Лекція 3 Сесія 2 курс 3 о. Мирон Бендик

Ми, маючи головну тему Євангелії, як базові книги Нового Завіту, зосереджуємо увага не постаті Ісуса Христа, навколо Якої усі Євангелії обертаються. Спираючись на Євангелії, ми не просто говоримо про той чи інший етап в житті Ісуса Христа, а намагаємося дійти і сформулювати Божественний сенс Божого одкровення, яке міститься в контексті тієї чи іншої події в житті Ісуса Христа: не просто, що сталося у житті Ісуса, а якщо це сталося і з уст євангелістів, то що це означає.

Це дуже важливе питання. Весь час, коли ми говоримо про Святе Письмо, кажемо, що спочатку йде чисто людський рівень – рівень якоїсь події, яка описана, але це ще не Євангелія, це тільки вступ до нього. Євангелія або Блага Вість починається, коли ми розуміємо, яку Благу Вість несе певна подія, що Бог говорить, що Він нам відкриває. І аж тоді ми виходимо на той сенс, який не відразу відкривається, до якого людина приходить поступово, заради якого ми з вами і маємо цей курс лекцій, щоб навчитися, читаючи Слово, йти до Духа, Яким Слово сповнене, Який надихнув на з’явлення Слова.

Вчора ми з вами говорили про чуда Ісуса. З одного боку це були події феноменальні: хтось був хворий, а потім лікарі констатували повне видужання, як медичний факт. Це не є повним розумінням того, що сталося. Христос говорить про те, що це означає. І вчора ми цю знаковість вчинків Ісуса намагалися, спираючись на Євангелія, описати, що це означало, що піднімалися мертві з могил, видужували хворі. Не просто сам цей факт, а що це означало. Так ми доходимо до серцевини Святого Письма, а саме до Божого одкровення, що Господь нам відкриває через людські образи.

Сьогодні ми скажемо ще про один фрагмент життя Ісуса, який, якщо його сприймати по-людські був дуже трагічним: в певний момент Ісус йде на страть Свою, приймає на Себе страждання, проходить через всі види знущань, які описані у Євангеліях, які завершуються ганебною хресною смертю. Ганебною, бо такий вирок виносили лише рабам – найгіршим членам суспільства. Римські громадяни таким видом смертної кари ніколи не каралися, якщо їм і виносилась смертна кара, то вона здійснювалась гуманно з повагою до громадянина, а на хресті людина помирала у тяжких муках.

Тема: СЛУГА БОЖИЙ

Цей заголовок взятий з Старого Завіту. В цьому окресленні Ісуса як слуги Божого і міститься ключ до розуміння Його страстей і смерті, чому Христос пішов таким шляхом.

Святі отці у відповідь, чому Ісус пішов саме таким шляхом, кажуть, що Господь зійшов до людини, прийнявши людське тіло, - це перший етап людського сходження, зниження, по грецькі «кенонізу», що перекладається, як само опустошення.

● Тобто ми в Дитяті з Вифлеєму не бачимо Бога, ми схиляємося, тільки вірою, як мудреці зі Сходу, перед цим Дитям. Святі отці кажуть: «Неосяжний Великий Бог вмістився у малому Дитяті». Але це ще не весь шлях, який Бог обирає, стаючи людиною. Бог приймає на себе людську долю, щоб прожити життя так, як проживає кожен з нас. І тому Його зниження до людини – це не просто стати людиною, - це прийняти на Себе ту долю, яку має кожна людина.

Яка людська доля? Вона позначена гріхами людини.

● Господь не задовольняється лише тим, щоб стати людиною, але приймає на Себе людину, як вона є з її гріхами. Ісус виразив що Він це робить на Йордані. Хреститель закликав до покаяння і каже, що хто з вас відчуває, що він у гріхах, нехай увійде у ці Йорданські води, щоб обмитися від них. Тобто не підряд усі, а грішники призивалися пройти через покаяння. Фарисеї вважали, що вони праведники і їм це не потрібно. І ось Христос входить у Йорданські води. Іван Хреститель вжахнувся, побачивши, що Ісус зайшов у води Йордану між грішниками: «Не мені Тебе хрестити. Це мені треба від Тебе хреститися». Хто тут Бог, а хто людина! Іван Хреститель виражає старозавітню праведність, яка не розуміє цю новозавітню жертву: як Бог праведний не просто стає людиною, а стає грішною людиною, бо Ісус стояв як грішник у йорданській воді. Праведні стояли на березі, а Бог стояв у хвилях Йордану – це парадокс. І Святі Отці кажуть, що це ще один етап зниження, сходження Бога до людини. Бог нас приймає такими, якими ми є – недосконалими. Іван Хреститель дуже пророче сказав, що означає, що Ісус увійшов у води Йордану: «Це Агнець Божий, що бере на себе гріх світу».

Тут міститься пророче бачення того, чим це все скінчиться. Агнець призначений на заклання, заколення. Тут Іван Хреститель пророче говорить про те, що буде потім: агнець буде заколений. Євреї, коли святкують Пасху, заколюють пасхального агнця. Це знак того, що так було у них колись, коли вони виходили з Єгипту. Перед тим як вийти з Єгипту, вони закололи агнця і його кров’ю помазали одвірки домівок і смерть не торкнула дома тих, хто це зробив.

Це вже образ заступничої смерті, смерті, прийнятої за когось. Агнець помер, щоб жили ті, двері яких були помазані його кров’ю. Це і мав на увазі Іван Хреститель.

Коли Ісус став чоловіком, Він прийшов до кожного з нас, а не до ідеальної людини. Ісус ототожнює себе з кожним грішником.

● Наступний момент зниження Ісуса, Його «кенозісу», самоопустошення: Він не просто дуже відважно ставив Себе поруч з кожним із нас грішником, але на суді Каяфа, чи пізніше Понтія Пилата, ототожнив Себе з кожним із грішників. Іван Хреститель зауважує, як це може бути – Праведний Бог, який ставить Себе поруч з грішниками. Люди на тих судах Ісуса визнали за розбійника і з розбійниками розіп’яли. Але це була не лише людська злоба, а й Його вибір.

Апостол Павло пояснює у посланні до євреїв, чому Ісус йде цим шляхом: «Христос це прийняв, щоб зазнавши всього, що ми, міг співчувати усім нашим немочам». Тобто жоден з нас, людей, не буде мати права сказати, що між ним і Богом є бар’єр нерозуміння, що Ісус не знає що таке біль, смерть, страждання, що він страждає більше ніж Ісус. Ісус долає всі бар’єри між людиною і Богом, наприклад, фальшиву скромність: «Бог на Небі, а я на грішній землі». Ісус розуміє наші проблеми. Той хто пройшов через такі страждання, ніколи не судить тих, які зараз через них проходять.

Це перша мотивація чому саме такий шлях терпінь обирає Христос. А що це було зроблено свідомо, ми бачимо по тому, як відбувався арешт Ісуса. Апостоли тікають, а Ісус спокійно йде на зустріч. Хто кого при цьому боїться? Чому люди озброюються до зубів, програми військові мають – бо бояться. І ця слабість думає, що як вона наставить на когось кулемет, то вона стане силою. Слабість тут у страху.

Христос один і йде їм на зустріч. Їх багато, як хмара, вони озброєні. Ісус їх питає: «Кого ви шукаєте?» - «Ісуса з Назарету». – «Це Я». І вони всі попадали на лице своє почувши це.

Христос повністю володіє цією ситуацією. Вони нічого не можуть Йому заподіяти. Чому? Тому, що «Це Я» - це те ж саме, що сказав Бог Мойсею, коли той спитав біля Неопалимої Купини: «Яке Твоє ім’я?» - «Я Той, що є – це Я». Мойсей упав на лице своє і зрозумів, що це Бог перед ним. Ці люди, які прийшли арештувати Ісуса, побачивши перед собою Бога, зробили так, як Мойсей.

Ісус виходить їм на зустріч, бо це Його рішення. Не вони Його беруть, а Він жертвує Сам Себе. Це Його рішення, щоб, як каже апостол Павло, зазнавши всього, що й ми, у всьому міг співчувати нашим немочам, а не судити нас за наші немочі, не вироки нам виносити.

Наступний момент. Ісус пояснює, чому Він йде не тільки на страждання, але на смерть, кажучи: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає душу свою за друзів своїх».

Христос свідомо обирає цей шлях, віддати душу Свою, покласти життя Своє за нас. Мовою кожного народу, кожної культури є така правда: якщо хтось за кого віддав своє життя, то він не відчував байдужості до того, за кого пожертвував життя. Як сказати людям, що я вас люблю, щоб всім було зрозуміло? Можна сказати словами, а як зробити, щоб було ясно, що я вас люблю по-людськи, ставши чоловіком? Любов дарує. Що можна найбільше подарувати? Цілого себе. Що ми маємо по-людськи? – Наше життя.

Коли людина готова дарувати комусь своє життя, то це напевно вже є любов. І це пояснення Самим Ісусом Христом чому Він іде на такий шлях. Хто у Нього друзі? – Ми всі.

Пригадаймо драматичний момент, коли Іуда приходить поцілунком зрадити Ісуса Христа. Поцілунок має виражати любов, а не зраду. Іуда це робить - знецінюються всі цінності, які є священні. Ісус йому каже: «Друже! Поцілунком зраджуєш, видаєш Сина Чоловічого».

Іуді Ісус каже: «Друже!» - це не перебільшення, це не метафора. Так Христос відчуває кожного з нас, навіть Іуду Іскаріотського. Даючи своє життя за всіх Ісус не має жодного ворога.

Апостол Павло підкреслює ще один момент у любові Ісуса, Який віддає життя за нас. Він каже, що можна зрозуміти, коли хтось віддає своє життя за родину, за батьківщину, а Ісус за нас вмирає, які через гріх були Його ворогами. Чи можна уявити, щоб хтось за ворогів своє життя віддав? Тому тут йдеться не просто про людську, а про Божественну Любов.

Такого іншого прикладу в людській історії не було. Апостол Павло тут доповнює те, що Христос сам каже, щоб із усіх свідчень Святого Письма ми могли скласти відповідь на те, чому саме такий шлях - аж до смерті і до смерті ганебної - обирає Ісус. В іншому місті Святого Письма євангеліст Іван Богослов коментує: «А Христос полюбивши Своїх, полюбив до кінця».

Полюбив до кінця означає полюбив до кінця життя нічого Собі, для себе не залишаючи. Це є воплочення любові в конкретному людському житті: любов яка для себе нічого не хоче, яка повністю для іншого і тому така любов є спасительна.

Це вже є одкровення, це той сенс, який відкривається у цих подіях. Тому Христос приймає до Себе всі людські обтяження, спричинені гріхом. Святі тці чітко це коментують, кажучи: «Що не могло бути прийнятим, те не могло бути і спасенним». Щоб спасти людину мало було прийняти її плоть, її людську природу, для спасіння людини треба було прийняти і те, що людині не дозволяло спастися – її гріхи і наслідок гріхів – смерть. Все це треба прийняти, щоб спасти людину. «Не прийнявши, - цікавий коментар Святих отців – означало і не спасти». Все, що не було б прийняте, означало, що спасіння його не торкнулося. Тому Господь і приймає усе людське життя аж до смерті. Особливість у тому, що Ісус не мусив помирати, як усі люди, тому що Ісус є «повний чоловік», як каже про Нього Халкедонський Собор 1451 року – це Його добровільний вибір.

Що означає «повний чоловік»? Повнота для чоловіка у тому, що у Ньому немає неповноти духовної. Ми не маємо повноти тому, що маємо гріхи. І тому «повний чоловік» не підлягав смерті, тому що смерть є там, де є гріх. Але Бог приймає смерть не з необхідності, а з любові. У тому є відмінність. Ісус помер як кожен з нас, але сенс зовсім інакший: Він прийняв те, що Йому не належало, що було нашою бідою – гріх світу, смерть світу.

Коли все те, що Ісус прийняв (аж до смерті) прийнято з любов’ю, має сенс спасительний. Коли Христос це зробив, Він приніс спасіння всьому людському роду і початком цього спасіння стало прийняття в любові всіх тих обмежень, труднощів, страждань, які у житті кожного з нас є. І Христос дуже чітко про це каже – не тільки кажучи про Себе (ми ці слова аналізували «Ніхто не має більшої любові»). Христос каже і про нас, у відношенні наших страждань. Кожен з нас має свою порцію. Бо з гріхом прийшла смерть, а смерть це є найбільше терпіння людини. Всі інші терпіння є посланцями смерті. Тобто вони поступово переконують людину про відносність її існування, про скінченність, про немічність. Найбільшою формою немочі людини є смерть, коли людина абсолютно не володіє своїм фізичним тілом.

Ці труднощі і страждання – це прокляття – це біда і нема на те ради, чи має якийсь сенс? І Христос каже про сенс цього. Христос, коли це приймає, каже нам (Це вже Боже одкровення про страждання і хрести нашого життя), що безперечно, якщо ми особистістно прийнявши рішення вийдемо на зустріч труднощам і стражданням і приймемо їх, ми пройдемо через них, ми їх пронесемо – це буде спасінням нам і іншим. Ісус каже: «Хто не візьме свій хрест і не піде за Мною – той не достоїш Мене».

Тобто є Його Хрест, Який Ісус бере, і ми про це сьогодні говоримо, але спасіння світу – це не тільки Його справа. Він нас без нас не спасе. Спасіння світу не є лише справа Ісуса і лише кожної людини. Спасіння світу – це спільна справа Ісуса, нас з вами і кожної людини. І якщо ми у житті навчимося у світлі того, що Христос зробив, бачити сенс у труднощах, які у житті нашому стаються, якщо ми, подібно до Христа, зуміємо мужньо приймати рішення, що ми це приймаємо, як і Ісус прийняв Своє рішення, тоді це терпіння стає спасінням світу і воно має сенс.

Христос говорить про сенс терпінь, вживаючи образ жінки, яка родить: «Коли жінка родить вона кричить, бо їй боляче, але коли народить вмить забуває про свій біль, бо життя прийшло у світ». Жінка свідомо приймає те терпіння. Кожна творча людина має те, що зветься муками творчості, коли дуже не просто, з мукою родиться якийсь вдалий поетичний образ чи картина. Кожне творіння, кожна творчість є певним доланням, є певним страждання. Коли ми поглянемо на історію людства, то, як би не було б тих людей, які згодні були йти на ці дуже не прості хрести ми б не мали б ні науки, ні мистецтва, ні культури. Бо все, що є виноходами чи досягненнями є плодом безсонних ночей, не раз великих зусиль. І хто не боявся на це йти, то й робив ці речі. Хто не боявся прийняти хрест, говорячи словами Ісуса, той звершував великі речі і для себе і для інших.

Ось у чому тут сенс. І в християнстві ми вперше знаходимо відповідь на питання про страждання людини. Кожен в житті їх має. Що з ними робити? Можна втікати, але тоді це не має жодного сенсу. А можна, дивлячись на Христа, це прийняти.

Апостол Павло у житті мав надзвичайно багато бруду, страждань, болі, ненависті від своїх же земляків. Він роздумуючи над тим, що з ним відбувається, сказав дуже сильні слова: «Доповнюю на своєму тілі те, чого не достає стражданням Христа за Його тіло, що ним є Церква».

Апостол тут висловлює цікаву думку, що те, що Христос вистраждав аж до смерті на Хресті, було дуже важливо і воно послужило на спасіння світу. Але Христос довірив нам співучасть у спасінні світу, щоб ми своїм зусиллям, своїм хрестом доповнили Його хрест для того, щоб доповнилось спасіння цілого світу. І апостол це розумів. І каже: «І тому, те, що Христос за Своє тіло, що їм є Церква постраждав, я як член тієї Церкви доповнив».

Страждає один член як каже апостол Павло у іншому посланні, - з ним спів страждають інші члени. Постраждало тіло христове у його Голові, Яким є Ісус - разом з Ним страждає і вся Церква – члени тіла Христового. У цьому є таїнство мученичества Церкви. Церква має мільйони мучеників, які так само постраждали, як і Христос і доповнили те, що Христос вчинив.

Спасення є Божественно - людською справою. Спасіння світу – це наша спільна біль і наша спільна відповідальність Бога в Ісусі Христі і нас у Його Церкві. Страждання Церкви, страждання тіла Христового має колосальний сенс. Ще Титуріан його сформулював: «Кров мучеників є насінням». Там, де пробували знищити Церкву у кривавий спосіб, дивним чином стається її відродження. І ми скільки не подивимося на Історію Церкви, стільки раз це побачимо. Де Церкву били – вона міцнішала. Дивна річ! Це таїнство спасительного страждання, яке, почавшись на Хресті, триває в історії в членах Церкви, членах тіла Христового.

І таким чином ми розуміємо слова апостола Павла: «Доповнюю у своєму тілі чим я страждаю, своєю порцією ту порцію, яку прийняв Ісус на Хресті», щоб у такому єднання міг спастися світ.

Таким чином ми підходимо до повнішої відповіді на питання чому є страждання, як до них ставитися, який у них сенс, яка їхня перспектива. Християнство не є знеболююча таблетка: став християнином і тебе нічого не хвилює, у тебе нічого не болить – анестезія повна.

Християнство вчить зустрічати труднощі, йдучи їм на зустріч, а не ховаючись за інших. Христос вийшов назустріч тим, хто прийшов Його арештувати. Христос і Його Церква переконує нас, що ми залишаємося людьми завжди, у тому числі і перед стражданнями. Як люди ми приймаємо своє рішення, бо маємо свободу зайняти своє ставлення до страждань. У своїй свободі ми або втікаємо або уникаємо, або приймаємо. Боягуз втікає з полю бою, а християнин приймає біду. Християнство – це мистецтво приймати удар – це спасіння світу. І коли християнин вловить сенс, чому про це в Євангеліях написано, він може змінити ставлення до труднощів свого життя. Замість того, щоб ходити і бідкатися, як йому погано, плакатися і всіх біля себе «доставати» (бо йому погано і він зробить так, щоб всім так було, щоб всі відчули як йому погано) – поміняти це відношення на конструктивне. Не просто вважати це непорозумінням – за що Бог його так карає, що він Богові зробив, – а розуміти, що так має бути, бо у кожного є «своя доза терпінь» і ми це приймаємо.

При такому відношенні ми побачимо дивну річ – апостол Павло це зауважує, кажучи, що Бог ніколи не випробовує нас понад наші сили. Бо коли є якісь труднощі, то відповідно є і стільки ж благодаті, щоб ми ці трудніщі могли перенести. Бог, Який хоче нашого спасіння, ніколи понад нашу теперішню мірку нам труднощів не дає.

Можлива аналогія зі спортсменами. Мудрий тренер дає навантаження на тренуванні пропорційне стану даного спортсмена у даний момент. Якщо дуже залегко буде, то спортсмен не розів’є свою майстерність, а якщо дасть йому затяжку загрузку, то цим йому зашкодить. А якщо все добре, то тренер додає навантаження. Спортсмен може долати все більше і більше навантаження, а потім йде на рекорд. Христос – це наш мудрий тренер у таких питаннях, який нам дає спів-мірно з тим, до чого ми зараз готові. Але ніколи ніхто не стане чемпіоном, якщо не буде отак тренуватися. Ми не здобудемо спасіння, якщо не пройдемо через це горнило.

Як казали Святі Отці: коли ми були створені в Адамові, стояло питання тільки про наше обожнення – в перспективі стати як Бог. Коли ми згрішили в Адамі, питання поро обожнення додало ще і питання про наше спасіння. Тобто з’явився негативний чинник, який треба було долати – певний опір матеріалу, який у нас з’явився у виді гріха. Долання цієї інерції – це і є хрест. Хрест має вертикальну і поперечні частини. Адамова поперечка – це як шлагбаум, який ми хрестом прориваємо. Наше спасіння потребує такого прориву. Коли Адам і Єва позбулися Раю, книга Буття вживає образ, що на дверях до Раю став Херувим із вогненним мечем. Це означає, що Рай є і двері до нього є, він нікуди не дівся. А як до Раю попасти? – Цей меч пройти. Перепустка до Раю – цей вогняний меч – цей хрест.

Коли на Пасху ми обходимо храм, а відтак будемо входити на пасхальну утрінню, священик бере хрест і хрестом відкриває двері до храму. Це символіка того, що своєю смертю і воскресінням Ісус відкриває нам знову Рай, як двері храму навстіж. Храм означає Царство Боже. Як відкриваються двері Раю? – Хрестом. Якщо ми хочемо увійти до Раю, то хрест - це ключ, відмичка (назвіть як хочете). Ісус Сам це приймає і розуміючи, що нам це послужить до спасіння, говорить нам про сенс цього хреста, як ключа для повернення собі Раю, до спасіння. І у тому є сенс тих труднощів, які кожен з нас має не більше від того, скільки нам потрібно. Якщо хтось вважає, що має труднощів більше, ніж потрібно, значить він не довіряє Богові. Ми казали про мудрого тренера. Не вважай, що тренер жорстокий. Подумай з другого боку. Значить Він вважає, що ти можеш.

Якщо ми прочитаємо при святих, то нас вразить такий цікавий момент: коли вони починали входити у цей сенс, і кажуть про те, який є найбільший рекорд, тобто тягар, то їх відповідь – смерть за Христа. І коли вони це зрозуміли, то були факти, що вони самі приходили до переслідувачів і говорили, що є християнами, знаючи, що буде покараний смертю.

Ігнатій Антіохійський, коли почалось його мученичество, казав дивну, на перший погляд річ: «Я вам вдячний, ви добрі молотарі. Ви ципами молотите моє тіло, для того, щоб усі відходи, які є у колоссях відшарувати, щоб з мене було добре борошно для Господа Бога, щоб Він з того зробив Собі хлів». Цікава думка. Це вже розуміння сенсу і породило феномен, якому не могли надивуватися кати, коли мучениками ставали діти, їхні батьки, а вони на цьому материнському інстинкту грали. Вони дитину сприймали чисто біологічно: зараз ми її налякаємо. А дитина, яка мала малий вік, але духовно зріла, приймала страждання з усвідомленням, повним розумінням їх сенсу. Це найбільш шокувало їх переслідувачів.

Факт мученичества Церкви тільки у цьому руслі і може бути пояснений. Люди, які на це йшли, бачили у цьому сенс і тому це така славна сторона для Церкви. Те, що Христос пішов на Голгофу - це не ганебна сторона, за тим стояв спасительний сенс – це велична, найбільш славна річ, яка власне сталась.

Тема: Пасха Воскресіння Господне.

Ще один епізод з життя Христа - надзвичайно промовистий, який для кожного з нас несе одкровення про таїнство смерті. Ми говорили про таїнство страждань - це не просто досадне непорозуміння нашого життя, біда, горе – воно має сенс. Так і таїнство смерті. Що ми бачимо у померлій людині? Те, що вона відійшла. А що з нею далі відбувається? А хто вам скаже? Купа філософів були, які пробували мислити з цього приводу. Вони внесли цікаві теорії, але ні одна з тих теорій не може претендувати на істинність. Для того, щоб щось сказати про смерть, треба у ній побувати. Ми говорили, що Ісус розумів, що з нами робиться, вибрав шлях бути з нами до кінця – до смерті. Тому Він знає, що таке біль, що таке страждання.

Ісус приймає смерть, бо це людська доля також. Найбільш несподіваним для нас у цьому є те, що Христос є унікальна постать в історії людства, яка побувала, як кажуть «там»: на тому світі, по той бік гробу, там, де нас зараз немає. Унікальність полягає у тому, що Ісус був «там», а у воскресінні повернувся, щоб нам розказати, що там робиться. У цьому випадку вперше Божу відповідь і Боже одкровення на питання людини про смерть. Є версії, що смерть - це кончина, втрата, знищення повне, якась форма існування в космосі, в ефірі, в астральному просторі, як кажуть гностики.

Христос був у смерті і звідти прийшов, сказав нам чим є смерть. Це є Пасха - по-єврейськи «писах» - перехід. Не кончина, не кінцівка, не закінчення, не катастрофа, але перехід. І не випадково Христос обрав для себе момент смерті. Адже Він постраждав під час єврейської Пасхи. Не випадково, бо саме цей контекст старозавітній, проливає світло на те, що відбувається з Христом на Хресті. А Ісус в свою чергу до кінця розшифровує, що означала єврейська Пасха.

Вона була тільки знаком, прообразом, вона не була ще самодостатнім фактом, який у чомусь спасав би людину. Ми говорили, свого часу, про ці всі сенси Пасхи:

● коли ангел смерті пройшов мимо,

● коли народ Божий перейшов на другий берег Червоного моря.

Це все прообрази того, що Христос зробив на Пасху. Ісус увійшов у смерть так, як юдеї увійшли у води Червоного моря. Юдеї, які входили у води Червоного моря вважали, що така смерть краще, легше, ніж від рук фараона. Вони навіть не мріяли, що перейдуть на другий берег: переходячи пішки море ще ніхто не спасався. Але сталася річ, яку євреї ніколи не забудуть, (тому щороку згадують на Пасху) – вони спаслися дивним чином: води їх не накрили, вони пройшли на другий берег. Це прообраз старозавітній того, чим є смерть. Кожна людина, як цей єврейський народ, у свою смерть входить і води смерті накривають людину з головою і вона нічого не може робити у тілі, з тілом.

Але «там» є другий берег. Тобто після смерті є життя. Звідки ми це знаємо? Нам сказав це, Той, Хто там був. Христос був там і сказав нам і тому на цій підставі, як сказав апостол Павло, якщо Ісус не воскрес марно наша віра. А коли ми віруємо, що Він воскрес, то це є віра, яка є найглибшою реальністю. Ми не віруємо у вигадки, в байки чи казки народів світу. Наша віра є найбільш закоріненою в реальності, і смерті, адже ми її не заперечуємо. Але те, що сталося тоді, третього дня після смерті з Христом, це колосальне благовіствування цілому світові, в принципі кожній людині, а не тільки нам християнам. Бог відповідає на питання про смерть. Ми через смерть проходимо і переходимо від смерті до життя. Життя є «там» і ми кажемо це не тому, що нам так хочеться, а це нам Христос ствердив, на повній підставі того, що Він Сам це пройшов.

Смерть, як каже апостол Павло, Христом мала бути прийнята, як наслідок гріха. «Останній ворог людини – смерть – подолана» - каже апостол Павло. Ворог, тому, що, коли приходить смерть, людина програє бій з ним. Апостол і каже, що Ісус приймає смерть, щоб її перемогти. У цьому сенс прийняття смерті.

До цього Церква додає дуже цікаве. Коли Ісус помирає, то помирає не просто людина, а Богочоловік. В стихирях Пасхи ми находимо чудовий образ, що смерть, яка торкається Христа, в момент Його смерті на Голгофі, є Його служницею.

Ісус – Господь і вона виконує Його волю, бо Він прийняв смерть, тому вона на послугах до спасіння у Нього стає. Тобто не смерть перемагає Життя, а Життя, яке є Христос, приймає смерть, залишаючись Життям. І у цьому для нас є блага вість, що смерть, яка прагне заволодіти життям і яка не може цього зробити програє цей бій відпустивши Ісуса третього дня.

Отже це не є для нас фатальним, остаточним, безповоротним. Христос, Який пройшов крізь неї, знає як то робити. Якщо ми хочемо пройти ту дорогу, як євреї переходили через Червоне море, Христос нас проведе.

Ось для чого нам потрібна віра у воскресіння. Ісус знає, як туди ходиться. Він як такий сталкер, ходив у ту зону і з неї повернувся. Він нас туди проводить. Просто треба з Ним бути у контакті, щоб ми не заблукали, щоб нас як фараонове військо не затопило, бо ми не знаємо як нам там прямувати. А Той хто там ходив, Той цю дорогу знає. Христос за свого життя говорив про своє воскресіння і що це станеться третього дня, коли говорив про знак пророка Йони. «Як Йона був у череві кита три дні і три ночі і вийшов живим, так Син Чоловічий буде у лоні землі три дні і три ночі, а тоді вийде, - це вам буде знак». Коли цей знак стався, то була колосальна паніка, але Христос як звіщав, так і зробив.

Ми знаходимо у Старому Завіті певні натяки на те, що таке воскресіння можливе. 16 (15) Псалом каже: «¹⁰ Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!». Це до того, що тіло Христа у гробі перебувало нетлінним. Тління – це супровід, який був принесений у тіло людини разом з гріхами. Тому Христос, Який помирає безгрішно, приймає смерть і перебуває у смерті і далі, бо Він є Бог, Він Той, Хто є. Це означає, що смерть для Ісуса, як черево кита, з якого Він виходить.

Його нетлінне тіло, про яке каже псалом 16 (15), пізніше в історії підтверджує нетлінність мощей багатьох святих людей. Це теж знаки воскресіння. Попри всі закони природи, люди, відзначені у житті особливою святістю, несуть на собі знак нетління. Там, де була благодать Святого Духа, навіть як тіло фізично померло, знаком Божої присутності є нетлінні мощі. Перше нетління відбувалося у житті самого Ісуса Христа.

Коли спір був між садукеєм і фарисеєм про воскресіння і вони з цим прийшли до Ісуса, Христос цікаво говорить про життя, яке сильніше смерті, кажучи «Бог Авраама, Ісака і Якова» - людей, які жили у давнину. Що це означає? Бог мертвих? Що за генерал без армії? Генерал, армія якого на цвинтарі лежить - він сильно навоює? Якщо Бог є датель життя, який обдарував життям Авраама, Ісака і Якова, і таким лишається, це означає, що Авраам, Ісак і Яків, будучи з Богом, перебувають у житті.

Такі речі Христос говорив, готуючи до Свого воскресіння.

Або пригадаймо такий епізод про життя після смерті знаково явлений у житті Ісуса Христа – преображення. При цьому поруч з Ісусом стояли Мойсей і Ілля. Якщо мертві помирають, то як міг біля Ісуса стояти Мойсей і ще говорити з Ним?

Тобто Ісус і словами говорив про життя після смерті і знаками показував, що всі вважали Мойсея за померлого і це правда, а в преображенні ми бачимо, що він живий. Що це означає? Коли ми відносимо на цвинтар людину і плачемо, ми її вважаємо за померлу і це правда з нашої точки зору, бо вона не живе у нашому світі. Але чи це означає, що її взагалі ніде немає? Чи наш світ єдиний з усіх можливих світів? – Певно, що ні.

Оце ті знаки воскресіння, які Христос ще за життя свого у різній формі давав, готуючи людей до Свого воскресіння третього дня.

Пригадаймо ще такі дуже цікаві слова Ісуса: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі людині нічого зробити не можуть. Бійтеся лише тих, що душу й тіло можуть занапастити». Ісус говорить про вбивство людини. Як Він цей факт висвітлює? Він каже про вбивство тіла, але людина не дорівнює тілу.

Нас поєднує те, ким ми є і це називається особистістю, або Божий образ, і те, що ми маємо. Ми маємо тіло, розум, волю. Ми не є розум, воля, але ми їх маємо. Так як ми маємо комп’ютер, цей штучний інтелект, але ми їм не є. Ми оператори, які за його допомогою працюєють. Бог забезпечив нас комп’ютером, але ми повинні відрізняти те, ким ми є від того, що ми маємо.

Ми є особистістю, Божим образом. Чому ми є? Тому, що Бог той, що є.

Чого ми є і будемо? Тому, що Божий образ не вмирає. Те, що у нас Боже, смерті не підлягає. Христос каже: «Не бійтеся тих, хто тіло вбиває». Ми маємо тіло. Ми його втратимо, щоб потім знову здобути. Ясно, що нам без тіла не дуже спід ручно буде. Але, якщо людина не має грошей, це не означає, що її немає. Вона є, але без грошей – по-комуністичному. Але це неправда, що якщо кишені порожні, то людини немає.

Яка найбільша радість міститься у факті про воскресіння? Апостол Павло зауважує, що тут приходить новизна, абсолютно новий чинник, якого не було раніше в історії, а тепер з’являється. Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає. Смерть не має вже більше над Ним сили. Це - новина.

Коли кажуть, що медики повернули з того світу, то це романтична теза. Щоб когось вернути, то треба було б самим вмерти, «туди» попасти і звідти його притягнути назад. Тоді це б була би правдива історія. Просто цю людину в останній момент не впустили перейти у той світ. Тут залишили, коли вона ще «туди» не попала.

Христос воскреснувши з мертвих більше не помирає, як каже апостол «смерть не має вже над ним сили». Тобто Христос тут відновлює господство людини над творінням, над часом. Що є воскресіння ? Те, що людина є господом часу. Так нас Бог і задумав, як написано в книзі Буття: сотворимо людину, щоб панувала (і далі перелічується все творіння). Творіння знаходиться у просторі, у часі. Тобто людина сотворена, щоб панувати над часом.

Що сталося у гріхопадінні? Час став панувати над людиною. Як пишуть на пам’ятній плиті: зірочка, коли людина народилась і хрестик, коли людина померла. Це означає, що людина програла вона дуже жити хотіла, лікувалася, на курорти їздила, дієти дотримувалась, вітаміни пила, що зовсім не означає, що вона запанувала над часом. Людина як вважала відтягувала час кончина, але її час наставав.

Сенс Воскресіння Ісуса у тому (не тільки у самому факту - був мертвий і воскрес), що час тепер знову ставиться на служіння людині. І служить, щоб людина у тому часі себе могла реалізувати. Скільки того часу дає Бог людині? Дає Бог це людині нині, повсякчас і на віки вічні. Це є біблійне поняття часу. Вічність – це не відсутність часу. Вічність як без часовість - це чисто філософське грецьке поняття. Вічність – це тривання часове, котрим людина управляє.

Що є ознакою воскресіння Христового? Все це є нашими фантазіями, що вічність, що є воскресіння – коли зникне час. А чого час має зникнути? У Христовому пришесті зникне тільки гріховне. Все, що Бог створив добрим, Бог не знищить, а преобразить. Коли ми говоримо про час, то він не зникне. Він дістане інший вектор, який явлено у воскресінні. Час є далі, але не мотивує, не впливає, не визначає Христа. Христос цей час визначає, бо перемога над часом, яка проявляється у смерті, втрачена, більше її немає. Людина більше не раб свого часу, своєї епохи, а в Христі воскреслому господь.

Оце надзвичайно важливий сенс, який отут проявляється, чому і каже апостол Павло, що якщо Христос не воскрес, то даремна наша віра: ми це досі у наших гріхах, бо якщо смерть є наслідок гріха, то вкінці приходить смерть і нам усім кінець і нічого з цим не поробиш, бо наслідки гріха виявилися такими сильними, що навіть Христос не міг їх усунути. І тому, якщо людина так вірує, то така віра найбільш жалюгідне явище. Ліпше бути циніком матеріалістом, який вважає, що живеться тільки раз.

Апостол хоче сказати, тому що є воскресіння, тому така віра має сенс. Гріх переможений на всіх лініях його завоювань. Смерть – це останній редут, останній шлагбаум , перед яким людина була безсила. Христос піднімає цей шлагбаум, знімає цей бар’єр, відкриває нам перспективу. І тому Ісус воскреслий несе у Собі грядущий вік, у якому смерть не буде вже грати свою роль, вносячи цей грядущий вік у вік теперішній.

Ісус воскреслим з’являється апостолам – це історична подія. Апостол Павло постійно свідчить про Христа воскреслого підкреслюючи реальність того, що сталося.

Що ми знаємо? Ми знаємо, що людина смертна. Ми це знаємо точно. Христос нам раптом заявляє, що вона може воскреснути. І коли Він після смерті сорок днів являвся своїм апостолам, шок у них був замість радості, паніка. Весь матеріалістичний комплекс у них збунтувався. Вони дивилися на Ісуса: «Хто це?» Вони думали, що бачать привід. Чисто матеріалістичне пояснення. Уявіть: кого ми поховали, оплакали, відкриває двері і заходить: «Слава Ісусу Христу!». Ваша реакція?

Тобто Ісус придумував різні способи, щоб їх переконати. Він каже Фомі: «Вклади руки свої сюди і сюди». «Господь і Бог мій!» - відповідає Фома.

Учні один одного пощипували, щоб прокинутися, бо думали, що вони поснули і бачать не Ісуса Христа, а привід. Ісус все зрозумів і каже: «Маєте що їсти?» Дали Ісусу печені рибу. Ісус починає їсти рибу. Апостоли дивляться, що буде. По теорії апостолів риба повинна зробити траєкторію і по підлозі полетіти. З’їв рибу Ісус, подякував. Ось такі Ісус робив кроки. Навіть апостолам треба було доказувати Своє воскресіння.

Апостол Павло не просто констатує факт воскресіння Ісуса Христа, а каже: «Якщо ви мені не вірити, а я розумію, що це неймовірний факт, прийдіть і переконайтеся, бо по смерті Ісус явився Кіфі, іншім апостолам, більше ніж п’ятистам братам. Багато хто з них живе і досі. Якщо ти не віриш тому, що я кажу піди і поговори з тим, хто все бачив. Є свідки, вони ще живі». Послання до Коринфян написана у другій половині п’ятдесятих років за двадцять років після Воскресіння. Ще живі були люди, які були свідками і контактували з Ісусом вже після Його смерті.

З одного боку апостол дуже підкреслює реальність того, що сталося, що, як ми кажемо воістину воскрес. Це не фантазії, для утішення нещасної людини, реальність. А з другого боку каже не тільки про те, що сталося, а й те, який сенс цього: була переможена смерть, і для нас, людей, це колосальна перспектива. Бо це Христос зробив пророчий знак на своєму тілі, що станеться у наших тілах у майбутньому. Ісус ради нас, людей, зробив воскресіння. Він це зробив наперед із Собою, щоб ми зрозуміли, що наприкінці буде з нами – теж саме неймовірне. А щоб ми розуміли, що воно неймовірне, але реальне, це вперше відбулося з Ісусом і це ми звемо Христовим Воскресінням.

На цьому Христовому Воскресінні будується вісь наш християнський оптимізм, який каже, що так, може бути біда, хрест, Голгофа, навіть смерть. Але ми спокійні, бо ми знаємо, що смерть це ще не все. Чим нам і важлива ця благовість про Воскресіння. Якщо хтось думає, що зробив кінцівку нашого життя, той дуже помиляється, бо він не знає, що знає Христос і що знаємо завдяки Хресту ми. І тому для християнина ніколи немає безвихідних, програних ситуацій. Навіть смерть не програна ситуація, бо є спасіння.