10. Наступ польщі на українські землі утворення речі посполитої Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю». Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам. Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східнє Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли. У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI — на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом. Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

Билет№12

1. Він попіклувався про підсилення та збільшення козацького війська. Будучи талановитим військовим організатором, Сагайдачний особливу увагу приділяв забезпеченню козацького війська зброєю, передусім рушницями, прагнув, щоб у кожного козака, в тому числі й пехотинця, був свій кінь.

Орієнтуючи козацтво на активну наступальну боротьбу проти Турецької імперії, в якої пріоритетну роль зіграли чорноморські козацькі походи,

Сагайдачний добився збільшення запорізької флотилії. Чисельність у ній чаєк - головних бойових одиниць - досягала декількох сотен.

2. Петро Сагайдачний організовував й особисто керував сухопутними та морськими козацькими походами на володіння султанської Турції та Кримського ханства. Головна ідея стратегії морських походов, розроблена Сагайдачним, перебувала в тому, щоб вести бій на території ворога. Основним напрямом козацького наступу були береги Малої Азії. Ціль - підірвати економічну та військову могутність Турції, підкорюючи на короткий час фортеці та прибережні міста, руйнувати їх, а турецькі загони знищувати, захоплюючи трофеї. Головною метою було звільнення з турецько-татарської неволі полонених. 3. Козаки атакували декілька фортець водночас, але основний удар завдавали по найбільшому центру, наприклад, турецькій столиці - Стамбулу. Знищувався турецький флот у портах та на морі.

4. Петро Сагайдачний розробив та удосконалив також і тактику морського бою, що стало значним вкладом у розвиток українського військового мистецтва.

Билет №13

озацько-селянське повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву.

Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи.

У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «позабирали ґвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю».

Косинський із своїм загоном, який щодня збільшувався, на початку 1593 р. діяв на Волині. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні й споряджені військові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолі яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневенький. Біля містечка Щижи (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським військам, a в січні 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів. Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслідки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити поставлене Косинський питання, хоча й послав запорожцям гроші й припаси.

У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї. Проте Косинського підступно було схоплено слугами Вишневенького і вбито. Але й після смерті Косинського восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася боротьба повстанців.

Билет №14

Берестейская (Брестская) церковная уния 1596 г. - объединение православной церкви Украины и Беларуси с католической церковью в 1596 г. при подчиненности православной церкви Папе Римскому, признании основных католических догматов и сохранении православной обрядности. Она была провозглашена на церковном соборе в Бресте. В результате Брестской церковной унии образовалась Украинская греко-католическая церковь (униатская церковь).

1. Основная цель польской власти. Для дальнейшего укрепления Речи Посполитой, как считали польские власти и католические круги, было необходимо объединить православных украинцев и белорусов с поляками-католиками. Православные епископы также выступали за объединение церквей, но при этом интересы православных и католических иерархов, равно как и их видение роли и положения будущей униатской церкви, были совершенно разными.

2. Основные причины заключения унии для православных епископов . Для православных епископов основными причинами заключения унии были:

а) недовольство вмешательством в церковные дела организованного в братства мещанства;

б) желание освободиться от своей подчиненности восточным патриархам, которые не имели достаточной власти для защиты состояния православной церкви в Речи Посполитой;

в) необходимость сохранить свое привилегированное положение в новом государстве и добиться равенства с католическими епископами, которые заседали в сенате, имели титулы «князей церкви» и подчинялись только власти Папы и короля;

г) саму унию православные епископы рассматривали как равноправное объединение церквей под руководством Папы Римского, который после захвата турками Константинополя оставался единственным высшим церковным иерархом, который имел реальную власть.

3. Основные причины заключения унии для католических священников и польской шляхты. Католические священники и польская шляхта рассматривали унию как:

а) необходимость идеологического обоснования захвата польскими магнатами украинских земель;

б) возможность увеличить количество подвластных Ватикана приходов за счет православной церкви при невозможности прямого насаждения католицизма в Украине, которая имела устойчивые долголетние традиции православия.

в) будущая униатская церковь воспринималась ими как второстепенная временная организация для покоренных украинских «мужиков», направленная на укрепление польско-католического влияния на присоединенных украинских землях.

4. Тайные переговоры. В 1590 г. часть православных епископов вступила в тайные переговоры с польским королем Сигизмундом III, выразив желание присоединиться к католической церкви. В 1595 г. епископы Луцкий К. Терлецкий и Владимирский И. Потий после издания королем универсала, в котором он сообщал о переходе православных епископов к унии, отправились в Рим и признали власть Папы Римского. В октябре 1596 г. король Сигизмунд III и киевский митрополит М. Рогоза по поручению Папы Римского Климентия VIII созвали в Бресте церковный собор для официального провозглашения унии.

5. Раскол собора. Провозглашение унии. Однако собор сразу раскололся на два отдельных собора - православный и униатский:

Православный собор отклонил унию; униатский - провозгласил унию, признал власть Папы Римского, принял основные догматы католической церкви, сохранив однако православные обряды и церковнославянский язык. Униатским епископам обещали сенаторские звания (это обещание осталось невыполненным). Униатское духовенство, как и католическое, освобождалось от налогов, униатская шляхта получила право занимать государственные должности наравне с католической шляхтой, а униаты-мещане уравнивались в правах с католическим мещанством.

6. Последствия подписания унии. Польское правительство считало унию обязательным для всех православных на территории Речи Посполитой. Православная религия оказалась на положении незаконной. Уния насаждалась силой. С помощью Брестской церковной унии польские паны и католическое духовенство надеялись денационализировать и ополячить украинский и белорусский народы. Украинские и белорусские крестьяне, мещане, казаки стойко боролись против навязывания католичества и униатства. Это была борьба против феодального и национально-религиозного гнета, против господства шляхетско-католической Польши. Она имела национально-освободительный характер.

Билет №15

Национально-освободительная война (причины, разрушительные силы, значение)

В исторической науке нет единого подхода к хронологическим границам и периодизации национально-освободительной войны. В исторической литературе существует несколько вариантов хронологии национально-освободительной войны.

1. 1648-1654 гг. — от начала восстания (январь 1648 г.) до Переяславской Рады.

2. 1648-1676 гг. — от начала восстания (январь 1648 г.) до падения гетманства П. Дорошенко.

3. 1648-1658 гг. — от начала восстания (январь 1648 г.) до Гадяцкого договора (сентябрь 1658 г.).

4. 1648-1657 гг. — от начала восстания (январь 1648 г.) до смерти Б. Хмельницкого (июль 1657 г.). Этот вариант поддерживают большинство украинских историков. Именно со смертью Б. Хмельницкого начинается период борьбы за гетманскую булаву, гражданские войны, иностранные интервенции, которые в истории получили название «Руина».

Основным событием этого периода является национально-освободительная война украинского народа. Основными причинами этой войны были:

Социально-экономические причины:

1) Поражение казацких восстаний в конце XVI — в первой половине XVII ст., и принятие сеймом «Ординации» (1638 г.) привели к ограничению прав казачества (ограничение казацкого самоуправления, сокращение реестра), а также высоких налогов, использование казаков на государственных работах. Фактически, все казачество было заинтересовано в освобождении Украины от польско-шляхтского господства, зажиточные казаки часто страдали от произвола магнатов, которые захватывали их земли, несмотря на привилегии, предоставленные им польским королем.

2) Жители городов, которые составляли 10-15% населения украинских земель, подпали под тяжелое угнетение. Магдебургское право, которое предоставляло городам самоуправление и определяло равенство жителей городов, было формальным. На самом деле самые богатые польские семьи захватили все руководящие посты и пользовались привилегиями городского самоуправления, а остальные мещане были лишены всех прав. Большие налоги, выполнение обязательных работ по требованию хозяев города, лимит на жителей-украинцев — в таком положении находились жители городов. В городах, где проживали поляки и немцы, украинцы были лишены права работать в цехах, а занятие ремеслом вне цехов сурово преследовалось. Все это вызвало у городского населения неудовлетворение и побуждало их к борьбе.

3) Все основные руководящие должности на украинских землях занимала польская шляхта. Шляхтичам-украинцам оставались лишь мелкие и малозначащие должности. Они были практически бесправными сравнительно с польскими представителями этого слоя населения.

4) Самым несправедливым было положение большинства населения Украины (80%) — крестьянства. С введением фольваркового хозяйства, а также с принятием в 1557 году «Устава на волоки» крестьян прикрепили к наделам, окончательно лишив их права владеть землей, увеличили темпы закрепощения крестьян. В этот период усилилась эксплуатация крестьян: барщина увеличилась до 3-4 и больше дней на неделю, вводились разные виды отработок и налогов в пользу господ и государства. Поскольку прибыли польских и украинских феодалов были связаны с беспощадной эксплуатацией крестьян, положение украинского крестьянства было самым плохим. Итак, большинство населения Украины было неудовлетворенно социально-экономической политикой правительства Вещи Посполитой, отношением шляхты и магнатов.

5)

• Политические причины: отсутствие в Стране собственного государства, ограничение украинцев в правах, провозглашение их неполноценности, ассимилирующие процессы (массовое ополячивание украинской правящей верхушки). Это ставило украинцев на грань исчезновения из исторической сцены как самостоятельного самобытного народа Европы;

• Национально-религиозные: политика национального и культурного порабощения украинцев с помощью католической и униатской церкви. Правительство Вещи Посполитой стремилось массово окатоличить православных украинцев, закрыть церкви и монастыри, запретить употребление родного языка, уничтожить достояние украинской культуры.

Кроме этого, следует отметить и некоторые объективные предпосылки национально-освободительной войны. Во-первых, казацко-сельские восстания конца XV — первой половины XVII ст. дали украинскому народу значительный военный опыт, подняли его национальное сознание. Во-вторых, существование Запорожской Сечи, расширение ее влияния создавало основу для развития в будущем украинского государства.

Итак, колониальная политика Вещи Посполитой в середине XVII ст. накалила ситуацию в Стране, создала угрозу существованию украинского народа как этнического единства, вызвала недовольство большинства украинского населения, привела к всеобщей национально-освободительной войне, движущими силами которой стали казачество, крестьянство, мещанство, часть украинской шляхты.

Цель национально-освободительной войны:

1) Уничтожение польского господства.

2) Ликвидация крепостничества, большой и средней феодальной собственности на землю, завоевание личной свободы и права собственности крестьян и казаков на землю.

3) Стремление сначала добиться казацкого освобождения, позднее образовать казацкую автономию в составе Вещи Посполитой, а со временем создать суверенное украинское государство.

Исходя из задач, которые стояли перед повстанцами, в целом можно определить войну как национально-освободительную, направленную против польско-шляхтского господства, и направленную против феодально-крепостнического порядка.

Значение национально-освободительной войны украинского народа:

1. Привела к восстановлению украинского государства, которое стало наследницей предыдущих государственных образований (Киевской Руси и Галицко-Волынского государства);

2. Значительно повлияла на следующее социально-экономическое и политическое развитие Гетманщины, оказывала содействие повышению авторитета Украины на международной арене;

3. Выдвинула на политическую арену талантливого гетмана, политика, дипломата, полководца Б. Хмельницкого;

4. Стала примером борьбы за национальное возрождение для следующих поколений.

Билет №16

В ходе Национально-освободительной войны под предводительством Б. Хмельницкого на-освобожденной территории формировались основы самостоятельного украинского национального государства в виде казацкой республики, основанной традициями Запорожской Сечи . Освобожденную территорию разделен на 16 военно-административных единиц - полков. Самыми известными среди них были Киевский, Брацлавский, Черкасский, Черниговский, Полтавский, Чигиринский, Переяславский. Кроме административно-территориальных, существовали полки и чисто военные, которые формировались на соответствующих административных территориях и были основой нового государства - ее вооруженные силы.

Полки делились на сотни. их количество в каждом полку была различной и колебалась от 10 до 20 сот. В реестрах сотен количество казаков тоже была разной. В одних - несколько десятков, в других - до 300 человек. В полку власть принадлежала полковнику, а также полковом писарь, обозному, судьи, есаулам и другим военно-административным чинам. Они и образовали совет старшин полка. Всеми военными и общественными делами сотни управлял сотник, а казацкими сельскими общинами - атаман.

Центральная власть на освобожденной территории принадлежала гетману, который опирался на Совет генеральной старшины. К ней принадлежали: генеральный писарь, ведавшего гетманской канцелярией и внешними отношениями, генеральный обозный - руководитель артиллерии и производства оружия и снаряжения; генеральный судья - начальник в судебно-административных вопросах; казначей, ведавший сбором налогов и делами войска; непосредственные помощники гетмана в военных делах - есаулы, бунчужные и хорунжие. Символами верховной власти гетмана в Украине были клейноды: булава, бунчук, знамя, литавры для созыва совета. Центр власти переместился в Чигирин, где была военная и административная ставка гетмана. Здесь размещалась его резиденция с генеральной старшиной, которая вместе с полковниками объединялась военный совет при гетмане. Это же была и своеобразная старшинский совет министров, который решал административные, политические и экономические проблемы освобожденной Украины. Гетмана и генеральную старшину избирали на общем военном совете. Избирались также полковники и сотники, хотя иногда кандидатов определяли сверху.

Государство Богдана Хмельницкого впервые в международно-правовых отношениях признана правительством Речи Посполитой Зборовским договору 1649 г. как автономия в составе трех воеводств. A 1654 p. на Переяславской раде - царем Московского государства.

Совокупность документов, по которым практически воплощены решения Переяславской рады о протекторате над Украиной Москвы, известные под названием Мартовские статьи. Это - ряд неоднократных обращений гетмана - "Статей Богдана Хмельницкого", а также указов и жалованных грамот царя. Мартовскими они названы потому, что 14 марта 1654 их окончательно одобрен и подписан царем.

Согласно мартовских статей московское правительство признавал политическую автономию Украины как отдельного государственного образования в союзе с Москвой с сохранением самоуправления, которое в то время сложилось. Вооруженные силы Украины (реестр) включали 60 тыс. казаков. Украина выбирала гетмана на казацкой или народной рады с последующим одобрением царем. Украинский выбирали себе старшину, местную администрацию, собирали средства на плату старшине и на содержание войска. Все привилегии и права старшины, казаков, украинской шляхты оставались незыблемыми, во владение гетмана передавалось Чигиринская староство. Вполне сохранялись права киевского митрополита и украинской автокефальной православной церкви. За гетманом хранились государственные права снестись со всеми иностранными государствами. Об отношениях с Польшей и Турцией надо было докладывать царю. Налоги должны были собираться на местную администрацию и на местные нужды.

Итак, в 50-е pp. XVII в. в Центральной Украины формировалась полноценная государственность со всеми соответствующими признаками, функциями, механизмом, во главе с гетманом.

Ключевые понятия: полки, сотни, гетман, совет, генеральная старшина, соглашение, Мартовские статьи, привилегии.

Историко-правовые события: 1649 г. - Зборовская соглашение. Признание Речью Посполитой автономии Украины. 14 марта 1654 - принято украинский-российское соглашение "Мартовские статьи".

Билет №17

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Зміст статей [ред.]

Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

Установлювалася платня у розмірі:

військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

військовим суддям — 300 польських злотих;

судовим писарям — 100 польських злотих;

польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

гетьманському бунчужному — 50 злотих.

козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

Гетьманський уряд просив установити платню:

полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

полковим осавулам — 200 польських злотих;

військовим осавулам — 300 польських злотих;

сотникам — 100 польських злотих;

кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

Билет №18

Восстание Хмельницкого — вооружённое казацко-крестьянское восстание на западнорусских[уточнить] землях Речи Посполитой и последующая народная национально-освободительная война православного населения против власти Речи Посполитой, польских магнатов и их сторонников. Война велась под лозунгами освобождения православного населения от социального, национального и религиозного гнёта в обществе Речи Посполитой.

Возглавил восстание гетман низовых запорожских казаков и полковник Войска Запорожского Богдан Хмельницкий. Начавшись с бунта казаков Запорожской Сечи, оно вскоре было широко поддержано православным населением Левобережной и Правобережной Украины, Белой Руси, Волыни и Подолья[1]. Активное участие в восстании также принимали крымские татары, которые то поддерживали Хмельницкого, то выступали на стороне поляков. Войне запорожцев с польской Короной сопутствовал переменный успех, она включала в себя как выдающиеся победы казаков, так и разгромные поражения. После заключения Переяславского договора в 1654 году и добровольного[2] перехода Гетманщины в подданство Русского царства, восстание переросло в Русско-польскую войну 1654—1667 годов[3].

В качестве даты окончания восcтания советская историография указывала 1654 год — год заключения Переяславского договора, в современной научной и учебной литературе окончание восстания чаще всего связывают со смертью Богдана Хмельницкого в 1657 году, некоторые историки (в частности В. Смолий и В. Степанков) придерживаются мнения, что восстание закончилось после падения гетмана П. Дорошенко.[4]:153

В советской и части постсоветской, в том числе украинской, историографии восстание называется также «освободительной войной украинского народа». В украинской историографии это восстание также называют Национальной революцией

"Богдан-Зиновий Михайлович Хмельницкий (27 декабря 1595 (6 января 1596) — гетман войска запорожского, полководец и государственный деятель. Организатор и идейный вождь восстания запорожских казаков против властей Речи Посполитой, результатом которого, в процессе девятилетней борьбы, стало основание нового государственного формирования — Войска Запорожского, которое в составе Речи Посполитой (формально) и потом России просуществовало до конца XVIII века.

Хмельницкий неоднократно обращался в Москву и настойчиво просил царя о принятии его в подданство. 1 октября 1653 года был созван земский собор, на котором вопрос о принятии Богдана Хмельницкого с войском запорожским в русское подданство был решён. "-из Википедии

Таким образом, главное, что сделал Б.Хмельницкий - присоединил к России Войско Запорожское с Украиной

Билет №19

После смерти Богдана Хмельницкого шатания среди старшин и казаков, поиск союзников для отвоевания независимости Украины и политический разброд, начавшийся после Виленской соглашения, еще больше усилились и дошли кризисной точки. Царизм, в свою очередь, решил воспользоваться ими, чтобы ограничить автономию Украины и путем интриг и углубления политического раскола среди старшины убрать украинского в руки.

Жестокие и пагубные события истории украинского народа конца 50-70 pp. XVII. получили название «Руины». В этот период часто менялись гетманы, а иногда в отдельных регионах одновременно выбирали разных главарей, враждовавших между собой. Военные советы нередко превращались в плохо противостояния, а при - в кровавые столкновения враждующих сторон. Украинское государство разрушалась.

В этих условиях еще большего вреда Украине приносили непрерывные военные действия польских, турецких, московских и татарских претендентов на владение украинскими землями и на право эксплуатировать местное население. Войны, проходивших с переменным успехом и прерывались перемирием, завершались мирными соглашениями за счет распределения украинских земель без согласия представителей Украины.

Еще при жизни Богдана Хмельницкого старшина избрала преемником гетмана его 16-летнего сына Юрия, ученика Киево-Могилянского коллегиума. Но лишен талантов и опыта малолетний Юрий не мог управлять Украиной в таких сложных условиях. Поэтому старшина после смерти Богдана решила исправить ошибку и на узкой рады избрала гетманом, будто временно, до совершеннолетия Юрия, сподвижника, единомышленника и друга Б. Хмельницкого - генерального писаря Ивана Остаповича Выговского (1657 - 1659). Позднее его переизбрала гетманом и широкая казацкая рада в Корсуне 25 октября 1657

Став гетманом, Выговский повел политику восстановления дружеских отношений с Польшей и разрыва с Москвой, что вызвало большое беспокойство, отрицания и кровавые столкновения между сторонниками и противниками гетмана.

Происходил Выговский из украинской шляхты и, хотя был великим поборником православия, долгое время служил в польской армии и под Желтыми Водами попал в плен к татарам. Б. Хмельницкий за коня выкупил из плена и приблизил Выговского к себе, сделав его генеральным писарем, фактически министром внешних сношений.

Іва́н Виго́вський (? — 17 (27) березня 1664[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657–1659)[1]. Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк. Син Остапа Виговського. Народився на Овруччині[1]. Випускник Київської братської школи[1]. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. В ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким[1]. Після переходу на бік козаків, працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), Збаражі та Зборові (1649), Берестечку (1651), Батогу (1652), Жванцю (1653), Охматові та Львові (1655)[1]. Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів[1]. В квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьмані Юрії. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні[1]. Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у повстання під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Намагався, так само як і опоненти, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив повстанців і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське, третю складову Речі Посполитої[1]. За договором проголошувався руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час козацько-московської війни 1658–1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV[1]. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрію Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої. Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659–1664)[1]. 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії в складі польського війська[1]. 1662 року вступив до Львівського братства[1]. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлу Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері. Страчений в ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села Вільховець[1].

Ю́рий Богда́нович (Зино́вьевич) Хмельни́цкий (1641, Суботов — 1685, Каменец-Подольский) — гетман Украины, сын и преемник Богдана Хмельницкого.

Родился в Субботове (неподалёку от Чигирина) от Анны Сомковны (Сомко), первой жены Богдана Хмельницкого.

Еще при жизни отца он шестнадцатилетним юношей был избран гетманом, затем снова провозглашен гетманом после смерти Богдана Хмельницкого. Гетманская власть оказалась, однако, не под силу шестнадцатилетнему юноше, и Юрий уступил её Выговскому, сам же отправился учиться в киевскую духовную академию.

В 1658 году Выговский заключил с поляками Гадячский договор. Это вызвало среди казаков раздражение. Шурин Богдана Хмельницкого, Яким Самко, рассчитывая сам сделаться гетманом, созвал казацкую раду у местечка Германовки, которая низложила Выговского. Юрий Хмельницкий послал в Запорожье доверенного слугу своего отца, Ивана Брюховецкого, и просил запорожцев поддержать его кандидатуру на гетманство. На раде возле Белой Церкви Юрий был провозглашен гетманом единогласно, а вслед затем на раде близ Ржищева было постановлено ходатайствовать перед русским царем о расширении прав малорусского народа, в смысле усиления гетманской власти и утверждения самостоятельности малорусской церковной иерархии.

Русский воевода князь Трубецкой не принял этого ходатайства и потребовал созвания новой рады в Переяславле. Здесь в октябре снова был избран гетманом Юрий, которого российская администрация сразу вынудила подписать т.н. Переяславские статьи, сильно ограничивавшие власть Гетьмана и автономию Украины.

Положение нового гетмана было чрезвычайно трудное в виду предстоявшей войны с Польшей и разлада между стремлениями старшины и народа внутри Малороссии. В первую очередь Юрий Хмельницкий занял столицу Чигирин, где находились склад казацкой артиллерии и казна Выговского.

В 1660 году боярин Василий Борисович Шереметев выступил с большим отрядом из Киева против Польши. Юрий должен был принять участие в этом походе и шёл с казаками за русским войском. Русско-казацкая армия Шереметева была остановлена под Любаром, где воевода занял оборону пытаясь дождаться подхода Хмельницкого. Когда стало ясно, что Хмельницкий не придет, Шереметев начал отвод армии к Чуднову, где расчитывал соединиться с гетманом. Под местечком Чудновым Шереметев был окружен польско-татарской армией. Осадив воеводу, поляки с татарами двинулись против гетмана и осадили его под Слободищем. Под давлением группы правобережных полковников во главе с генеральным обозным Тимофеем Носачем, Юрий 15 октября вступил в переговоры и сдался полякам на условиях Слободищенского трактата, ужесточавшего условия Гадячского договора[1]. Юрий принес присягу на верность королю перед польским комиссаром Станиславом Беневским, влиянию которого он с этой поры и подчинился. Капитуляция гетмана катастрофически сказалась на положении русско-казацкой армии Шереметева, хотя большинство казаков не последовало за гетманом и осталась в лагере воеводы. 4 ноября Шереметев капитулировал[2].Когда слух о подданстве Юрия полякам распространился на левом берегу Днепра, дядя гетмана Яким Сомко поднял там казацкие полки. Борьба между ним и Юрием продолжалась с переменным успехом в течение всего 1661 года. Летом 1662 года Юрий Хмельницкий осадил Сомка в Переяславле. В то время на помощь Сомку двигались русские полки из Слободской Украины под начальством князя Григория Ромодановского. Юрий стал отступать за Днепр и 16 июня, против Канева, потерпел сильное поражение от войск Сомка и Ромодановского.

В конце 1662 года Хмельницкий созвал в Корсуне раду, отказался от гетманства и решил постричься в монахи. Гетманом был избран Павел Тетеря. Юрий был пострижен в Корсунском монастыре и получил имя Гедеона. Но монашество не дало ему покоя. Обвиненный Тетерей в сношениях с казацкой старшиной, Юрий был в 1664 году арестован, отвезен во Львов и посажен в крепость. Его освободили только в 1667 году, после смерти Тетери.

Позже был взят в плен татарами и отправлен в Стамбул. С Юрием обошлись в Турции милостиво и поместили в одном из греческих монастырей. Там он оставался несколько лет, пока не понадобился турецкому правительству.

В 1676 году Дорошенко отказался от гетманства и отдался под власть России, но турецкое правительство не отказалось от притязаний на Правобережную Украину. Турецкая армия двинулась к Чигирину. На место Дорошенко Турция решила поставить гетманом Юрия Хмельницкого, который сбросил с себя монашескую рясу и сопровождал турецкое войско. Предполагалось, что он будет носить звание не только гетмана запорожского, но и князя сарматийского и править Правобережной Украиной в качестве турецкого вассала.

Поход турок в 1677 году был неудачен. Юрий помышлял о побеге к христианам, но турки за ним зорко следили. В 1678 году Чигирин был взят турками и разрушен; русские войска ушли за Днепр. Правобережная Украина была разорена вконец. Юрий Хмельницкий поселился в Немирове и правил под надзором турецкого паши. Постоянные поборы, взыскания, казни в припадках умопомешательства заставили турецкое правительство устранить в 1681 году Юрия Хмельницкого от гетманства.

Почтовая марка Украины, 2006 год

На его место был назначен молдавский господарь Дука, но в конце 1683 года он был захвачен в плен поляками, а на его место снова был назначен Юрий Хмельницкий.

Постоянные бесцельные казни и угнетения народа заставили турецкого пашу арестовать Юрия; он был привезен в Каменец-Подольский, приговорен к смертной казни и задушен, а труп его брошен в воду. Это было в конце 1685 года.

Билет № 20

Гетьманування П. Дорошенка. Боротьба за возз'єднання українських земель

Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні гетьман Лівобережної України І. Брюховецький, ні Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665—1676 pp.).

Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Росія і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз'єднання в єдину державу. Гетьман Правобережного козацтва П. Дорошенко змушений був вести війну на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно вплинуло на розвиток подій.

Д. Многогрішний, опинившись унаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і за її підтримки був обраний гетьманом Лівобережної України (1668—1672 pp.). Так Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, узяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв'язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про «зраду», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно налаштованого до Росії Івана Самойловича (1672—1687 pp.).

На Правобережжі П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку з П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом з М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і за її підтримки був обраний гетьманом Правобережної України (1670—1674 pp.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати підтримки в турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Поділля відходило до Туреччини, Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П. Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. У 1673 р. 11. Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вільностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не збігалися, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська разом із військом І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І. Самойлович був обраний гетьманом усієї України.

Москва усвідомлювала, що її спроба повернути Правобережжя під свою протекцію призведе до неминучої війни з Туреччиною. Тому коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та на Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П. Дорошенка в усіх бідах і нещастях, які принесли із собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П. Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина та його округів. У жовтні 1676 p., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало остаточну поразку національно-визвольного руху. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і всі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період. Від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати становили близько 65—70 % усього населення України, зазнали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству.

Український національно-визвольний рух XVII ст., не дивлячись на поразку, мав велике історичне значення. Він зумовив формування ідеї утворення незалежної соборної української держави, призвів до відтворення Української держави, частина якої на території Лівобережної України (Гетьманщина) проіснувала на правах автономії у складі Росії до 80-х pp. XVIII ст., вплинув на розвиток національної самосвідомості українців, сформував нову політичну еліту, яка стала на захист українських національних інтересів, збагатив традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення, сприяв розвитку української культури (усної народної творчості, літописання).

Билет 21

На кінець ХVII ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. 26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак гетьманом Лівобережжя було обрано генерального писаря Івана Мазепу (1687-1709 рр.).

Тут же підписується нова угода з Москвою – “Коломацькі статті” (договірні статті між гетьманом і російським урядом), які ще більше обмежували автономні права України: гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І (1689-1725 pp.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки. Тому в зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив промосковську політику.

Головною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну державу. Він мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку. Гетьман сприяв економічному і культурному розвитку України, його авторитет зріс завдяки активній меценатській діяльності – на його кошти було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І.Мазепа вводить нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян (у 1701 р. він видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку), козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Народ називав І.Мазепу “вітчимом” України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалися широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І.Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.

Билет 22

У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало синонімом слова “сепаратист”. Які ж причини змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів?

Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматне м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. Чому ж так сталося?

> По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відір­вався він від життєвих потреб народу і не користувавася популярністю в народних масах.

> По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

> По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер.

Билет 23

Катерина II, ще одна німкеня на російському троні, перейшла в рішучий наступ на українську автономію. Під час вступу на престол імператриця проголосила, що серед найважливіших завдань вона вважає необхідним добитися встановлення єдиної адміністративної системи управління по всій імперії. Вона прямо заявила, що в Україні також потрібно досягти перебудови влади так, щоб навіть саме «ім'я гетьмана зникло», а не тільки яка-небудь персона, визначена на цей пост. Активно допомагали їй жадібні до наживи за рахунок України царські сатрапи, які служили у цьому благодатному краї. Серед них особливо відзначився доносами про «непорядки» і «зловживання» у Гетьманщині колишній учитель, а пізніше радник і друг гетьмана Теплов.

Билет 24

Петро І, як відомо, у 1711 р. за Прутським трактатом змушений був відмовитися від Правобережної України. Сюди, відновлюючи свою владу, поверталася польська шляхта. Як це було і після Андрусівської угоди 1667 p., вона повертала старі порядки — посилювалось гноблення українських селян, насаджувались католицизм та уніатство. Після ліквідації у 1699 р. козацьких полків на Правобережжі та придушення антипольського повстання 1702—1704 pp. під проводом С. Палія боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту набула форми гайдамацького руху. Його рушійною силою були селяни, міщани та козацька голота Запорожжя.

У західноукраїнських землях у 30—50-х pp. XVIII ст. розгорнувся опришківський рух, який також мав антифеодальний та визвольний характер. Його очолювали славетні ватажки О. Довбуш та В. Баюрак.

Польська влада на чолі з останнім королем С. Понятовським (1764—1795), зайнявши престол за підтримки Катерини II, Фрідріха II та магнатів на чолі з А. Чарторийським, докладала багато зусиль, аби придушити народні рухи.

Та у другій половині XVIII ст. гайдамацький рух переріс у національно-визвольне повстання проти польського панування, яке отримало назву Коліївщина (від слів «кіл», «колоти»),

Катерина II, продовжуючи «збирання руських земель», не полишала планів приєднання Правобережної України до Російської імперії. Щоб завоювати симпатії православного населення цієї частини України, вона змусила С. Понятовського прийняти рішення про зрівняння у правах православних та протестантів з католиками. Не дивно, що більша частина католицької магнатерії та шляхти (брати Красинські, Ю. Пуласький та інші) виступили проти цього рішення. У лютому 1768 р. у м. Бар на Поділлі вони утворили так звану Барську конференцію — об'єднання, спрямоване проти С Понятовського та Російської імперії. Конфедерати розпочали воєнні дії проти урядових та російських військ, які прибули на Правобережжя. У ході протистояння конфедерати чинили масові розправи та знущалися над українським населенням, руйнували православні церкви, що спричинило зростання гайдамацького руху та потужного повстання — Коліївщини.

Билет 25

Початок національного відродження у Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття

Батьківська категорія: План-конспекти уроків Категорія: Історія України

Тема: Початок національного відродження у Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття.

Мета: ознайомити учнів із процесом розвитку національної ідеї в суспільно – політичному русі України першої половини ХІХ століття та внеском її видатних представників у цей процес; повідомити школярів про діяльність українського дворянства щодо відновлення автономних прав України; розвивати вміння працювати з історичними документами, аналізувати їх; утверджувати активну громадянську позицію та сприяти вихованню громадянськості та патріотизму.

Очікувані результати: після цього уроку учні зможуть:

* Пояснювати причини та особливості національного відродження в Наддніпрянській Україні;

* Розповісти про роль української інтелігенції у процесі національного відродження;

* Аргументувати своє ставлення до необхідності національного відродження на українських землях.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу

Основні поняття: національна ідея, національне відродження, самосвідомість, автономія, , етнографія.

Основні дати:

1791 – таємна місія В. Капніста до прусського короля в Берлін.

1798 – видання в Петербурзі трьох частин поеми Котляревського „Енеїда”.

Початок ХІХ ст. – написання „Історії русів”

Структура уроку

1. Організаційний момент.

2. Оголошення теми і мети уроку з мотиваційним аспектом.

3. Вивчення нового матеріалу:

* Національна ідея у суспільно – політичному русі України.

* Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України. Місія В.Капніста і Новгород – Сіверський гурток як прояви його діяльності.

* „Історія Русів”, її значення у формуванні національної самосвідомості

4. Закріплення нових знань і вмінь учнів (під час опрацювання кожного питання).

5. Підсумок уроку.

6. Домашнє завдання.

Хід уроку.

1. Організаційний момент.

2. Оголошення теми і мети уроку з мотиваційним аспектом.

„Найбільшою нісенітницею є та, буцім Україна була колись єдиною неподільною із погляду національних інтересів і змагань, як хотять впевнити наші псевдопатріоти, такої України ніколи не існувало і не існує. Ніколи Україна не боролася ні за який свідомий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало свідомого загальноукраїнського патріотизму...”

(Хрестоматія з історії УРСР)

„Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля – все колись прокинеться: з тільки малих племен, якими колись були греки, повстане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ”.

(В.Січинський „Чужинці про Україну”)

* Про яку країну іде мова в цих висловлюваннях?

* Чи однакові точки зору авторів?

* Як ви можете оцінити ці твердження?

Авторами цих тверджень є український поет П.Грабовський (1) і німецький філософ Й.- Г. Гердер (2). Отже, існували різні точки зору щодо майбутнього українського народу.

* До складу яких держав входили українські землі наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття?

* Які умови необхідні для створення власної держави?

( прагнення до незалежності, національна самосвідомість, спільна територія...)

Сьогодні на уроці, ми розглянемо, чи існували ці умови наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття? А також, проаналізувавши фактичний матеріал, дамо відповідь на запитання: „Чи розпочалося національне відродження на Україні наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття?”

3. Вивчення нового матеріалу.

Словникова робота.

Для подальшої роботи на уроці нам потрібні будуть слідуючи терміни:

Які з цих термінів ви можете пояснити? Як ви розумієте інші?

Для точного визначення поняття скористайтеся словниками.

СЛОВНИК

Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з власною історією, культурою. Традиціями, мовою. Можливістю національного існування.

Національне відродження – процес пробудження самосвідомості народу.

Самосвідомість – ясне розуміння своєї суті, своїх особливостей. Своєї ролі у житті, в суспільстві.

Автономія (з грецької – самоуправління, незалежність) – надання деяким частинам держави (областям, департаментам, провінціям...) прав на самоврядування в адміністративній сфері.

Суспільно – політичний рух - своєрідна форма вияву політичної активності мас; спільна діяльність людей, що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю в політичному житті.

Національна ідея у суспільно – політичному русі України.

Розповідь вчителя:

У всесвітній історії ХІХ століття - це час розквіту різних прогресивних ідей. Далеко позаду залишились погляди, які пояснювали світ лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці ствердились у можливостях людського розуму, що й породило безліч різних ідеологій, які проникали в Україну. Наприклад, ідеї Просвітництва та Французької революції.

Однією з таких ідеологій була ідея національної самосвідомості. І раніше народи усвідомлювали свої відмінності від інших народів, та соціально – економічні відмінності в середовищі одного народу вважалися більш значимими. А саме: українські, польські, російські феодали відчували, що мають більше спільного з феодалами інших країн, ніж з селянами своєї. На початку ХІХ століття починають формуватися інші погляди, нове розуміння суспільства, яке спирається на загальність мови й культури.

Україна не стала винятком.

Робота в малих групах.

1.Визначте умови, в яких розпочалося формування національної свідомості.

2. Визначте, які складові має національне відродження.

Результати роботи мають бути наступні:

Умови в яких розпочалося формування національної свідомості:

* Відсутність єдиної території;

* Тотальна русифікація українського населення;

* Зречення рядом представників українського дворянства національних інтересів;

* Засилля російського чиновництва на адміністративних посадах в українських губерніях та повітах Російської імперії;

* Збереження українськими патріотами культурних і державних традицій України.

Складові національного відродження:

* Поява певної верстви населення, яка впроваджує програму національного відродження в життя.

* Відродження історичного минулого

* Впровадження і захист української мови.

* Поява творів української літератури.

* Відродження національного мистецтва, традицій.

Бесіда за питаннями

- З’ясуйте причини і необхідність національного відродження України на початку ХІХ століття. Проведіть аналогію з нинішнім періодом.

Національне відродження - це перший крок до формування національної ідеї, без нього не може сформуватись національна самосвідомість, тобто усвідомлення себе не „малоросами”, не людьми другого сорту, нездатними ідентифікувати себе етнічно.

- Чи було українське суспільство підготовлене до активної боротьби за свою незалежність?

- Які прояви національного відродження могли мати місце в той час?

Розповідь вчителя.

Основною формою національного відродження стало відродження української мови. Велику роль у формуванні сучасної української мови і літератури відіграв І.Котляревський. Його поема „Енеїда”, яка побачила світ 1798 року, написана народною мовою, стала першим таким твором в українській літературі. Основи нової української літератури заклали також письменники Є.Гребінка, П.Гулак – Артемовський і Т. Шевченко.

- Чи можна вважати, що українська мова відіграла важливу роль у формуванні сучасної Української держави? Свою відповідь обґрунтуйте!

Мовно – культурна проблем стала однією з найважливіших у житті освіченої громадськості після ліквідації козацької автономії. Її вирішення стало справою життя багатьох інтелігентів, людей розумової праці, які здебільшого походили з незаможних верств населення: дрібно – маєткового дворянства, нижнього і середнього за посадами і статками духовенства, людей козацького і міщанського станів.

Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України. Місія В.Капніста і Новгород – Сіверський гурток як прояви його діяльності.

Билет 26

Головною політичною діяльністю братства було звільнення України з-під імперського гноблення, розбудова незалежної держави з демократичним ладом на зразок США чи Французької республіки.

Члени братства усвідомлювали, які майже непереборні перепони стоять на шляху політичного визволення України. Микола Костомаров із цього приводу зазначав: «Трудна справа... Так воно є: ми, українці, самі нічого не вдіємо — сили не маємо: Москва тягне до себе, поляки Москви бояться і не довіряють їй, як і з ким тут починати?» Реально оцінював ситуацію й В. Білозерський: «А втім, ясно, що окреме існування України неможливе; вона перебуватиме між кількома вогнями, утискуватиметься і може зазнати сумнішої долі, ніж зазнали поляки».

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнями.

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіту в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Билет 27

Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини.

Утворення та діяльність Головної руської ради

Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони створили у Львові першу політичну організацію — Головну руську раду. Вона складалася із ЗО членів — представників духівництва та міської інтелігенції. Головну раду спочатку очолив греко-католицький єпископ Г. Яхимович, а згодом — енергійний священик М. Куземський. Рада мала відділи шкільництва, селянських справ, фінансів тощо. Головній руській раді підпорядковувалося 12 окружних і 50 місцевих, так званих поменших рад. Основою нової політичної організації стала церковна мережа. Кожна поменша рада була представлена в Головній раді своїм референтом, який вів листування, забезпечуючи двосторонній інформаційний зв'язок між головною та своєю поменшою радою. Місцеві ради проводили збори, у яких брали участь по кілька сотень громадян.

Билет 28

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;

• установлення демократично-республіканської форми правління;

• здобуття державної незалежності України.

Билет 29

З ліквідацією державної автономій українське суспільство пройняла гнітюча атмосфера національного приниження, політичного та економічного гноблення. Проте волелюбний дух, державницькі устремління народу, виразником якого було нове покоління національної інтелігенції, виводили українську спільноту на новий етап політичних змагань за свою державність.

Політичні й економічні наслідки остаточної втрати Української автономії

Внаслідок остаточної ліквідації автономії Україна опинилася в колоніальній залежності від Росії. Економічна база її була деформована й стала придатком загальноімперської економіки. Українське суспільство втратило еліту, а дворянство майже остаточно зрусифікувалось. Царизм всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані великі маєтки, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Особливо в тяжкому становищі опинилося селянство, яке складалося з кількох груп, що різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, величиною земельного наділу. Основними групами в дореформений період були поміщицькі, державні селяни, а також селяни і козаки, перетворені царською адміністрацією на військових поселенців. Наприкінці 50-х років XIX ст. із 12,9 млн осіб, які проживали в Україні, більше 75% перебувало в кріпосницькій залежності від поміщиків або виконувало феодальну повинність на користь держави. Протягом першої половини XIX ст., особливо починаючи з 30-х років, поміщики, намагаючись одержати якнайбільше товарного хліба, посилювали панщину, якою було охоплено майже 99% від загальної кількості поміщицьких селян. Дедалі ширше застосовувалась урочна система, за якою поміщики давали селянам завдання на день ("урок"). Селянські наділи з останніх років XVIII ст. до 1861 р. зменшилися наполовину, а то й більше. Обезземелених і розорених селян поміщики переводили в розряд дворових, які жили й працювали на панському дворі. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, переводячи таких селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою. Це була одна з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації.

Билет 30

Стратегічне значення для здійснення процесу модернізації в економіці України мали базові галузі: залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна. Залучення та функціонування іноземного капіталу призвело до утворення нових та активізації розвитку старих галузей вітчизняної економіки. Конкурентна ситуація на ринку (в залежності від позиції вітчизняного капіталу в певній галузі та сприятливих чи несприятливих умов для інвестування) обумовлювала форми та частку іноземних капіталів у процесі формування модернізованої економіки. Саме ці чинники й визначили галузеву структуру розподілу іноземних інвестицій.

Іноземний капітал панував у найбільш важливих галузях промисловості: металургійній, гірській, кам’яновугільній, машинобудівній, нафтовій та у сфері кредиту. Важлива роль належала іноземним інвестиціям у процесі формування інфраструктурних галузей (залізничний транспорт, міське господарство, страхування та ін.), наявність яких була необхідною умовою індустріального розвитку країни. Загалом, залучення іноземного капіталу сприяло підвищенню технологічного рівня української економіки, підвищенню її ефективності та зростанню її економічного потенціалу.

Вплив іноземного капіталу на процес модернізації української економіки був різноспрямованим: з одного боку, активізувалися процеси створення великої індустрії, стимулювання розвитку інших галузей економіки (в тому числі й інфраструктури), насичення внутрішнього ринку продукцією важкої промисловості, прискореного розвитку української економіки порівняно з іншими районами Російської імперії; з іншого боку, мало місце стримування певною мірою національного технічного прогресу, нераціональне використання природних ресурсів.

Таким чином, при залученні іноземних інвестицій в сучасну українську економіку вкрай важливо, використовуючи історичний досвід, правильно оцінити майбутні результати їх функціонування з точки зору можливих вигод та втрат.