1. Поняття та ознаки права.

Право розглядається як соціальне явище ( за природно правовим розумінням) та юридична категорія (нормативне розуміння).

У природно-правовому розумінні право — не тексти закону, а система ідей (понять) людей про загальнообов'язкові правила, права і обов'язки, заборони, орієнтовані на моральні цінності. Право виступає як категорія справедливості, свободи. При такому підході право і закон розмежовуються. Закон (нормативно-правовий акт та ін. форми права) надають праву документальної форми.

У нормативному розумінні право — це загальнообов’язкова формально виражена система регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою. Являє собою систему норм та принципів, що відображені в законодавстві.

Праву як юридичній категорії притаманні ознаки: Нормативність. Право має нормативний характер: права й обов’язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні, а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що право представлене нормами (правилами поведінки), що встановлюють права й обов’язки учасників регульованих відносин, їхню відповідальність. Формальна визначеність. Норми права закріплюються в нормативних актах (законах, підзаконних н-п актах) та інших письмових джерелах, що підлягають виконанню. Загальнообов’язковість права виявляється неухильному виконанні кожним вимог, які містяться в нормах права. Загальнообов’язковість повинна розповсюджуватись не лише на громадян, їх об’єднання, посадових і службових осіб, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержується принципу загальнообов’язковості права. Правові встановлення обов’язкові для усіх, кому вони адресовані. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава має законну можливість на притягнення до відповідальності порушника. Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та свідомості людей. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму. Системність.. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв’язки складових елементів. Універсальність — право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

2. Підходи до визначення сутності права (школи права).

Школа природного права.

Головна ідея школи — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею (виходить із суспільства), поділу права на природне (негативнее) і позитивне. Позитивне — це право, в якому виражається державна воля. На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов’язані з невідчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. До природних прав належить право на життя, право на особисту недоторканність, право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. Але якщо позитивне право відбиває особливості окремих країн, то природні права, що існують в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід'ємними і спільними. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Нормативна школа. Відомий лідер цієї школи — Г. Кельзен, який головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право — це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах. Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов’язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установленням держави..Дана теорія не вдається до аналізу його походження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою: а) право — це система взаємозалежних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми права видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини; г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках  примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правове регулювання.

Соціологічний напрямок у правознавстві Походить від англо-американської правової сімї.. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції. Право в законі — це лише «можливе», а в практиці — «діюче» право. Закон не може всього передбачити, оскільки лише юридична практика суду та адміністрації здатна наповнити законодавче право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. За основу беруться реальні правові відносини, розвиток яких набагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчість визнавалась другорядною порівняно з правозастосуванням, спрямованим на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Марксистське вчення про право право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, виражають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і роз­витку суспільних відносин, що є вигідним для панівного класу. Визначальними рисами такого розуміння права є проголошення верховенства держави над правом, ототожнення права з законодавством, проголошення його повної залежності від держави, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загально соціальної цінності. Право виступає інструментом придушення волі підкореного класу. Крізь призму такого уявлення права людини, і все право в цілому, виглядають як продукт діяльності держави, фактично нею «дарований», як такі, що завжди можуть бути нею скасовані.