Лекція 1 Сесія 3 курс 3 о. Мирон Бендик
Ми знаємо, що у церковній традиції Пасха Христова є найбільшим святом – «Празників праведник», як називає літургійна стихира це свято. І не випадково, що відбулося тоді – тілесне воскресіння Ісуса Христа - в корені міняє людські уявлення про час, про його перспективи. До факту воскресіння Ісуса весь досвіт людства свідчив про те, що історія – рух, який мав початок, триває зараз, як у серединці своїй, і рухається до свого кінця. У випадку особистої долі кожної людини цей кінець називається смертю людини. цей досвід людина виносить у продовж поколінь. Сумний досвід, але дуже очевидний.
У факті Христового воскресіння ми зустрічаємося з принципово іншим, новим, унікальним, несподіваним для нас досвідом – знищена смерть, більше вона не є закінченням життя людини. У світлі Христового воскресіння вона набирає пасхального, або перехідного сенсу, а не фатально кінцевого. Смерть, як Бог у Ісусі Христі нам відкриває, являє собою глибино перехід, Пасху від смерті до життя. Те, що це правда, що така перспектива є у смерті, Христос явив особисто у Своєму трьох денному Воскресінні. Це дивно звучить, що у смерті може бути перспектива, але Христове Воскресіння нам цю перспективу відкриває.
Ми говорили про те, що Христос усвідомлював наскільки непросто людині цю перспективу взагалі сприйняти, тому, ще за Своє життя, готував апостолів, і не тільки апостолів, а все покоління людства до такої перспективи.
Ми говоримо, що очікуємо Його знову пришестя у славі, коли всім стане явно і зрозуміло, що смерть переможена.
Зараз смерть переможена у знаках.
● Першим з них є Воскресіння Самого Ісуса Христа. Але смерть ще не переможена як явище. Тому кожна людина завершує біг свого земного життя фізичною смертю. Христос готує людину до життя у зовсім іншій перспективі, спершу готуючи до Свого Особистого Воскресіння. Ми говорили про певні знаки, якими Він готує нас до цього.
● Ісус згадує про знак пророка Йона, коли в одному з епізодів фарисеї питали Його про знаки, які Він дасть. Ісус відповів, що цьому родові не буде інших знаків, крім знаків пророка Йони, бо як Йона був у череві кита три дня і три ночі, так і Синові Чоловічому слід бути у череві землі три дні, щоб тоді воскреснути.
За інших обставин Христос прямо говорить про це, кажучи, що Синові Чоловічому належить багато терпіти, страждати і уб’ють Його, але третього дня Він воскресне. Тут уже не у знаках Христос говорить про Своє Воскресіння, а прямим текстом.
● Христос являє те, що є життя після смерті у словах про Бога Авраама, Ісака і Якова, коли звертає увагу на те, що з очки зору людської Авраам, Ісак і Яків у часи Христа давно померли, але, Ісус каже, що Бог наших предків є не Бог мертвих, а є Богом живих. Тобто життя цих славних предків не закінчується з фізичною смертю, а у Бозі продовжується. Це теж певний знак, який проливає інше світло на тих, що відійшли, померли.
● У світлі цього знаку ми молимося за наших померлих, бо вони, як казали Отці Церкви, якщо жили у Христі, у Христі померли і вони далі перебувають у Тілі Христовому і таким чином ми, котрі причащаємося до того ж Тіла Христового у Церкві, стаємо з тими, що померли одним Тілом. Тобто фізична смерть не знищує Христове Тіло, яке воскресло. І Церква, яка за словами апостола Павла, являє собою образ зв’язку між людьми, які не тільки тут і зараз живуть (і через те мають спільність у Христі), а навіть людей, яких фізична смерть забрала з поміж нас.
Христос сильніше смерті - і це теж один із наслідків Христового Воскресіння. Тобто між життям і смертю Ісус Христос проводить зв'язок там, де був розрив, бо Воскресіння є той перехід, зв’язуюча ланка від смерті до життя.
● Христос являється апостолам у день Свого преображення Преображеним у товаристві Мойсея і пророка Іллі. Мойсей, який помер, спілкується з Ісусом як живий. І це на горі Фавор бачили апостоли, які там були.
Такі різні знаки і коментарі, якими Ісус супроводжує факт людської смерті дає їй іншу перспективу.
Ісус каже: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі людини нічого зробити не може». Тут Христос каже принципову правду – ми не можемо звести людину лише до її тіла і до факту благополучного існування цього тіла. Христос хоче сказати, що навіть коли тіло перестане існувати, це не значить, що припинить своє буття людина.
Такі натяки про життя після смерті (чи життя не тільки в тілі) робить Христос під час Свого земного життя.
Ісус Христос, коли воскрес з мертвих, являвся апостолам і сорок днів Свого життя присвятив тому, щоб удостовірити цей факт, бо апостоли і після факту воскресіння боялися це визнати, у це повірити.
Ми на минулій сесії говорили, що Христос обирав різні способи, щоб за їх допомогою дати більшу переконаність апостолам у факті, що Він дійсно воскрес: наприклад, Христос їсть із ними, пропонує разом з Ним сісти до столу. А що може бути реальнішим, за буття людей за одним столом, за спільноту яка таким чином виражається? І це один з найбільш красномовних аргументів того, що Христос, насправді, дійсно воскрес. Це сенс сорока днів після Воскресіння, коли Христос видимо перебуває поміж учнями Своїми, аби вони певною мірою відкрилися до реальності Воскресіння, почали серйозно таку можливість розглядати не тільки стосовно Христа, а й до себе самих.
Апостол Павло, коментує Христове воскресіння як знак остаточної перемоги не тільки над гріхом, але й над усіма його наслідками. «Через гріх людини смерть увійшла у світ» - каже апостол Павло. І таким чином, коли Христос приходить у світ, щоб перемогти гріх і всі його наслідки, «як останній ворог знищиться смерть» (каже далі апостол Павло). Тому це наш ворог останній, що ми його зустрічаємо на при кінці свого життя. Усі намагання медицини, науки, щоб продовжити тривалість життя, віддалити смерть, дають мізерний результат, якщо порівнювати з тими ресурсами, які на це кинуті.
В Ісусі Христі перемога над смертю сталося і відбулася. І тому апостол Павло і каже, що цей факт означає для нас, що як у Ісусі Христі людство перемагає смерть (хоча поза Христом і своїми зусиллями воно це досягти не може).
Отже у Христі це почалося, щоб довершитися у долі і житті кожного з нас. І тому апостол Павло каже: «Як ворог останній наш знищиться смерть».
Тобто наша смерть буде остаточно поглинута Христовим Воскресінням у загальному воскресіння померлих, якого ми ще очікуємо, як і кажемо у Символі Віри.
Апостол Павло каже, що ми тому це очікуємо, що маємо на це всі підстави. Це не безпідставна мрія, яка нікуди не веде, тому що є історичний факт Христового Воскресіння. Це означає, що наше сподівання на наше воскресіння має всі підстави.
І зворотне каже апостол Павло: «Якщо Христос не воскрес, то даремна наша віра, ми це досі перебуваємо у наших гріхах». Чому «ще досі у гріхах»? Тому, що якщо через гріх увійшла у життя людини смерть, якщо кінець нашого життя і наслідок нашого життя є смерть – це означає, що причина, яка родить цей наслідок є актуальною. Якщо не подолана смерть, то це означає, що повне наше спасіння ще не осягнуто.
Раз у Христі смерть подолана - це нам знак, що ми маємо усі підстави на факті Христового Воскресіння очікувати і наше особисте воскресіння. Тому «Не даремна наша віра», - каже апостол Павло. Саме тому, що є Воскресіння, це запорука того, що гріхи, як причина смерті переможені.
Що несе у собі Христове Воскресіння? Апостол, коментуючи це, каже: «А Христос, Воскреснувши з мертвих, вже більше не помирає. Смерть не має вже над Ним більше сили». Сила смерті, проти якої безсила людина, тут втрачається. Бо у Христовому воскреслому тілі є оте прославлення людського тіла, що його вже не торкнеться знеслава смерті. Тіло людини в Адамовому вимірі – спадщині, яку ми успадковуємо від народження – зазнає поступової поразки перед дією смерті. Смерть з кожним роком все виразніше являє себе у житті людини через старість, хвороби, інші чинники, знеславлюючи людину, як це називає Святе Письмо, бо справді, людина у віці не має привабливого вигляду молодості.
Те, що у Христі Воскреслому приноситься, - це реальність, у якій чинники, які укорочують життя людини, втрачають свою силу. Тобто, людина, у змаганні над часом у Ісусі Христі час перемагає. Пригадаймо (і книга Буття це каже), людина Богом була створена – щоб керувати, управляти, панувати над усім творінням. А творіння буле створено у часі. І тому людина створена, щоб панувати і над часом. Тобто час буде протікати (бо він має таку властивість), але людина створена бути господом часу. Це означає, що у Божому задумі час, який проходить, не знищує людину, яка залишається його господом. Через гріх людина стала залежною від часу, рабом часу. І через це час став панувати над людиною у вигляді смерті.
У Христі, в Якому гріха не було, а Він прийняв смерть для Себе і до Себе, смерть стала Христовою служницею, як кажуть церковні стихири. Він дозволив їй як Господь, торкнутися Свого тіла, щоб вона Йому послужила до перемоги над собою. У цьому відношенні Христос Воскреслий – це ми у перспективі. Тобто це наше фізичне тіло, яке набуває від Христа риси господства над часом, непроменущості і не переминання.
І у цьому є сенс воскресіння померлих, якого ми очікуємо. Господь через Христа відкриває, що хоче кожній людині привернути її панівний статус у всесвіті, до якого її створив і покликав. І тому, доки ще панує смерть, у цьому плані людина ще не господь, людина ще залежна. Але вже даний знак і запорука її унезалежнення від смерті. Це якраз факт Христового Воскресіння.
Тому у Воскресіння Христовому тлінність людини, тлінність її тіла остаточно долається. Таким чином, ми, що до себе, можемо завжди дивитися на життя з оптимізмом. Бо з одного боку, подібне до життя Христового, воно в нас прямує до своєї голгофної смерті, так як і у Ісуса Христа.
Але це ще не все Євангеліє, що Ісус народився, жив між людьми і помер. Це не все Євангеліє і це не є суттєве Євангеліє. Бо якщо б тільки це було б – марна була б наша віра. Серцевина Євангелії якраз і найвищий сенс – Блага вість для нас у тому, що ми дістаємо у Христі перспективу, яка виходить за рамки нашого земного життя, земного часу.
Це означає, що якими б не були обставини, в яких відбувається наше життя, вони не в змозі цю перспективу у нас перекреслити, бо це вже та сила сподіватись, яку дає людині її віра у воскресіння. Це християнський оптимізм, який не зламається в найтяжчих випробуваннях. І Христос запевнив нас у реальності цієї перспективи, за свідченням апостола Павла, на протязі сорока днів являвся більше, ніж 500 братам, які бачили Христа воскреслого. І пишучи до коринтян, апостол Павло відсилає читачів до тих свідків. «Якщо не вірите моїм словам, запитайте у тих, які бачили Ісуса воскреслим особисто, бо вони ще живі і ви зможете удостовіритися у цьому неймовірному, але реальному факті».
Ми у нашому вітанні на Пасху звіщаємо цю найбільш радісну новину, що христос воістину, тобто справді, воскрес. Така наша перспектива прийти до усвідомлення справжності Христового воскресіння. Бо часто християнин, навіть, коли святкує Пасху, не до кінця, як і апостоли, осмислює практичні наслідки того, що сталося. Тому у церковній традиції ми з року в рік повертаємося до цієї події тому, що осмислення Богом дарованого нам спасіння залишається у нас попереду. Ми її розуміємо, але не до кінця. Тому до неї повертаємося.
Коли ми говоримо про Христове вознесіння, це як би остання справа, яке Христос робить для нас і для нашого ради спасіння на землі. Бо як би це дивно не звучало, Христос вознісся до Отця заради нас. У людському раціональному сприйманні, здавалося, краще б Христос ще років 50 чи 100 побув би з людьми, ще багато б доброго зробив.
Коли ми молимося Символом Віри, ми вступом попереджуємо, що Христос ради нас людей і заради нашого ради спасіння… і тоді кажемо, що, у тому числі, і вознісся на небо. Тобто з точки зору віри Христової, те що Христос відходить до Отця, Він робить це заради нас з вами. У чому тут сенс?
● По-перше, те, що Христу належало зробити для нас, людей, Він зробив. Те, що ми ніколи не змогли б зробити: само спастися - власними силами витягнути себе із злощасної гріховної ситуації.
Ми читали у Старому Завіті скільки разів людина мала намір власними силами себе вивести з гріха, але то була Вавилонська вежа. Зусилля були, але реальної сили, яка б запевнила досягнення мрій, у людини не було. І тому, треба було, щоб людину привів до спасіння той, Хто може це зробити, може допомогти людині. Старозавітні пророки фокусували увагу людей на особі того, Хто це зробить. І от тепер це сталося, здійснилися пророцтва. Христос зробив для нас те, що ми самі не змогли б зробити. Коли Христос помирав на хресті, Він сказав: «Звершилося». Це слово позначало, що довершено місію, з якою Христос прийшов у цей світ, усе те, що треба було для людей зробити, що Отець Йому доручив. Спасіння людини, стало доконаним, звершеним фактом. І від тепер людина не залишена на призволяще, а завжди може, спираючись на те, що зробив Бог, розв’язати ти проблеми, від яких потерпає.
Коли Христос зробив те, що треба було, потрібно було, щоб Він до Отця відійшов. Чому?
Ми можемо це порівняти з внеском наших батьків у наше становлення і зростання. Поки ми малі діти, батьки є з нами, саме тому, що ми у тому періоді життя несамостійні і без їх допомоги не можемо (бо треба одягатися, харчуватися). Ми самі не можемо про себе попіклуватися, тому і є батьки, які про нас піклуються. З кожним роком ми зростаємо і наше зростання позначено тим, що ми стаємо все більш незалежними, самодостатніми, дорослими. І настає певний момент, коли ми залишаємо рідний дім. Це не означає, що ми менше любимо своїх батьків, чи вони нас. Це абсолютно нормальний процес. Приходить час реалізувати своє покликання, приймати відповідальні рішення нам, а не батькам за нас це робити. Батьки все, що треба, зробили. Вони у нас залишаються, але їх роль у нашому житті змінюється.
Я вжив це порівняння, бо воно буде коректне, коли ми говоримо про Христове Вознесіння. Христос приходить до нас, як Отець до своїх дітей, щоб там, де ми у духовному плані були безпорадні (тобто у сфері гріха), додати допомогу, спасти нас. І, безперечно, в Ісусі Христі це звершилося.
Але, для того, щоби наше спасіння реально відбулось, цього не достатньо. Тепер потрібен наш внесок - наше спасіння і спасіння цілого світу. Тому, що у Божому задумі одним з найвищих покликань кожної людини є спів відповідальність із Богом за долі творіння і за майбутнє людства. Це є дуже високе покликання і для того, щоб людина була його свідома, щоби вона відчула свою відповідальність за світ, Господь в Ісусі Христі як би фізично від людини відходить, даючи зрозуміти, що те, що Богові належало зробити Він зробив.
Тепер Він звільняє місце для ініціативи людини, для того, щоб людина, маючи все необхідне, чого їй не вистачало в Ісусі Христі, могла тепер діяти як вільна дитина Божа у цьому світі.
Земні батьки теж нас не просто кидають на поталу, вони стараються, щоб ми мали все необхідне для самостійного життя починаючи з освіти і інших інвестицій, що вони в нас роблять.
Коли ми вже на ногах стоїмо мудрі батьки радіють з того, що дитина вже доросла і самостійна. Якраз тому і в певний момент потрібно, щоб батьки як би на певній відстані від нас були. Мамині синочки, коли дитина сидить при батьках, живе за їх кошт аж до їх смерті не є здоровим явищем. Нормальним є, коли діти з батьками як би міняються ролями. Спочатку батьки сильніші і тримають дитину, яка слабкіша. З часом батьки стають слабкіші і отримують від своїх дітей підтримку. Це є нормальний хід справ.
Можна таку ж аналогію застосувати відносно наших стосунків з Богом.
Це не означає, що Господь Бог потребує щось від нас. Він має все, що потрібне і Йому і нам. Маючи нас спроможних силою Христовою собі дати раду, (не маючи нас
за калік, інвалідів, неповно справних, нездатних дати собі раду у духовному плані), Бог і створює цю дистанцію, яка називається Христовим вознесінням, щоб ми відчули: поле для нашої активності для нас вільне.
Господь далі з нами залишається, адже, відходячи, Він каже: «Ось Я з вами по всі дні до кінця віку». Як батьки завжди в думках, молитвах залишаються з нами чи у цьому світі, чи, якщо помирають у Господі, завжди відчувають любов до нас, так і Господь, що вознісся на небо, від того не менше нас любить.
Але ми вже є дорослі. Христос каже: «Вже не назву вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його Господь, але синами. А як синами, то й спадкоємцями». Це якраз і є новий статус дітей Божих, до якого Господь нас підносить.
Практично (не чисто теоретично кажучи) саме це і означає Христове вознесіння, що ми тепер полем праці маємо цілий світ, маємо від Господа всю силу для того, щоб преобразити цей світ у рай.
І вже від нашої спів дії з Господом, з силою Христа Воскреслого буде залежати наскільки преобразиться світ цей у світ райський. Господь, проявивши ініціативу у Своєму пришесті в Ісусі Христі, тепер залишає місце нашій ініціативі. Бо у контакті з Ісусом Христом ми все це можемо зробити. Ми це можемо!!!
Як каже Христос, настає час віри – блаженні, які не бачили, а увірували. Силою віри ми абсолютно у подібному статусі до апостолів Христових, які жили за Його часів. Тому думка, що якби ми жили в час Ісуса Христа, бачили Його, спілкувалися з Ним, ми були б зовсім іншими людьми, не є адекватною. Це не коректно тому, що в час Ісуса Христа жили ті, що Його розп’яли. Вони бачили, чули, були свідками знаків, які Ісус робив. Але автоматично вони не ставали Христовими учнями. За всім цим стоїть вільний вибір людини.
Христос, як тоді, так і зараз, кличе, але не силою. І як тоді були Христові учні і затяті Його вороги, так і зараз. Ситуація у цьому плані мало змінилася, тому , що людина зауважує у Христі Господа завдяки вірі.
Пригадаймо епізод із Фомою, який прийшов після Христового воскресіння і не вірив у те, що розказували жіночки-Мироносиці. Коли Фома побачив Христа, пригадаймо його реакцію. Адже він не визнав, що це Ісус, його учитель. Він набагато більше сказав: «Господь і Бог мій!». Він набагато більше побачив у Вчителі, якого він знав роками, ніж бачив досі. Те, завдяки чому він побачив в Ісусі Господа і Бога, називається віра.
Для Фоми була проблема увірувати в Ісуса як Господа і Бога, така ж сама проблема є і буде для кожної людини на землі. Історична дистанція, що Христос жив дві тисячі років тому, не жив в Україні, а в Палестині, абсолютно суттєво не впливає на сам факт, яку позицію займе кожна людина до Ісуса Христа.
Так було за часів Ісуса. Так є і тепер. Шанс на спасіння як мали люди тоді, так має і кожен із нас сьогодні. Наша віра, яка черпає сили з воскресіння, має явити свою зрілість у ситуації, коли фізично ми не є з Ісусом поруч. Віра - головний чинник у проміжку історії між першим і другим пришестям Ісуса Христа. Наша віра це головний цивілізаційний чинник прогресу. Якщо є цей чинник, спільнота людей, особисто людина росте. Якщо віри не достає, захлинаються усі декларації про краще життя, всі плани, економічні моделі, все це зависає, тому що не вистачає базового динамічного чинника, який усьому надає сенс і рух.
Ісус на сороковий день вознісся від апостолів, а вони стояли і дивилися на то місце на небі, з якого Спаситель став невидимим, за свідоцтвом Діянь апостолів, каже до них ангел: «Мужі галилейські, чого стоїте і дивитися на небо. Христос, Який відійшов на хмарах до Отця, так саме прийде вдруге».
Це означало, що християнин не той, хто стоїть чи сидить бездіяльно і чекає, що на хмарах спуститься Господь і моментально вирішить усі проблеми.
Християнин є той, хто, пам’ятаючи про небо, живе на землі - його завданням є наблизити небо до землі, зробити землю на зразок неба.
Християнин не на небо має дивитися, а прикладати зусилля і творити долю світу, спасіння людства, спів творячи з Богом у своєму житті.
Це сенс Христового вознесіння. Бог вбачає нас достатньо зрілими, щоб довірити нам долю всього світу. Це вияв з одного боку бачення Богом нашої зрілості, а з іншого боку величезної довіри Бога до кожного з нас.
Господь оптимістично дивиться на наші можливості, може на відміну від нас самих, бо іноді люди думають, що вони є слабкими і у них нічого не вийде. Але Господу так не здається. Це момент знов ж таки «ради нашого спасіння».
Яким чинником для нас є Христове воскресіння? Мудрі батьки не тримають дорослу дитину при собі штучно. Немудрі це роблять, бо це їм приємно, їм здається, що дитина мала, не дає собі ради. Коли дитина може тримати ложечку, то батьки її вже не годують – їж сама. Дитина хитрує: ложка тяжка, болить рука. Батьки кажуть, що нічого, бери, ти вже велика.
Так само батьки залишають дитину, коли вчать ходити. Не можна весь час за ручку водити, треба, щоб вона відчула вагу своїх ніжок. Коли вона може ходити, її треба відпускати, лише тоді вона піде.
Отже, Сам Господь нас відпустив в день свого Вознесіння, даючи нам весь той запас, що нам би не доставав, вважаючи, що нам його абсолютно достатньо, для того, щоб реалізувати своє щастя і здійснити Божий задум, Який Бог має про нас. Це спаситель ний сенс події вознесіння, яка описується у Святому Письмі.
ТЕМА П′ЯТДЕСЯТНИЦЯ
На цій темі ми переходимо від четверо Євангелія, про яке ми досі говорили, до книги Діянь апостолів, яка входить у Новий Завіт. Книга Діянь апостолів представляє нам продовження того, як Бог діє серед людей і яким чином, люди, відгукуючись на Божу присутність, будують нову реальність, яка отримала назву Христової Церкви.
Діяння апостолів написані апостолом і євангелістом Лукою. Ця книга, продовжує євангельську розповідь, а саме Євангелію від Луки.
Якщо у чотирьох Євангеліях у центрі стоїть постать Христа, то у книзі Діянь апостолів - образ Христової Церкви, як продовження усього того, що Христос почав будувати.
Перша велична подія, яка описана в Діяннях апостолів, - те, що сталося п’ятдесятого дня після Христового воскресіння. Христос давав обітницю, що Він пошле Святого Духа на апостолів, щоби вони на молитві чекали пришестя Святого Духа. І саме п’ятдесятого дня, за свідченням Діянь апостольських, це сталося.
П’ятдесятий день за свідченням Отців Церкви є не випадкова дата, не випадкове число. Святі Отці, які намагалися збагнути мову біблійних чисел, коментують п’ятдесятий день у руслі біблійної символіки так.
Господь створив світ за сім днів. І тому число сім означає повноту сотвореного Богом світу, повноту творіння. Разом з цим у цю повноту людиною була привнесена неповнота гріха. І тому число сім як би втратило свою первісну повноту, стало нести у собі недосконалість, неповність. Господь виправляє цю ситуацію на восьмий день, яким став день Його воскресіння, який настав наступного дня після суботи, в неділю. І тому цей день восьмий розглядається святими отцями як вияв нового творіння, оновлення творіння, ізрядний день (із ряда вон виходящий).
З одного боку він є ніби восьмий, а з другого боку він є надзвичайний, бо силою своєю він вплинув на всю седмицю, на усю повноту створеного світу тим, що вніс нову воскресну перспективу у світ. І тому святі отці назвали Пасху – Христове Воскресіння - восьмим днем. Тому ми маємо у літургійній традиції книгу під назвою Восьмигласник Октоїх, базова тема якої є Христове Воскресіння, як восьмий день.
Коли ми говоримо аналогічно про п’ятдесятий день, то це день, який наступає після сімох по сім седмиць(7*7=49). Це знак нової доби, як часто казали доби Святого Духа, яка приходь у цей день у світ. Про сенс сходження Святого Духа і йде мова у книзі Діянь апостолів.
Дух Святий, Який сходить на апостолів, творить із них нову, справді апостольську спільноту, яка і отримала назву Христової Церкви.
Тому дуже часто день П’ятдесятниці Святі отці називають днем народження Церкви. Силою Духа Святого ця спільнота об’єднується. Тобто люди об’єднуються у Церкву, керовані не тільки власними емоціями, симпатіями. Людські почуття з часом втрачають свою інтенсивність.
З історії ми знаємо, що кожен раз, як люди створювали якусь спільноту, в певний момент ці спільноти - імперії, царства, держави – розпадалися. Все це тривало до часу, а від так падало. Христова Церква будується на зовсім інших підставах. І цими підставами є не тільки людські бажання, мрії, сподівання. Людина може мати свої бажання, з якими вона приходить до Церкви, але не ці людські бажання є основою Церкви.
Основа Церкви не в людині, а в силі Духа Святого, Який, бувши посланий апостолам п’ятдесятого дня, нікуди не дівся. Він зійшовши, перебуває у Церкві. Це Божественна дія, яка з часом не минає. Саме те, що Церква продовжує бути і існує силою Божою і є запорукою її виживання в історії.
Святі Отці, коли коментують сенс цього дня, дуже часто порівнюють день зіслання Святого Духа з днем краху Вавилонської вежі. ці два дні розглядаються як антитеза один до одного.
Людський гріх при побудові Вавилонської вежі розділив: люди, які її будували розпорошувалися по світу, перестали розуміти один одного. Символом цього і стала Вавилонська вежа.
У день зіслання Святого Духа стається протилежне. І про це зауважують Діяння апостольські. Люди, які у той час зійшлися до Єрусалима на свято Юдейської П’ятдесятниці, прийшли звідусюди, з різних регіонів, були різномовні, різнокультурні. Приваблені шумом і рухом навколо світлиці, де сиділи апостоли, люди прийшли туди і до них почав говорити апостол Петро.
Вони були вражені тим, що хоч вони такі різні, але всі розуміють те, що говорить апостол Петро. Те, що було втрачене при побудові Вавилонської вежі, а саме порозуміння, було знайдене людьми при зісланні Святого Духа.
Вже тим фактом, що люди, які об’єктивно є такі різні, яким через те непросто уживатися поруч, тепер Силою Духа Святого можуть бути поруч. Як кажуть науковці, вони розв’язують проблему психологічної сумісності й особливостей характеру.
Це засвідчує прихід принципово нової доби між людського порозуміння, яке твориться у середовищі Христової Церкви. Дух Святий є Духом Порозуміння. не йдеться, що люди будуть розумітися тому, що вивчать мову друг друга. Ми знаємо, що знання мови не гарантують порозуміння: інколи члени однієї сім’ї живуть під одним дахом, а не раз, образно кажучи, говорять різними мовами, тобто вони не розуміють друг друга.
Апостоли не стали враз поліглотами, не заговорили як міжнародна служба радіо всіма мовами. Порозуміння – це новий елемент, новий чинник, щоб зрозуміти для чого Церква Христова є у світі. У чому сенс її буття у світі, яка її місія. Це та спільнота, де людина може навчитися розуміти не тільки Господа Бога, але й іншу людину, а в кінці зрозуміти саму себе силою Святого Духа, а не силою ерудиції, здобутих знань, інтелекту.
Це ілюзія, що, коли людина буде багато вчитися, то буде усе знати. Не від людських зусиль і людських знань, а від самого Духа Істини людина отримує це розуміння.
Ми читаємо надзвичайно цікаву річ, що принесло тій спільноті дарування Святого Духа, що змінилося у апостолах завдяки цьому, і, таким чином, що приносить в історію кожного народу Церква Христова.
Адже за свідоцтвом Діянь апостольський, перша спільнота людей, які отримали Святого Духа і у вірі Христовій жили – та первісна Церква дня п′ятидесятого - була юдейська спільнота або юдео-християнська спільнота.
Коли ми далі читаємо Діяння апостольські, ми знаходимо, що на перших порах навіть юдеї, які не поділяли погляди християн, дуже позитивно їх сприймали, бо бачили їх ревність, побожність. Християни продовжували ходити до юдейської синагоги. з точки зору рядового юдея з’явився ще один особливо благочестивий рух, який об’єднує людей, які намагаються дуже праведно жити.
Це перше, що відкривається нам у Діяннях апостольський: спершу, на рівні побутової свідомості, духовна відмінність нової спільноти, спільноти Церкви не усвідомлюється ні оточенням ні самими юдео-християнами. Тобто вони увірували у Христа, але продовжували дітей обрізувати, по суботах ходити до синагоги, бо за цим стояв весь комплекс спадщини предків. Як можна було не поважати Авраама, Ісака та Якова, святого обрізання, Закону Мойсеєвого? Сам Христос сказав, що Син Чоловічий прийшов не усунути Закон, а доповнити, тобто довести до повноти. Саме на таких настроях відбувалися перші дні, перші місяці існування Церкви. Юдео-християни, ставши християнами, не переставали бути юдеями – це було їх право і обов’язок перед предками.
Юдео-християни зауважували, що Святий Дух сходить на поган, на еллінів, на необрізаних. За юдейською праведністю не можна було змішуватися з необрізаним. Наприклад, у книзі Ездри дуже чітко ця грань проведена. Або перед тим, у добу Суддів постійно підкреслювалося: не змішуйтеся з мешканцями Ханаану, бо втратите свою ідентичність, свою єдино правдиву релігію. Навіть одяг мав бути з однієї тканини, щоб і це було нагадуванням про не зміщування.
У часи створення Церкви Христової юдаїзм був законницький, синагогальний, відпрацьований. І така несподіванка для юдеїв: неодноразово вони бачили, що Дух Святий сходить за певними ознаками і на необрізаних, і на поган. Тому виникала велика проблема: яке місце мають займати люди не юдейського походження у Христовій Церкві, як повинен відбутися їх прихід у Церкву.
рядовий юдео - християнин уявляв, що необрізаний має увійти до Церкви так, як входить юдей: спершу він має обрізатися (увійти неначе у Старий Завіт, у Закон Мойсея), а через Старий Завіт прийти до Нового - прийняти Христа охрестившись. Дуже багато юдео - християн вважали це природнім процесом. Хоча, чисто по житті, для людей, які не знали Закон Мойсея, це виглядало надмірним. Для чого їм потрібно було піддаватися всім приписам Закону Мойсея, якщо вони мали віру в Ісуса Христа?
Діяння апостолів розповідають, що з цього приводу виникла велика суперечка. йдеться про базову думку, ми не входимо у деталі.
зібравшись до Єрусалиму (це був 49 рік) на так званий перший Собор апостолів, вони постановили, що не треба вчорашнім поганам, які прийняли віру у Христа проходити через Закон Мойсея. Їм достатньо охреститися і тим самим увійти до Христової Церкви.
Те, що Дух Святий там діяв, видно саме з того, що Силою Його апостоли (які всі до одного були юдеями), та їхні учні прийшли до абсолютно несподіваного висновку з точки зору людських очікувань. це було дуже революційно з людської точки зору, але це було діяння Святого Духа.
ще одним знаком дії Святого Духа є переростання чисто традиційних рамок розуміння спільноти, того народу Божого, яке відбулося прямо на очах за кільканадцять років у цій юдео - християнській спільноті.
Це не була чисто людська дипломатія, просто ситуативне пристосування Церкви до якихось обставин. Це було принципове рішення, завдяки якому християнство стало, як тепер його називають, універсальною релігією.
Тобто людина кожної раси, нації, будь якого походження може стати християнином. Стати Християнином не означає (з тої точки зору, про яку ми тут говоримо), перехід в інший народ, іншу культуру, перестати бути собою чи відректися від своїх традицій.
Кожен тут, як це видно з Діянь апостольських, у повноті зберігає все те добре, що у заповітів предків було і, приймаючи Закон Христовий, в його світлі оцінується спадщина предків. І тому кожен народ виграє, коли приймає християнство, бо він отримує критерій, що добре чи погане у тому, чим народ досі жив. те, що не гармонізується Христовим Законом, є поганим.
Не все було погано. І не все було тільки добрим. І тому закоханість у власну культуру, будь якою ціною абсолютизація її, надання їй божественних рис – це початок всяких шовінізмів, коли з якоїсь одної культури робиться щось панівне, вище. Кожна культура гідна похвали і пошани і кожна культура має свої проблеми - і тому їй потрібен Христос, у світлі Якого кожен народ може оцінити і відмовитися від того, що недобре. І від цього народ і його культура, його буття тільки виграє.
Це дуже важливий висновок, який прямо випливав з Єрусалимського Собору. Дуже цікаво, як формулюють своє звернення до Церкви апостоли. Вони пишуть так: «Здалося Святому Духові і нам, що не треба накладати на людей більше тягарю, ніж необхідно».
Дивіться, яка свідомість: не просто, ми порадилися або більшістю голосів ми прийняли рішення. Тут зовсім не йдеться за те, що люди домовилися і їхня домовленість дістає юридичні наслідки. Церква має свідомість, що рішення, які з’являються, своє джерело мають у Господі, всі прийшли повної згоди.
коли апостоли зібрались до Єрусалиму, дуже різні були думки. Навіть перед їх зібранням до певних апостолів були великі претензії за те, що вони ламають прадідну традицію, що вони з поганами споживають їжу, сідають за один стіл, або охрещують поган без обрізання.
апостоли зібралися і почали спільно молитися. Свідомість, що вони є в Дусі Святому, а не лише кожен сам по собі, дала їм одностайне рішення, яке не було плодом домовленостей, чи компромісів, але знаком ведення Богом Своєї Церкви. Те, що описує євангеліст у Діяннях апостолів, відкриває нам Христову Церкву в її сутності. Це дуже важливо, бо про Церкву є різні поняття: політиків, різних громадських організацій, приватних осіб. Вони розглядають Церкву як земну організацію, яку можна використати для своїх ситуативних цілей. Тому людям, які прагнуть мати щось із Церквою, і для чогось її використати, важливо поцікавитися як Церква задумана, де глибинний сенс її.
відповідь на ці питання ми і черпаємо із Святого Письма. Ми весь час кажемо, що Святе Письмо – це Боже одкровення, Божа відповідь на людські запити. Безперечно, людина, суспільство, має запит на Церкву, тому важливо йти до першоджерельного її сенсу, бо тоді ми найбільш адекватно збагнувши її, найбільш повно зможемо узяти у ній участь.
Безперечно, Церква є діяння Боже і тому Христос неодноразово казав про парадокс слабкості Церкви. Пригадайте, коли Христос посилає апостолів на місію, дуже цікаво це коментує: «Ось посилаю вас як овець поміж вовків». Це повністю парадоксальне висловлення: як би Ісус полюбив вовків і вислав їм сніданок в особі овець. БО що може вовк сказати, коли йому вівця йде на сніданок. Просто подякував, що так про нього дбають, якщо би міг говорити.
Але парадокс у тому, що «вівця» живе дві тисяч і років, а «вовки», які її хотіли їсти - давно на цвинтарі лежать. вони уповали на клацання своїх зубів, міць своїх кігтів, швидкість свого бігу, на дивізії, збройні сили, КДБ і вважали, що Церква буде ними опанована у мить. Вони цей «парадокс», що Христова Церква не воює їхніми методами і Церква з ними не змагається в силових, збройних методах не можуть вмістити.
Пригадайте, яка була спокуса апостолу Павлу в момент арешту Христа почати захищати Його зброєю, по - козацькі - шаблею. І як Христос на це зреагував: «Сховай шаблю, бо хто мечем воює, від меча і загине», бо він входить у сферу причин і наслідків, де неминуче (рано чи пізно) всяке насильство бумерангом обернеться проти насильника.
Христос каже апостолам: «Тільки навчайте і проповідуйте». Світ не розуміє, яка може бути успішність з проповіді.
Це парадоксально, бо коли хтось хоче іти у чужі країни, він (по-світському) озброюється, підготовляє армію, податківців (які потім будуть здирати податки в свою казну), придумує якусь благовидну причину і робить агресію або шантаж, що нафту перекрию – дії, розраховані на фізичне подавлення.
Коли людина орієнтована на такий підхід, для неї зовсім не зрозуміла логіка Церкви. Понтій Пілат почув від Христа, що Христос прийшов свідчити істину і іронічно-цинічно спитав: «А що таке істина?» Колись так казали: «Правда коштує три копійки у кіоску». Така радянська газета була. Яка ціна правди? – Три копійки у кіоску. От і вся правда. Що таке правда – це кусочок паперу, який витримає будь яку брехню. Понтій Пілат з його іронією – це той світ, який вважає, що чия сила, того й правда, що правда сама по собі немає сили без зброї, без штиків.
І тому завжди є історичний парадокс - Церква Христова іде у світ «як вівці, поміж вовків», як сказав Христос, і ніколи не вважає себе сильною світу, ніколи не використовує методів світу. Бо вона принципово інакша, вона на Богові збудована, а не на людських розрахунках.
І дивна річ, що саме таким способом поширювана, Церква продовжує свій ріст, свій розвиток. І завжди там росте, де пам’ятає заповіт Спасителя, щоб діяти словом, діяти любов’ю, гідністю, людяністю. Там, де забувають цей завіт Христовий, там вона починає втрачати. Де вона хоче уповати на сильних світу цього, там вона починає втрачати авторитет в очах людей - як силу моральну, силу істинну.
Переростання розуміння Церкви від суто етнічно-політичних, яку мала частина апостолів (що Церквою Новий Ізраїль встановлено), до вселенського мислення - це і є Дія Святого Духа у Церкві.
Людині, аби вона на собі відчула силу Духа Святого, треба молитися у спільноті Церкви. Коли апостоли у молитві чекали сходження Святого Духа, Він зійшов на них і освятив. Це один із приводів, чому ми збираємося до Церкви молитися. Адже можна було кожному у хаті, як дехто каже, приватно мати ікону і там помолитися, необов’язково для цього іти до Церкви. тобто дехто розуміє свої відносини з Богом приватизовано, тобто чисто вертикально: я і Бог і нікого мені більш не треба.
Це є заперечення поняття Церкви як спільноти. Людина реалізується не тільки через любов до Бога, а й через любов до ближнього. не добре людині бути самій, як сказано у книзі Буття про це сказано. Тому люди збираються молитися разом.
Дивна річ, коли люди моляться разом, до них приходить порозуміння. Тому і апостоли, які збиралися на свої собори, а потім Церква на свої собори, завжди розуміли, що насамперед головне молитися, щоб не моя чи твоя була правда, а в Дусі Святому вона явилася і відкрилася.
Це, доречи, є один із способів для того, щоб люди могли продовжувати гармонійно жити між собою в сім’ї чи в іншій спільноті. це один із способів уникання сварок, взаємопереконувань, хто більше правий, коли люди вже розуміють, що в сім’ї повинно бути не по моєму, не по-твоєму, а по Божому.
Ця мудрість походить на молитві. Власне, Господь має навчити тебе і мене, як нам уживатися, а не я тебе буду вчити розуму, чи ти мене.
Це одна з бід, коли чоловік себе вважає розумнішим жінки, наводить різні історичні аргументи, чи навіть Біблійні, чому вона його мусить слухати. Або навпаки, жінка вважає, що чоловік наївний, треба взяти його в руки і правильно у житті поставити, він за це ще подякує, бо зрозуміє, що для його ж блага вона його так виховала чи перевиховала.
Це є брак глибшого розуміння спільноти, адже апостол Павло не випадково сім’ю називає домашньою Церквою, бо однакові проблеми є і в сімейній і в церковній спільноті. Якщо люди розуміють, що, щоб Господь нас навчив, треба мати смирення, вони будуть у єдності.
Коли люди втрачають смирення, духовне відчування Церкви, що Дух Святий навчає, з цього моменту Церква починає ділитися, а сім’я розлучатися.
В принципі є повна аналогія однієї і другою спільнотами, бо проблема та сама. Не є справа долі, як не раз люди по поганські собі пояснюють, що одна сімейна спільнота втримується, а інша розвалюється. Це не справа долі, а справа реалізації Божого благословення, яке дарується при початку сім’ї, коли люди беруть шлюб. Все що треба – просити Святого Духа порозуміння, щоб таким різним чоловіку і жінці силою Божою було дане одне розуміння, як дав на першому апостольському соборі.
В цьому сенс бачимо: Церква, апостоли молилися і тому отримали Святого Духа. Святий Дух не сходить і не діє там, де люди не сприймають і не приймають Його.
Святий Дух віє вільно, де хоче, але плоди Його видні там, де Його вільно приймають. Це пов’язані між собою речі. Ми читаємо в Діяннях апостолів про явища, які супроводжували заслання Святого Духа: про вогненні язики, шум вітру. Святі Отці прямо пов’язують цю подію заслання Святого Духа і ці зовнішні явища з фактом покликання Мойсея біля Неопалимої Купини, коли також були вогні, вогники куща, який не згорав.
Дух Святий дарує покликання Мойсеєві, для того, щоб він пішов і визволив Божий народ. У вогняних язиках, які супроводжували сходження Духа Святого на апостолів Дух Святий дає Христовій Церкві покликання, піти і спасти ціле людство від рабства гріха.
Це ще один елемент співвідношення між Старим Завітом і Новим. Старий як прообразний і Новий – як сповнення цього прообразу.
Що дає Дух святий кожному апостолу? Ми бачимо, що щось змінюється у День сходження Святого Духа в самих апостолах.
Апостоли в страху перед юдеями сиділи замкнуті на всі замки, бо самі їх позамикали. І найбільше, за що вони переживали - за свій завтрашній день. Вони боялися, що те, як повелися фарисеї з Ісусом, відіб’ється на них, що фарисеї відімстяться і їм, як учням Ісуса. Саме цей страх (ми не аналізуємо чи дійсно були підстави для цього) тримав апостолів під своїм пресом. Було дуже важко уявити, як у такому стані вони можуть виконати завіт Христа: «Ідіть і навчіть усі народи».
Коли апостоли отримують Святого Духа настає зміна: вони виходять на зовні, відчиняють двері. Силою Святого Духа вони долають страх за себе, який раніше закривав їм усякі перспективи і можливості.
це ще один важливий момент у житті кожної людини. Ми знаємо, як не раз буває: ми маємо гарні мрії, гарні плани, але … І тоді з’являється після цього «але» лукавий - страх, що у нас не вийде, страх перед обставинами, що будуть труднощі, що інші люди будуть нам протистояти, а ще інші завидувати. А може не варто зв’язуватися, зачинати щось нове, краще як усі прожити, не висовуватися, під загальний шумок легенько, не напружуватися.
Коли ми приймемо таке мислення, то блокуємо всі наші мрії і можливості, які Господь нам подарував, бо ми їх не реалізуємо, будучи під страхом,того, а що скажуть люди, а що, якщо не вдасться. Це є гальмо, яке дуже багатьом людям зробило життя нещасливим. Життя цих людей складається із ностальгії за минулим: от колись ми могли би бути - і малюється певний майже казковий образ, а ми тепер стали - і малюється протилежно контрастно нікудишній образ. Життя при такому порівнянні у таких людей постає як втрачене життя, як втрачена можливість. Якраз отут і є відповідь на питання що сталося, чому та чого таким людям не вистачало
Апостоли теж були у подібному стані, вони мали колосальне покликання, спасти цілий світ, але страх за себе їм все перекреслював. Вони нікуди не йшли, але отримавши Святого Духа, вони позбулися страху і зреалізували своє покликання. Вони були рибалками, а стали апостолами. Рибалками вони були за своїми планами, а апостолами – в Божому задумі. Тепер вони реалізують Божий задум силою Святого Духа. Це те, що у Церкві отримує кожен з нас.
ми люди церковні, це означає(як Господь нам хоче сказати), що завдяки Церкві ми отримали силу Духа Святого як і апостоли.
Чим більше ми стаємо церковними людьми, тим більше відходить від нас страх, який іншими силами ми ніколи із себе не видавили, бо страх (ми говорили це раніше) є супутник гріха, і супроводжує людину та її вчинки у продовж життя.
І якби не Дух Святий, не Церква Христова, то цей страх так і залишився неподоланим і ми залишилися нереалізованими.
Ми набуваємо у Христовій Церкві те, що можемо отримати силу реалізувати своє покликання. Реалізувати не тільки своє спасіння, але своє щастя за допомогою і на підставі нашого буття у Христові Церкві.
Ми бачимо, що апостоли від тепер вільно йдуть звершувати своє покликання. Ця свобода дій керована Святим Духом – це і є новий спосіб життя, який людина набуває у Церкві. Якщо людина не має цієї сили, вона залишається рабом обставин, і обставити ліплять, творять, визначають її життя. Тобто буття визначає свідомість (марксистський вислів): людина визнає первинність обставин над людською особою, вона погоджується на рабський статус, що людська особа, нажаль, підлягає обставинам чи долі і з цим нічого зробити не може.
Натомість, апостол Павло каже дуже чітко: «Де Дух Святий, там - свобода». Отримавши Святого Духа, людина втрачає страх перед обставинами, який не дає їй бути собою, бути особою. А з другого боку, вона вільно реалізує Божий варіант, відчуваючи чим раз більшу радість від того, що вона живе по Божому варіанту.
Це тому і називається реалізацією Божого покликання, бо людина вільно відповідає Богові і вільно реалізує те, що Господь покликав її зробити. Це новий спосіб життя. Людина через свободу дій піднімається над обставинами. Тобто обставини кажуть так, а я можу діяти так чи інакше, бо я вільна людина. Це новий чинник, чинник християнської свободи, свободи у Святому Дусі, який набуває людина у Христовій Церкві.
Були мученики. Хто є мученик? – Вільна людина. Система не могла вибачити людині її свободи і хотіла довести їй, що вона має важелі впливу, які так переконають силою, що людина підпише усі зобов’язання, чи покадить усім богам, яких мала система. Це було переконання системи, що вона одним махом може будь кого залякати, підчинити собі. І от мученик – це людина вільна. Система, коли вбиває тіло, визнає безсилля зламати душу цієї людини. Це новий феномен в історії, який з’являється із виникненням Церкви, коли найстрашніша, найтоталітарніша система не є в силах, не в змозі забрати у людині свободу. Свобода є дар Духа Святого, дар Божий, а будь яка система має межі своєї компетенції.