ми цього навчаємося.
Якщо людина не керується цим Божим одкровенням, вона створює сім’ю, політичну партію, йде до влади, щоб не віддавати - вкладати свій талант, а отримувати. Якщо з такою настановою вона це робить, вона втрачає й сім’ю, й авторитет у суспільстві.
ми завдяки Церкві можемо зрозуміли, що означає бути з кимось.
Дуже чітко Господь ці питання нам відкриває на прикладі першої Єрусалимської спільноти. коли кожен щось вносить, то утворюється спільнота, як взаємодопомога. Ми, допомагаючи іншим, ще більше допомагаємо собі. Чим? Бо те, що ми вносимо, є щось зовнішнє. Але ми багатіємо, відкрившись на інших милосердям, здатністю відчути іншу людину, її проблему. Це є багатство. Церква дає нам змогу це робити.
Ми дали на пожертву 50 копійок, 5 чи 50 гривень. Це дурнички. Це не є суттєво, скільки. Пригадуєте, Христос казав, що вдова яка дала якісь дві копійки дала найбільше, бо дала все, що мала. Бо вона вклала все серце в те, що дала. Українські мільярдери не раз кидають у храмі, щоб усі бачили, велику суму грошей, або під час марафону під блиск кінокамер.
Христос каже, нехай твоя права рука не знає, що робить ліва, якщо ти хочеш скласти свою пожертву. Це не напоказ, не на самозвеличення. Це – на благо іншого. І це якраз є церковне, те, чого ми у Церкві навчаємося і завдяки цьому ми виходимо з замкнутості самих на себе. Кожна милостиня, кожна пожертва – це є рух протилежний до того, що у гріху з нами сталося. Гріх нас запечатав самих на себе. Свій інтерес поставив на перше місце.
Треба зробити щось у супереч цьому. Тільки таким способом ми відкриваємося. Якщо людина цього не робить – Церква нічого не дасть. Така людина прийшла, свою справу з Господом Богом полагодила і пішла додому. Вона приходить до церкви, як до бюро добрих послуг: там є турбота, але людині все рівно, хто є збоку неї. Вона Господу Богу зробила замовлення, оплатила послуги в певній сумі. Таке нічого спільного з Церквою немає. І таким чином через отакі штрихи до портрету і відкриваються те, чим є Церква в середині себе самої як спільнота: Бог об’єднує, а люди поступово, завдяки Господу, відкриваються один одному і у цьому їх щастя і у цьому є добро, бо людині самій недобре бути. Але, якщо людина думає, що вона прийде, і використає Церкву для свого добра, нічого у неї не внісши, - вона ще не зрозуміла куди прийшла.
Тут треба відрізнити, коли ми йдемо до Церкви, чи нас веде психологічна потреба втекти від самітності чи забутися, чи може розважитися, якусь файну музику послухати. Але, коли ми це робимо заради себе, ми не церковні люди. Коли ми йдемо до Церкви заради Бога і іншої людини, отоді ми для себе знайдемо Церкву. Отоді Дух Святий починає оживляти людські відносини. Цим відрізняється Церква від спільноти за інтересами чи групи з конфліктології, рольового тренінгу. Церква з такими спільнотами нічого спільного не має, бо людина у них полагоджує якийсь свій інтерес. Людина те ж за інтересом створює фірму, товариство з обмеженою відповідальністю. Вона вкладає, щоб мати прибуток чисто фінансово, зовнішньо. Вона це робить заради себе. Тому спільнота за інтересами скінчиться, як тільки зміняться інтереси, а вони змінюються дуже часто.
У Церкві провідним є не індивідуалістичний інтерес. Людина оцерковлюється по справжньому, коли любов до Бога і ближнього остаточно переважує над приватним інтересом.
● Наступний момент. Як Церква Христова, яка направлена, покликана до людей, які потребують спасіння, у світі сприймається. Якщо хтось думає, що на «ура», той дуже помиляється. Те, що Церкві Христовій не всі раді, як це не звучить парадоксально, Господь говорить нам в Діяннях святих апостолів.
Тому перша реакція на Церкву – це реакція ворожості і конфлікту. Ми в книзі Діянь апостолів бачимо, як на початку своєї діяльності Церква зустрічає своє перше протистояння. Конкретно це епізод в Діяннях, коли апостолів кличуть у синедріон (раду старійшин юдейську), який іменем Божим забороняє апостолам проповідувати Христа. З різних міркувань: це неправильно, не канонічно і у принципі достатньо того, що Мойсей передав. Це не санкціоновано і тому такі дії будуть розглядатися як бунтарство, і з цим буде розбиратися влада.
Це реакція на Церкву як на небажаний елемент. У своїй історії Церква Христова завжди зустрічалася з обмеженнями, не сприйняттям. Питання, як бути у цій ситуації. Відповідь апостола Петра є Богонатхненною: «Бога більше треба слухати, ніж людей». Це означає, що оскільки Бог нам заповів проповідувати, то жодна людина нам цей заповіт не перекреслить. І це означає, що ми не припинимо цього робити, бо це Божа справа, хоч за це ми будемо переслідувані і знищувані. Жодна людська заборона не є достатньо вагома, аби відмовитися від надзвичайно важливої Божої справи.
● Церква Христова вперше виконує роль людської совісті, коли ми Божому віддаємо перевагу над людським. Боже - це заповіді, те, що є добре. Людське – те, що корисне, вигідне, приємне. Коли ми стаємо перед прийняттям рішень, боротьба мотивів якраз у нашій совісті й пролягає: воно добре, але мені не корисно, не вигідне, мало приємне, або за це мені не заплатять. Іноді пристосовницькі речі переважують, тоді людина, щоб вписатися у систему, йде на зговір з своєю совістю, входить у всякі партії, потім прилюдно кається.
ця відповідь Церкви дає дуже чітко Боже одкровення яким християнин керується у ситуації, коли його не сприймають, заважають, або з нього сміються, - що в цій ситуації він має робити. Звичайно, те, що він належить до Церкви проявляється у тому, що для нього Боже переважає чисто людське. За цим стоїть дуже важливий момент, який ми називаємо громадянською свідомістю, яка є дуже християнською за основою. Ми знаходимося завжди у людських, державних структурах, які мають до нас різні закони, кодекси, вказівки як жити на світі, в державі.
Питання: що з цим робити людині Церкви? Тут є громадянський принцип, який Церква виховує у людях. Якщо те, людське, що будь яка влада видає є в гармонії з тим, що каже Господь, ми це слухаємо. Але, якщо те, що вона хоче, не вписується в те, що велить Господь, ми не будемо це слухати. Це є громадянська позиція. Якщо суспільство так виховано, або оцерковлено, воно поставить у рамки будь яку владу. Просто аморальні розпорядження влади (незалежно від того, як вона буде зватися), християнин не буде виконувати. Не тому, що він проти влади, а тому, що це не в згоді з його совістю. Тоді є громадянське суспільство. Якщо влада зустрінеться з таким суспільством, вона не зможе зловживати, бо це просто не буде виконуватися. Це питання оцерковлення суспільства, тих людей, що навколо Церкви.
А що Церква Христова (та Христова, яка відповідає своїй харизмі) приносить суспільству? Коли приходиться робити непростий вибір між Божим і людським, якщо ми хочемо, щоб по-Божому було між людьми – ми вибираємо Боже, будучи свідомими, що людське може дуже ображатися, що його не пошановано. Ми шануємо, ми нікого не ображаємо, хто при владі, ми просто не виконуємо. Як апостол Петро сказав: «Ми проти нас нічого не маємо. Весь синедріон - мир і благодать вам, але, ми Бога слухаємо більше, гнівайтеся чи не гнівайтеся». Це є риси Христової Церкви, що якісь блага чи подачки від можновладців не є причиною, щоб Церква переставала бути собою і підігрувала можновладцям. Це важливі чинники, які прямо є в Діяннях апостолів і які є Божим одкровенням (як усе, що належить до Святого Письма).
● Наступний дуже важливий момент. Як Церкві ставитися до нових людей, які в неї приходять з своєю історією життя, зі своєю традицією, культурою. Як сприймати це? Може, все, що було у людині до Церкви - це все від лукавого, яке треба геть викреслити, бо це не спасительне? Чи Церква готова все це прийняти, ушанувати, обдаровуючи людину вірою, заради якої людина прийшла? Це дуже непросте питання, яке виникає у житті Церкви.
Приходили до Христової Церкви не тільки послідовники релігії Мойсея, але й так звані погани, які сповідували античних грецьких Богів, богів сирійських. Римська імперія – це було Вавилонське стовпотворіння. Яких тільки народів і релігій там не було! І все це жило поруч. Тому виникло питання: треба зрікатися свого минулого чи треба це минуле по-іншому сприймати?
Господь дуже цікаво відповідає на це питання. Апостол Петро хрестить поганина, який був необрізаним. Ми вчора говорили про те, що для юдео-християн була велика проблема: як можна, обминувши Мойсея прийти до Христа. Історія юдео-християн була така, що спочатку у них був Закон Мойсея, а потім вони прийняли Христа, Законом Якого вони доповнили Закон Мойсея.
У інших народів не було Закону Мойсея, тому юдео-християни мали певні питання: чи може надіятися на спасіння той, хто не пройшов через Закон Мойсея? Скажемо по простому: чи може хтось бути прийнятим до п’ятого класу, якщо не пройшов початкового курсу з першого по четвертий? По-людській логіці це виглядало неприпустимо, але не по логіці Церкви. Відповідь на це питання ми маємо в Діяннях апостолів - абсолютно позитивне сприймання. Людину, яка приходить до Церкви не питають з якого вона народу, чим займалася в минулому.
Отже людина прийшла, приймає Благу Вість у вірі і віра спасає. Ласкаво просимо! Все, з чим ви прийшли, ви внесете як свій внесок у Церкву. Якщо у вашій культурі є цінності і вони є автентичні, вагомі – це прекрасно, це збагачення. Це той внесок, з яким не тільки людина особисто щось дарує, а приносить цей народ, ця культура, ця цивілізація у спільне добро Церкви. Тобто, Церква Христова цінить у собі те, що має кожен народ. Єдине, що не сприймає Христова Церква – це гріх. Гріх не сміє залишатися, бо йому не місце, якщо людина хоче, щоб у неї було найкраще.
Це було цікаве місіонерське питання, коли проповідники прийшли до диких племен в Африці. Вони почали приймати Христа і священик запросив їх на службу. Служба починається, священик повертається до народу і бачить, що всі по Адаму і Єві вдягнуті. Ваша реакція? Як бути у цій ситуації, якщо для цих людей нормальна форма одягу бути без одягу? Це не означає масової розпусти - це їх форма культури. Для місіонерів це була надзвичайно важка задача. Вони почали шити якийсь одяг, але люди, тіла яких не звикли до одягу, жорстоко страждали від тертя матерії об шкіру: з’являлися рани, які важко було заліковувати.
У африканських племен було поняття «табу», що означає, що це неможна (причини не пояснюються). У одному племені африканському під табу знаходилося вино. Як для охрещених цього племені відслужити літургію? Ваші дії як священика?
Ці всі питання, які постали перед Церквою відразу на перших порах. Є неофіти (вчорашні погани) у них є певні звичаї. І тому виникає питання: чи цей звичай аморальний сам по собі, чи ні. В Діяннях апостолів дуже чітко сказано, що Церква ніколи не відмовляє людину від тих речей, що є її звичаєм, якщо цей звичай не має у собі гріха.
Тому в Українській Церкві ми маємо рушники. Початково це було до християнське. Національний одяг (вишиванки, намиста) – це були амулети, обереги від різних космічних сил. Писанки, крашанки - це початково був світ міфологічний слов’янський. Все це було прийнято, по християнські переосмислено, і включене як надбання, внесок нашого народу у Христову Церкву. Інші народи внесли щось інше.
Це означає, що приналежність до Христової Церкви не є ризиком втрати для автентичності, чи традиції. Вона ніколи не буде осміяна чи шовіністично принижена. Ви такі, які є, і вас такими Церква приймає. Ніяких вимог, що маєш одяг змінити. Коли ходять у якусь Лавру, людей зразу загортають у якісь обгортки, пакети: хтось має якісь комплекси і тому так їх реалізує. Це не є питання Церкви, як ми бачимо із Діянь апостольських. Про те, як воно наросло - обростало ми казали: є різні людські способи сприймання, уподобання, хтось мало не за якусь християнську моду говорив.
Жіночки не раз дивляться (який конфлікт поколінь!) якої довжини повинна бути спідниця у молодшого покоління і по тим сантиметрам визначають православність - не православність. Абсурд! Але такі речі ми можемо почути. Все це немає нічого спільного з Церквою Христовою. Її місія набагато серйозніша, ніж міряти довжину сукні. Молись Богу, що ти дивишся невідомо куди! Це вже в Діяннях апостолів дуже чітко визначено.
● Наступна проблема Церкви – коли Церква сприймається ще не по християнські, але по-поганські. Ми перед цим приводили випадки, коли Церква відмітається з порога, як реакційна, чи буржуазна, чи націоналістична.
Але іноді Церква приймається тільки у тому обсязі, в якому людину це влаштовує. Не в тому, як Христос це запропонував, а в тому, що людині підходить.
Таке поганське сприймання Церкви є так званий релігійний синкретизм чи двовір’я, коли людина з одного боку припудрила себе християнством, але внутрішньо і по способу життя абсолютні погани. Таке роздвоєння своєрідне фарисейське.
Ми це зустрічаємо у Діяннях у казусі Симона - мага або чорнокнижника. Тобто сама назва говорила, що це був тогочасний екстрасенс, котрий займався езотерикою, проводив сеанси медитації, йоги – чого завгодно. був цілителем і мав файний бізнес. Він почув, що апостоли оздоровлювали людей іменем Ісуса Христа. Його зацікавила технологія зцілення у християнстві і він захотів її освоїти, щоб мати ще більший прибуток. Він бере порядну суму грошей, щоб з апостолами домовитися, йде до них і просить розкрити механізм зцілень.
Поганське розуміння християнства – треба прийти до храму і мені отче відчитає. У нас ще просять покадити (більше диму – більший ефект), у чашу заглянути дайте, Євангелію на голову покладіть. Ціла купа має бути дій: чим більше дій, тим кращий ефект.
Або молитва як ворожба: ви мені таку молитву відмовте, щоб у мене аж мороз по шкірі пройняв і тоді все буде добре.
І от Симон маг просить апостолів за велику суму грошей відкрити йому технологію зцілень. Абсолютне поганське розуміння християнства. Звідси термін «симонія» – купити за гроші благодать. Ще досі воно звучить у церковній традиції на пам'ять про цього Симона - мага, як розуміння Церкви як структури, де можна добре заробити, «по шаманити» якісь треби і добре з цього існувати – поганські підходи.
Сприймання християнства, як володіння над природними силами – чисто езотеричне.
Апостол Павло прибув на острів Крит разом з апостолом Варнавою, мешканці острова слухали проповідь апостолів, а відтак сіли до вогнища. Приповзла змія, обвилась навколо руки апостола Павла, він її струсив у вогонь і залишився живим. На місцевих жителів це подіяло сильніше за всяку проповідь. Зразу скликали все населення острова, щось почали усім розказувати. Апостол Павло питає перекладача що відбувається.
Виявляється, що місцеві люди, які бачили, що змія загинула, а апостол живий, потрактували так, що на їхній острів потрапила боги – апостол Павло – це Зевс, а апостол Варнава - Гермес. І з цієї нагоди буде велике гуляння. Апостол Павло каже: «Люди, що з вами робиться!». Це спокуси Церкви, з якими вона зустрічається у своїй місії, коли у ній бачать або дохідну структуру (абсолютно неадекватне розуміння Христової Церкви), або вбачають царівну силу, чари особливо концентрованого характеру, які можна перейняти. ми цим не займаємося. Наше завдання інше.
Коли ми бачимо якогось ділка, який прийшов заробляти гроші в Церкві – він не розуміє, куди потрапив. Він буде мати колосальну проблему, бо справді не туди попав.
Або іншу людину, яка з себе робить майже чудотворця. Це є неадекватні, нецерковні розуміння Церкви - чисто поганські. Таке буває і Господь нам відкриває в Діяннях апостолів ці загрози чи спокуси, які Церкву можуть чекати.
Ще один цікавий момент ставлення до Церкви – дуже скептичне сприймання - коли кличуть апостола Павла усякі римські намісники, щоб апостол їм говорив щось про Христа. І вони оцінюють, те, що чують з точки зору інтелекту, інтелектуальних дискусій своєї пори. Це ще одна спокуса сприймати християнство як теоретичну систему, про яку можна за кавою розмовляти. Тобто пити каву і говорити про чесноти, про воскресіння мертвих, а потім і 100 грам можна випити. Це теоретичне християнство як спокуса для Церкви. Це нічого не має спільного з Христом та його Церквою. Ці сприймання Церкви мають місце І Діяння апостолів про це згадують саме тому, що це не належить до Христової Церкви.
Тобто, з одного боку Господь відкриває нам те, що належить до Церкви Христової, що складає її сутність.
а з другого боку Господь нам відкриває чим не є Церква, коли показує, як сприймали апостолів різні представники тогочасного поганського світу: маги, інтелектуали, забобонні прости люди. на цьому порівнянні відкривається чим не є Христова Церква, щоби людські версії або нашарування не приймати за автентичне Боже одкровення. Бо тоді оці версії нашарування щось починають ділити, розділяти людей один від одного.