Українська Автокефальна Православна Церква

Харківсько-Полтавська єпархія

Колегія Патріарха Мстислава

ліценціят богослов’я

митр. прот. Мирон Бендик

Лекції по курсу «Святе Письмо»

3 курс

Харків

2013

ЛЕКЦІЯ 1 Сесія 1 КУРС 3 о. Мирон Бендик

НОВІЗНА НОВОГО ЗАВІТУ

1. Поняття Старий і Новий Завіт має не хронологічне, а біблійне значення.

Бог - Творець часу. Є пояснення цьому у апостола Павла: Старий і Новий із за того, скільки років, а реальність старозавітна мала рису, яка пов’язується зі старістю: певна неспроможність, знесиленість. Таким поняттям старого апостол позначив Адама (старого), ветху людину. Він говорить про нашого з вами ветхого чоловіка з його похотями і пристрастями, якого треба відкинути і одягнутися у нового. Тобто немає нічого хронологічного у цих поняттях.

Старий Завіт – не тому, що він укладався до Ісуса, а тому, що мета цього Завіту - спасіння не була досягнута. Завіт Мойсея на горі Синай не спасав – він не здатний це зробити через свою ветхість. Він мав педагогічний характер (виховувати народ і наблизити до Христа).

І з таким підготовленим народом Бог зможе укласти Завіт, який буде спасительним

Новий Завіт – виконує мету Старого Завіту, яку ставив Мойсей, але не осягав. – спасає людей.

Поняття Старий і Новий Завіт має не хронологічне, а біблійне значення. Старий – тому, що нездатний, неспроможний спасти людей, але який відіграв і відіграє величезну підготовчу роль. Новий – тому, що має силу спасти людину.

2. Якісна відмінність від Закону Мойсея. Бог проголосив 10 заповідей і людині, яка входила у Завіт з Богом належало виконати їх, здійснити у практичному житті. З Свого боку Бог давав обітницю опікуватися або піклуватися про народ, який виконує заповіді. Де була межа або неміч Старого Заповіту? Цей Завіт охоплював зовнішню сферу поведінки людини, але внутрішня сфера –совість, вибір, свобода – законом Мойсея не заторкувалася. Це Господь свідомо чинить, бо люди не готові до повного життя з Богом. І тому тут мовиться про поетапне введення у повноту.

Закон Мойсея регулює зовнішню поведінку людини. І людина поступово набуває свідомості, що Бог у мене Господь, а я у Нього підлеглий. Господь – як Господар дбає про підлеглого, а підлеглий має виконати волю Господа. Якщо це не буде виконано, то на народ Божий упадуть різні кари, як наслідок невиконання Божого закону. У цьому і полягає неповнота, слабкість, ветхість цього закону, що спонукальним моментом до його виконання було рабське мислення, страх покарання, в не любов до Господа.

Спокуса Фарисейства прямо випливала з ветхості Завіту. Людина, яка ззовні виконувала 10 заповідей, була переконана, що вона є праведною людиною, не задумуючись про те, що у середині її відбувається. Мотиви, наміри, почуття – те, що у неї всередині - це все поза сферою Закону Мойсея. Фарисеї ззовні формально виконуючи 10 заповідей вважали себе вище за інших.

Притча про митаря і фарисея. Завищена самооцінка в порівнянні з митарем, бо він постить двічі на тиждень, дає милостиню, десятину на храм - ця зовнішня поведінка повністю його виправдовувала й робила його праведником. Але не спасала з точки зору Христа. Бо людина – це не тільки те, що вона робить назовні, а й що вона вибирає, як мислить, як вона прислухається до своєї совісті, тобто і внутрішня сфера. Ця внутрішня сфера була ще за межею досяжності у Законі Мойсея. Цей Закон частково досягав людину(тільки зовнішню сферу) і тому не міг бути спаситель ним із за того, що люди у той час не були здатні на більше. Закон Мойсея дається за 2000 років до Різдва Христового. Народу Божому треба ще пройти через багато випробувань, Вавилонський полон, щоб поступово стати готовим до повнішого життя з Господом Богом, до скорочення дистанції між Богом і людьми, який уклав гріх людини.

Це Господь робив, посилаючи своєму народові пророків. І коли «повнота часів настала», як каже апостол Павло у Посланні до Галатів, коли народ був здатний повністю прийняти Бога, «Бог прислав Свого Сина, який народився під Законом від Жінки», але Який перевершив цей Закон.

Новизна Нового Завіту - Христос головний акцент переносить із зовнішнього виконання на внутрішнє особисте відношення.

У Нагорній проповіді Ісус наводить заповіді із Закону Мойсея, азі свого боку доповнює їх, переносячи акцент із чисто зовнішнього виконання на внутрішне відношення. Наприклад: «²¹ Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові.²² А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній.»(Мф.5:21-22) Якщо ми усередині, у серці усунемо джерело небезпеки для ближнього, яким є ненависть чи гнів на ближнього, то не буде і наслідку зовнішнього убивства. Фарисеї могли ненавидіти когось, але якщо вони цю людину фізично не вбили (наприклад, так склались обставини), то формально вважалися праведними. Ісус це називав «побіленими гробами»: назовні воно прилизано, але всередині повні нечистоти і бруду.

3. Саме на цю серцевину Ісус і звертає головний акцент. Це радикальна новизна цього Завіту. Головне – не зовнішнє, а стан серця. Ісус цю грань позначує, коли каже: «Вже не назву вас слугами або рабами, бо раб не знає, що робить його господар. Назву вас синами, а як синами, то і спадкоємцями. Це новий статус, на який підноситься людина у Завіті Христовому. Христос вчить нас звертатися до Бога «Отче», а апостол Павло навіть доповнює що ми у Дусі святому звертаємося «Авва» - Татусю, Батечко.

Новизна Нового Завіту у тому, що ми спілкуємося з Богом, бо любимо Його, а не із за страху, що нам буде погано, якщо ми цього не будемо робити. Рабський страх – це страх покарання. Раб не потребує любити свого господаря. Господар не потребує любити раба, від раба він вимагає виконавства.

Новизна Християнського Завіту – Любина є з Богом, тому, що вона цього хоче, а не мусить. Бог є колосальною можливістю, потенціалом для реалізації людини в Господі.

Блага вість - Євангелія суттю своєю має той новий статус, який має людина через Ісуса Христа. Піднятися у своєму житті від обставин в яких я мушу бути яким я є до способу життя, в якому я обираю який я є. Я реалізую себе як особистість через свій вибір. Я з Богом, тому, що я хочу з ним бути. Як дитина підходить до батька чи матері, бо їй щось треба, а тому, що вона їх любить.

Після виходу із Єгипту люди зрозуміли, що свобода – це благо. Але й відповідальність: я сам повинен дбати, що я буду завтра їсти. Втечею від свободи є те, що люди часто шукають таких лідерів, які б за них думали.

Тобто Новизна Нового Завіту - Ісус охоплює людину в цілому, у тому числі і її серце, совість. І охоплюючи Своїм Завітом, Ісус дає змогу спастися, тобто вийти із того статусу, у якому людина страждала, бо гріх – це одно з найбільших страждань людини. Проблема у тому, що страждаючи від гріха, людина власними силами цю проблему розв’язати не може. Тому так потрібен Месія, Божий Син. Бог посилає свого Сина. І в Ісусі Христі людині дається сила подолати залежність від гріха. Вийти з неї, спастися. Це перше поняття спасіння. Тобто вперше піднятися над своїми немочами і слабостями, так щоб відчути себе сильним Божим сином. І другу поняття спасіння – це те, що зветься життя вічне, життя у Господі. Коли людина у житті зближається до Господа Бога, вона тим самим входить у життя. Життя у Бозі – це життя, якому не має межі. Людина, яка завжди шукає подолати межу смерті, тут вперше цю межу проходить. І у цьому є сенс слова «пасха», або перехід, коли людина через смерть проходить до життя. Прообраз цього Старозавітній: при Виході Єгипту народ Божий через Червоне море, тобто через вірну смерть, проходить на другий берег. Цей прообраз сповнюється у Хрестовій смерті і Воскресінні. Христос входить у смерть, як передвісник Хреста – народ Божий входить у Червоне море, І Христос не залишився у смерті, але третього дня долає її. Завдяки Христу людина долає усі межі, обмеження. які гріх свого часу наклав на людське життя. Новизна Нового Завіту - вся людина, в цілому остаточно спасається. «Очікуємо воскресіння мертвих» у Символі Віри – ми маємо на увазі у тому числі і наше тіло, яке з одного боку підлягає з часом старінню, є ветхим, як Старий Завіт. Але новизна сказаного Христом у тому, що і тіло наше силою воскресіння піднімуться над силами розпаду, які неминуче будуть на нього впливати. Це вперше, унікальне, раніше не чуване для людства від Бога одкровення – у Цьому новизна Нового Завіту. Ні в одній релігії світу людина таку обітницю не почула. Апостол Павло згадуючи Старий Завіт, казав про його педагогічну роль, людина в Старому Завіті в законі Мойсея отримує від Бога певний рівень, планку, рівня життя, до якого, до якої людина буде доростати, але взяти якою самотужки своїми силами ніколи не зможе, але власне у цьому і був сенс Старого Завіту. Треба, каже апостол Павло, поставити людині перспективу, показати, що вона її має. А не щоб людину по мінімуму оцінювати: «добре, що я не такий, як той митар…»

Їй задається рівень Сина Божого, людина намагається на цей рівень вийти і це вже дуже благородний порив і у цьому весь сенс Старого Завіту. Разом з цим, устремляючись до цього рівня, людина починає розуміти, і у цьому є Боже виховання, що для того, щоб узяти цю висоту їй потрібна допомога, їй потрібен Месія, звідси месіанські очікування, які поступово, в міру наближення до того дня, коли Бог стає чоловіком, оці месіанські очікування і пророцтва стають все більш конкретні, виразні, ясні. І коли ми читаємо Євангелії, ми бачимо, наскільки люди були у цьому очікуванні. Вся тогочасна доба жила цим очікуванням. І в цьому, як каже апостол Павло, теж була повнота часів, що Христос, який приходить є відповіддю на ці очікування.

Коли аналізувати ці очікування, вони були дуже старозавітні, дуже політичні, Коли Ісуса називали Сином Давида. Багато людей мали на увазі політику. Давид був символом національної незалежності цього народу. За Давида була держава. Була потужність у цього народу Божого, інші народу рахувалися з ним. І тому очікування від Ісуса були як від національно-визвольного героя – Ісус має підняти повстання, вигнати окупантів і запанувати на своїй землі. Ясно, що відповідь, яку дає Христос є абсолютно нова, несподівана, набагато ширша, ніж ці очікування. Ця не співмірність була однією з причин, конфлікту муж Христом і його народом, про яку сказав у своєму прологу євангеліст Іван: прийшов до своїх, а свої Його не прийняли. Очікування були дуже людські, а відповідь була Божественна, яка переростала ці очікування. І тому ті, що не погодилися змінити свої очікування на ширші, на Боже одкровення, а лишилися при Свемо інтересі, і не могли утиснути Христа у своє уявлення, не могли цього пробачити Христу і звідси одна з причин трагедії Голгофи і всього того, що сталося у Єрусалимі.

Лекція 2 Сесія 1 курс 3 о. Мирон Бендик

Новий Завіт . Євангелії. Яким чином і в якому процесі Євангелії виникали. Що означає слово Євангелія . Чому їх чотири, чим вони і чому вони між собою відрізняються, про що це говорить.

Тема: Життя Ісуса Христа як підстава Євангелії

В основі кожного Євангелії лежить історична постать Ісуса Христа. Ближче знайомство з Ісусом, свідчення апостолів, знаки(чуда), які робив Ісус заставляло задумуватися чи це тільки Людина, чи може Хтось більший. Люди хотіли поділитися цими враженнями і тому хотіли їх записати. Ісус Христос – це постать, яку не можна було проігнорувати. Коли вперше спробували описати життєпис (1 століття по Різдву Христовому) Ісуса Христа, користуючись свідченнями свідків, розповідями Діви Марії, показаннями тих, кого Ісус вилікував, то це не вписувалося у рамки звичайної біографії. І тому життєпис Ісуса Христа, Його біографію назвали Євангелією. При цьому намагалися збагнути сутність земного Життя Ісуса Христа, а не просто дати хронологію подій., але намагатися вловити сенс життя. Як каже євангеліст Іван у 1 посланні те, до чого торкалися наші руки, що бачили наші очі, що чули наші вуха – дає повний перелік безпосереднього контакту з Христом.

Євангелія «Добра Вість» вводить нас у життя Ісуса, відучи до Його сенсу. БО насправді, у Житті Ісусовому Бог звіщає нам через Ісусові вчинки і слова благу вість про наше спасіння.

Знайомлячись з життям Ісуса Христа, людина набуває обґрунтованої надії, бо у житті Ісуса є повна згідність між Його словом і ділом. Те що Він робив, було втіленням Його слів, а словом Він пояснював сенс того, що робив.

Євангелії Євангелісти писали під натхненням Святого Духа - вони Богонатхненні. Через слова і діла Ісуса Назарету Бог промовляє до людини і показує, запевнює, що своє слово Бог дотримав, коли у зв’язку з гріхопадінням людства дав обітницю про те, що прийде час і настане спасіння для людства, у якому зло буде переможене. Тому Євангелії і стали Благою вістю. Читаючи їх, кожний переконується. Що ми маємо житепис, з одного боку біографію, а з другого боку –Благу вість. Як потім скаже апостол Павло, що Ісус у всьому Людина, як і ми, крім гріха., що зла не знайшлося у Ньому.

Сенс Євангелії: Бог через Свого Сина Ісуса Христа дарує спасіння усьому людству. В Особі Ісуса Христа з Назарету прийшло спасіння, про яке люди так мріяли і чекали починаючи з доби пророків.

На людському рівні Євангелії доносять нам якісь обставини, події. Божественний рівень кожного епізоду євангелії - Бог запевнює через кожен епізод, що люди можуть надіятися, прийшов час сповнення цих надій.

Тому 4 Євангелії містять у собі унікальний досвід Бога, Який увійшов в історію, як і обіцяв І Який особисто шукає і знаходить людину у потребі, підносить її до попереднього рівня, з якого через гріх людина упала.

Бог через євангельські епізоди приходить персонально до кожного з нас і ми, якщо будемо достатньо чуйні і уважні, відчуємо дотик Божий, подібно до того, як його відчули апостоли, хворі, яких Ісус зцілив, люди, які у той час у тих обставинах торкалися Бога. на людському рівні ці обставини завершились, але на рівні Божественної дії ці обставини цю дію не вичерпали. Тому Євангелії є спосіб підключитися до спадаючої Божої дії, до Божественної благодаті., яка продовжує діяти в часі і кожна людина, яка захоче причаститися цієї благодаті спасеться за Божою обітницею.

Євангеліїя починається з земного історичного життя Ісуса, розкриває силою діяння Святого Духа нам Божественний сенс земного життя Ісуса. Ми в яку б епоху не жили і до якого б народу не належали, якщо ми до цього сенсу відкриваємося, то та сила, яка підносила померлих, хворих ставила на ноги, вона ні в чому не зменшилась. Бог не буває меншим чи більшим, Бог не вичерпується рамками історії. І тому у цьому є навіть більша радість знайомства з цією Книгою, через яку ми, сучасні, абсолютно реально і конкретно зустрітися із Богом, Який продовжує через слово Своє, записане у Євангелії, промовляти і діяти крізь історичні рамки.

§ Як виникали Євангелії

Сорокового дна після Свого Воскресіння Ісус відходить до Свого Отця. П’ятдесятого дна Бог посилає Духа Святого на апостолів і силою Святого Духа апостоли спроможні нести Боже Слово усім народам, як Ісус їм заповідав. І тому, першим етапом проповідування Євангелії, Благої вісті, що Бог спасає людей є усний етап. Ісус казав: «Ідіть і зробіть моїми учнями, навчіть усі народи, проповідуйте Євангеліє усьому творінню». Проповідуйте – це усний характер поширення Благої Вісті.

Тема: Усне передання; перший етап поширенняґ Євангелія

У апостолів були свіжі враження і унікальні – коли вони проповідували, був ефект безпосередніх свідків, які дійсно говорили про те, що бачили і чули. І тому на цьому першому етапі кількох десятиліть від 30 років, коли Христос помер, воскрес і був Святий Дух засланий на апостолів, ще не було записаних Євангелій, бо апостоли проповідували Слово. І тому люди вухами чули про життя Ісуса про це їм говорили апостоли. Крім апостолів була величезна група свідків. Було багато живих людей, яким Ісус зробив добро - оздоровив, Лазар, якого Він підняв із мертвих.

В Посланні до коринтян є посилання на це, коли апостол Павло говорить про Хрестове Воскресіння – факт історичний, але особливо неймовірний саме тим, що виходить за рамки щоденного досвіду смерті. І тут новий досвід – досвід воскресіння. Для кожної людини це не дуже просто сприйняти у повноті. Коли апостол Павло пише про це до коринтян (у 50 роки, тобто через 20 років по Воскресінню) і каже, Ісус по Воскресінні з’являвся Петру, дванадцятьом апостолам, а потім більше, ніж 500 свідкам. Цей період сорока днів був присвячений здебільше тому, щоби переконати людей, що Христос воістину воскрес. Не у мріях людей, не в переказах, байках, а воістину. Апостол посилається на живих свідків, кажучи цим: якщо ви особисто хочете почути свідків, то ви це можете зробити. Тому це доба усного проповідування, що краще поспілкуватися зі свідками, ніж про це писати.

Апостоли відокремлювали подію, яка найбільш усіх вразила. Ми це бачимо на прикладі Першої проповіді апостола Петра у день П’ятидесятниці, коли вперше, отримавши Святого Духа вони вийшли до людей, Діяння апостолів наводять нам запис цього усного звіщання апостола Петра. Він говорить про Христа, а зокрема робить акцент на пасхальній події, найбільш вражаючою, яка своєю значущістю затінила усе інше: «Мужі браття, Того Ісуса, Якого ви руками безбожних прибили до Хреста». Він каже, що ми усі причетні до цієї смерті, бо причетні до гріха, а ті, що це робили – не є крайні, вони виконували волю народу. «І Бог Цього Ісуса воскресив третього дня, чого ми є свідками». Це перша Євангелія - Блага вість, яка означає, що переможена смерть. Смерть вбиває одного фізично, а другу – горем за померлим, бо померлу людину не вернути.

Апостолу Павлу було просто говорити про події П’ятидесятниці, бо важко було це оспорити, чи звинуватити апостолів у брехні, бо це був відомий факт, при якому було присутніми багато народу, у тому числі людей, які прийшли з діаспори до Єрусалимського храму. Ці люди не були на Пасху в Єрусалимі, і ось вони чують Благу Вість. Це грецькою мовою «Кирикма» - перше звіщання Христа. У проповідування Благої вісті ця подія підкреслюється, бо вона є вирішальна для спасіння людини. Як потім сказав апостол Павло6 «Якщо Христос не воскрес, то даремна наша віра». Чому? Смерть є наслідком гріха, покаранням за гріх. Коли ми кажемо, що Христос є Божий Месія, Який прийшов цей гріх перемогти. Христос у своїй земній діяльності перемагає гріх через його пробачення – це причина всього. Разом з тим Христос долає і наслідки гріхів: людські немочі, хвороби, болячки, страждання. Звідси сенс усіх зцілень, про які ми читаємо у Євангеліях. «А останній ворог людини –це смерть», говорить апостол Павло у своєму посланні. Смерть – це наслідок гріхопадіння. Адже Бог сказав до праотців у раю, що якщо споживете з- цього древа – смертю помрете. Тут показано прямий зв'язок між гріхом і смертю. Люди стали смертними.

Блага вість і сила християнської віри полягає у тому, що останній ворог, цей останній наслідок гріхопадіння, перед яким люди безсильні – смерть подолано. У цьому Блага Вість, ось чому радість. Причина смутку – починається у гріху, а завершується смертю – усунена. Смерті більше не має. Вона безсила. Це те, що є у першій Божій обітниці людству у образу стертої голови змія. Змій, у якого голова стерта у порох, вже не кусає, не отруює. Цей прообраз сповнюється у Христовому Воскресінні. І тому «Якщо Христос не воскрес, то наша віра мертва», - бо ви і надалі у ваших гріхах., бо наслідки не подолані.

Ось чому базове Євангеліє – це Пасхальна подія. Вперше у всесвітній історії сам сенс історії, що все має кінець відміняється. Минуле повертається через Воскресіння. Бо Христос в п’ятницю відійшов у минуле, щоб у неділю повернутися з минулого у сучасне. Що людині треба робити, коли вона чує євангелію, що Христос прибитий до Хреста воскрес? Мета проповіді апостола Павла і написаних пізніше Євангелій - «Хай кожен з вас увірує і охреститься на знак увірування». Тобто прийняти Благу вість людина адекватно може лише увірувавши. Бо не вмішається факт воскресіння у наші раціональні категорії. Тому люди, які бачили воскресшего Ісуса, думали, що це привід.

Серцевина кожного Євангелія – смерть і воскресіння Христа. Це історичний факт і щоб його сприйняти, з ним жити, людина повинна зайняти позицію віри. Бо цей факт ширший людського досвіду. Віра дозволяє ширше, ніж розум охопити реальність. Віруючі – це не наївні люди. Вони завдяки вірі можуть ширше і глибше сприймати. Ніж людина, яка спирається лише на свій раціональний розум.

Багато людей, які у день П’ятидесятниці чули першу проповідь апостола, сприйняли її. Увірувало у той день біля 3000 людей. Уперше з’явилась спільнота віруючих людей, які об’єднуються на підставі спільної віри.

Апостол сказав слово, і йшов далі до інших людей. Апостол відходив, а його слово тривало у цій громаді. Євангеліє проповідувалося, ще не будучи записаним. Громада вірних була, то щонеділі вона збиралася на ламання хліба на спомин про Спасителя. Зібравшись, повторювали основні тези, які вони чули від апостолів, що не забути, щоб Євангеліє жило у цій спільноті.

Для того, щоб точно повторити Благу Вість, вона віршувалась. 1) Так легше було запам’ятати; 2) неможливо щось змінити, вставити, сфальсифікувати. «З пісні слів не викинеш».

Відгомоном цього є «Символ Віри», який ми на літургії повторюємо. Ми проголошуємо у лаконічній формі те, що апостоли проповідували і ми вірою прийняли. «Віра від слухання». Саме таким чином Євангеліє у усній формі у основних своїх тезах перебувало у громадах у відсутності апостолів, які йшли далі і далі засновувати нові громади.

При хрещенні кандидатів до входження у Церков вони як би повторювали вчення апостолів, спочатку воно виходило від Киригми, а потім перебувало у громаді у вигляді її віри. Коли з’явилися записані Євангелії, дуже часто євангеліст цитував пункти з Символів Віри. БО євангелісти писали не мемуари, тому включали не тільки свій власний досвід, а й досвід інших апостолів, який був у сповідуваннях віри різних християнських громад.

Першим з’явилося євангеліє від Марка. Оригінал грецькою мовою. Науковці у 20 столітті припустили, що воно було написано арамейською мовою, якою говорив Христос. Вчені зробили перетранспонування його на арамейську мову. Текс зазвучав дуже поетично. Грецька версія є більш прозаїчною. Способи віршування у греків зовсім інакші, ніж у семітів: у греків – за фонетичним звучанням, а у семітів – за смислом. У нашій культурі теж віршування фонетичне, як у греків. Тому текс Євангелії від Марка звучить як прозаїчний.

Почались у цей період робитись записи, перші «заготовки», джерела, які євангелісти використовували. Біблійні археологи вважають, що існувало таке біблійне джерело, яке зафіксувало промови Ісуса Христа. Цілком можливо, що були люди, які записували, конспектували проповіді Ісуса Христа. Проповіді Ісуса справляли велике враження «Жодна людина не говорила так, Як Ця людина.» Тому вірогідно, що люди фіксували проповіді Ісуса, щоб не забути і переказати їх іншим. Тобто до появи Євангелій були певні нариси, «заготовки», які євангелісти використовували при написанні Євангелій. Дослідники роблять такі висновки, бо записив євангеліях від Марка, Матвія в основних рисах ожуть збігатися. Це можна пояснити, що вони як свідки це чули, а з другого боку, що вони мали спільне письмове джерело. Яким користувалися.

Період усного переказу тривав декілька десятиліть. Потреби записувати Євангелію не існувало, бо 1) живи були апостоли; 2) вони проповідували Євангеліє; 3) живий діалог краще написаного.

Тема. Запис подій і особливості кожного Євангелія.

Настав критичний момент, коли постало питання не загубити, зберегти те, що апостоли проповідували.

1) апостоли ставали старше, треба їх спадщину зберегти.

2) з 40-х років почалися гоніння на християн. Вбивали апостолів, недруги думали, що подолають християнство, якщо його знекровлять - повбивають апостолів.

3) самих християнських громад ставало більше, апостолів мало. Символ Віри своїм лаконізмом не задовольняв, бо був стислим. Тому було цікаво все, що пов’язано з життям Ісуса. Для християн було дуже важливо, що була жива Богородиця, було дуже цінно говорити з Нею. Природно, чим більше ставав інтерес до Ісуса, тим множились питання про Нього.

Тому треба зберегти Благу Вість спасіння, бо багато було труднощів на путі проповідування.

Частково апостоли це питання вирішували, пишучи послання до християнських громад з кінця 40-х до початку 60 років (Послання апостола Петра, Якова, Іоана). В них апостоли висвічували окремі епізоди з життя Ісуса Христа і давали настанови як їм жити. Наприклад, що робити, коли дружина увірувала, а чоловік – ні? Апостол Павло на наприкінці Послання до ефесян робить примітку: його передайте і лаудекійцям.

Таким чином апостоли намагалися задовольнити зростаючий інтерес до Євангельської Благої Вісті у різних християнських громадах.

Ісусом Христом все більше зацікавлювався поганський світ. Тобто люди далекі від християнства, які намагалися сприймання Христа виразити в дусі своєї поганської традиції, тобто підтягнути Його під свої звичні поняття. Пригадаймо випадок з Симоном – магом - екстрасенсом тих часів. Його вразило в християнстві те, що апостоли Петро і Яків іменем Христа оздоровили жебрака, який просив подаяння. Його цікавив – механізм, як іменем Христа можна привертати здоров’я. Він пришов з грошима до апостолів з проханням передати таємну езотеричну інформацію і завдяки цьому більше заробляти.

З’явилась апокрифічна література. Виникла нова загроза: гностичні течії стали писати про Христа так, що це не мало нічого спільного з реальним Христом. Ім’я Ісуса у них згадується у суї (як гностик – вчитель таємного вчення). Тобто з’явилися фальсифікації. А багато людей синкретично, тобто зовнішнє, поверхнево хотіли використати християнство для зростання своїх сект. Тому треба було дати певну альтернативу цим апокрифам., цим підробкам реальних розповідей про Христа.

Виникла потреба скласти на підставі свідчення апостолів і їхніх проповідей, на підставі того, що зберігала віра Церкви у Символах Віри скласти автентичні Євангелії. Тому і були написані чотири Євангелії, які склали серцевину Нового Завіту.

Кожна з цих чотирьох Євангелій розповідає про одного і того ж Христа розповідає, але кожне з них розповідає трошки по іншому, мають свою індивідуальність. Саме ці відмінності засвідчують про автентичність цих Євангелій: апостоли писали їх не під копірку.

● Ці відмінності залежать від джерела, якими користувалися автори. Матвій і Іоан прямо належали до апостолів. Марко і Лука не належали до апостолів. Вони ходили з апостолами, були їх співпрацівниками, але мало вірогідно, що вони були присутні при кожній події з життя Ісуса Христа.

● Кожен євангеліст як особистість відрізнявся, тому кожен з них при описі життя Ісуса Христа указував на ті деталі, які йому були ближче за родом занять, професією.

Наприклад, Матвій, який був за професією митарем, то від дуже чітко опише про грошові одиниці які використовувалися у той час, про грецькі, римські монети.

Лука - лікар. Він професійно описує симптоми захворювань, людей, яких Ісус зцілював., їх стан до оздоровлення, після оздоровлення.

● Різні адресати, до яких Євангелії були скеровані. І тому шукали спеціальні аргументи, які б дали підстави для увірування саме тим людям, до яких воно було спрямовано.

Матвій скеровує своє Євангеліє до євреїв. Мета - допомогти правовірному юдею стати християнином. Головна думка: Ісус із Назарету і є Месія, якого Ізраїль чекав. Тому кожен епізод Євангелії Матвій описує, закінчуючи посиланням на Старий Завіт. А це Христос зробив, або сказав, щоб збулися слова Писання, де сказано – і тоді цитує чи Ісаю - пророка, чи Мойсея. Тобто щоб єврею, який читає цю Євангелію вкінці склалося однозначне враження, що Ісус з Назарету виконує всі пророцтва, які наші предки Духом Святим звіщали про Месію. Він саме Той, кого ми чекали, на Ньому сповняються пророцтва і тому треба прийняти Його і цим виконати завіти предків.

Євангелія від Марка було скеровано до римлян – громадян Римської імперії, людей імперського мислення, які цінували силу, бо на силі будували імперію, схилялися перед силою, поважали силу. Тому у цьому євангелії домінують не так слова Христові, як Його діла. Слова, промови, проповіді – не були аргументом для римлян. Сила проявляється у вчинках. Тому Ісус показується як сильний. Він вигнав легіон бісів, воскресив померлого, зцілив паралітика. Читаючи це римлянин проникався повагою, бо Ісус сильний і треба придивитися до Нього поближче. До сильних у римлян була підвищена повага і інтерес.

Євангелія від Луки написано для греків. Лука лікар і одночасно інтелігент.

1) Воно написано літературною грецькою мовою, в багатьох моментах вишукані речі, бо греки цінували риторику, красномовство. Грецький тип культури потребував красного письменства. 2) Описує епізоди, у яких Ісус контактує з людьми поза меж Юдеї. Наприклад, греки з Десятимісця, які прийшли до Ісуса, показані як Його учні, чи римський сотник. Тобто Лука показує Ісуса. як універсального Месію, Який прийшов до усіх людей, отже і до греків.

Євангелії від Матвія, Марка, луки звуться синоптичними Євангеліями. Синоптика – це коли споглядання за реальністю з кількох точок дає більш об’ємне враження. Ми всі синоптики, бо маємо двоє очей, але бачимо одне зображення. «Сім» гармонійність, «оптика» - зір: зображення з двох точок накладаються одне на одне і дають цілісне враження. Кожен євангеліст дивиться на Христа зі своєї точки зору. Завдяки цьому ми маємо багатший образ Спасителя.

Євангеліє від Івана найпізніше, з’являється у 90 роки. Іоан намагається з перспективи десятиліть осмислити постать Ісуса Христа з Назарету. Тому воно і зветься Богословське. Ми звемо Івана Богословом тому, що в його осмисленні і сприйманні провадиться чітка думка, що Ісус Христос є споконвічне Боже Слово, Син Божий, Яким все постало. І це Слово у певний момент сталося тілом і поселилося між нами. Це Іоан як Богослов описує Різдво Ісуса Христа: Боже Слово воплотилося, прийняло людське тіло. Він як би з пташиного польоту, з висоти дивиться на цей факт, тобто як би від Бога, тому і Богослов. Це глибинне, повне осмислення постаті Ісуса Христа, Який є не тільки Син Своєї Матері, але і Син Божий.

Різні погляди дали чотири різних Євангелії.