43

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичне дослідження методів і прийомів роботи з неповнолітніми……………………………………………………………..ст.5

1.1. Соціально-правова допомога неповнолітнім………………….ст.5

1.2.Соціально-психологічна підтримка неповнолітніх…………...ст.19

1.3. Педагогічний вплив як метод роботи з неповнолітніми…….ст.25

РОЗДІЛ 2. Соціологічне дослідження негативних явищ у неповнолітніх ………………………………………………………..ст.31

2.1. Емпіричне дослідження негативних явищ у неповнолітніх……ст.31

2.2.Аналіз результатів дослідження……………………………..…..ст.36

ВИСНОВКИ………………………………………………….……….ст.38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………..ст.41

ВСТУП

Суттєві зміни у світі щодо ставлення до дітей, ратифікація більшістю країн (в т. ч. й Україною) Конвенції ООН про права дитини, прийняття Закону України «Про охорону дитинства», визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток; встановлює основні засади державної політики у цій сфері. Виходячи із Конституції України та Конвенції ООН про права дитини був прийнятий Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» (2007), в якому визначено правові основи діяльності органів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18 років. Водночас, не лише стан економіки країни визначає обсяг і зміст державного піклування про дітей, але й те, як у суспільстві усвідомлюється той факт, що світ дитинства є частиною способу життя молодої людини та культури народу взагалі.

Міра розробки теми. Незважаючи на посилення уваги до питань попередження соціального сирітства, тенденції до його зростання в Україні посилюються, а концепція суспільного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, на практиці залишається незмінною. Науковці та практики давно засвідчили невідповідність діючої системи опіки над дітьми сучасним потребам дитини та вимагають негайного вирішення цих проблем на рівні держави. Зокрема, залишаються поза увагою питання відповідності захисту дітей; розбудови нової концепції державної системи захисту дитинства, відповідно до потреб самої дитини; належного соціально-правового забезпечення всіх дітей, а не лише окремих «пільгових» категорій.

Серед напрямів наукових досліджень дитинства виокремлюються такі як: загальний психологічний розвиток дитини (Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, О. Запорожець та ін.); концепція навчання та розвитку дітей (В. Давидов, О. Дяченко, Ж. Піаже та ін.); проблеми періодизації дитячого розвитку (Л. Виготський, Д. Ельконін та ін.). З позиції соціальної психології дитинство розглядають як соціальний феномен в контексті дитячих груп та об’єднань (О. Кононко, В. Кудрявцев та ін.). Науковці Л. Волинець, І. Іванова та ін. вивчали організацію комунікації та проведення дозвілля з дітьми в умовахінтернатного закладу шляхом реконструкції соціально-культурного оточення. Н. Комарова та ін. розглядали соціально-педагогічну роботу з дітьми-сиротами як професійну діяльність, що спрямована на гармонізацію і гуманізацію відносин особистості та соціуму через педагогізацію освітнього середовища дитини.

Об’єкт дослідження – молодь в віці від 14 до 18 років.

Предмет дослідження - методи и прийоми роботи з неповнолітніми.

Мета дослідження полягає у виявленні специфіки процесу соціальної роботи з неповнолітніми .

Задачі дослідження:

1. Соціально-правова допомога неповнолітнім.

2.Соціально-психологічна підтримка неповнолітніх.

3. Педагогічний вплив як метод роботи з неповнолітніми.

4. Емпіричне дослідження негативних явищ у неповнолітніх.

У дослідженні застосовано такі методи: аналіз психолого-педагогічних наукових праць з теми дослідження; спостереження, анкетування; математична обробка даних, отриманих за допомогою:

- методу опитування (усного та письмового);

- тестування;

- бесіди;

- спостереження.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичне дослідження методів і прийомів роботи з неповнолітніми

1.1. Соціально-правова допомога неповнолітнім

Соціально-правова допомога для неповнолітніх передбачається у частині охорони їх права на житло, забезпечення нормальних умов проживання, виховання, навчання, отримання спеціальності, працевлаштування, а також щодо реалізації їх права на повноцінний, гармонійний розвиток загалом. І, насамперед, організаційна допомога має надаватись щодо механізму звернення особи за соціально-правовим захистом у різні інстанції, забезпечення дієвості, вчасності соціально-правової допомоги.

Соціально-психологічна підтримка здійснюється з метою недопущення стосовно неповнолітнього морального, психологічного чи фізичного насильства особами з його найближчого оточення, формування у нього адекватної самооцінки, високого рівня самосвідомості.

Педагогічний вплив на неповнолітнього забезпечує корекцію відхилень у його правосвідомості та поведінці, сприяє засвоєнню ним правових вимог та формуванню у нього навичок поведінки згідно моральних і правових норм суспільства. З огляду на те, що рівень знань неповнолітніми своїх прав залишається на дуже низькому рівні, потребує вдосконалення система формування їх правосвідомості, частиною якої є індивідуальна робота педагога у кожному конкретному випадку[10].

Індивідуальний підхід в роботі з неповнолітніми здійснюється за певними етапами.

I етап – збір інформації, відомостей про неповнолітнього, вивчення особливостей його особистості, умов виховання в сім’ї, становища в навчальному чи трудовому колективі, у неформальних об’єднаннях та встановлення психологічного контакту з ним. Збір відомостей здійснюють шляхом вивчення його характеристик, при проведенні бесід з ним, його батьками, педагогами чи працівниками колективів, де він навчається, працює. Важливість цього етапу полягає в тому, що не тільки виявляються особливості особистості, а й встановлюються причини порушення прав для їх усунення.

Метою діагнозу соціального стану вихованця у діяльності педагога є виявлення причин порушення прав та інтересів, законодавчо гарантованих державою, вжиття заходів до їх усунення. Об’єктом вивчення неповнолітніх осіб є сукупність суспільних відносин, що їх стосуються: сім’я; формальний колектив, де вони навчаються чи працюють; коло друзів, з якими вони спілкуються, щоб визначити спрямованість їхньої поведінки; вплив на них осіб протилежної статі; об’єктивні та суб’єктивні чинники мікрооточення.

II етап – розробка та реалізація плану роботи з неповнолітнім. При його здійсненні враховують усі виявлені факти. Дії, спрямовані на захист прав та законних інтересів особи, є різними залежно від її індивідуально-психологічних особливостей.

III етап – корекція соціального становища неповнолітніх та формулювання висновків. Всі форми і методи, прийоми і засоби соціального, педагогічного, юридичного, психологічного впливу (допомога, поради, консультації) надаються тільки на основі узагальнених висновків усіх осіб, причетних до соціально-правового захисту індивіда.

Форми і методи соціально-педагогічної роботи з метою запобігти порушенням прав неповнолітніх залежать від:

1) психолого-педагогічної характеристики особи, яка її потребує, особливостей психіки дитячого, підліткового чи юнацького віку;

2) характеру соціально-педагогічної проблеми (порушення прав, законних інтересів, неправомірні дії щодо дитини з боку батьків, педагогів, інших фізичних чи юридичних осіб у тій чи іншій сфері її життєдіяльності);

3) індивідуальних особливостей особи віком до 18 років, яка потребує соціально-педагогічного захисту і допомоги, та умов, у яких вона виховується;

4) очікуваних результатів.

Такими формами та методами є:

- проведення з неповнолітнім індивідуальної роботи за місцем його навчання чи праці;

- проведення індивідуальної роботи в соціальній службі чи державній установі;

- здійснення виховної роботи за місцем проживання неповнолітнього;

- обговорення фактів, подій, явищ його життя;

- обговорення матеріалів спеціально організованого відео- чи кінолекторію, телепередач, інформаційних повідомлень;

- профілактична робота з особами, які належать до найближчого оточення неповнолітнього;

- проведення відповідної організаційної роботи з педагогами, наставниками різних сфер життєдіяльності дитини;

- вирішення проблеми неповнолітнього шляхом налагодження співпраці з структурами, задіяними до захисту прав і законних інтересів індивіда;

- підняття клопотання про необхідність соціально-правового захисту дитини перед органами у справах неповнолітніх.

Здійснюючи індивідуальну роботу з неповнолітніми щодо захисту їх прав та інтересів, слід намагатися: а) знайти індивідуальний підхід; б) використовувати методи і прийоми, які б оптимально відповідали індивідуальним особливостям, ситуації та становищу, в якому вони проживають і виховуються; в) включати до індивідуальної роботи з ними працівників інших соціально-правових структур; г) здійснювати контроль за станом соціального стану неповнолітнього шляхом аналізу й узагальнення отриманих відомостей[26].

Робота щодо захисту прав і законних інтересів дітей здійснюється з метою реалізації планів індивідуального розвитку особистості. Шляхом правильного вирішення назрілих проблем у повсякденні та життєдіяльності неповнолітніх у них формується свідомість майбутнього громадянина суспільства. І чим багатшими будуть знання і досвід, тим впевненіше молода людина почуватиметься у подальшому житті, тим вищою буде її самосвідомість.

Профілактична робота з батьками щодо захисту прав їх неповнолітніх дітей є одним із найважливіших напрямів діяльності соціального педагога, оскільки згідно вимог законодавства головним завданням сімейного виховання є забезпечення гармонійного всебічного розвитку дитини, підготовка її до життя в існуючих соціальних умовах та реалізація творчих задатків. Держава покладає на батьків обов'язок і відповідальність за виховання дітей, за створення в сім'ї умов для повноцінного фізичного, психічного розвитку, формування її інтелектуальних здібностей, моральних якостей, організації життєдіяльності дитини відповідно суспільних вимог та до законодавчих документів, які охороняють її права[6]. Сімейним вихованням повинні забезпечуватися дії батьків, спрямовані на влаштування побуту, організацію навчальної діяльності, позитивного впливу школи, соціального оточення, забезпечення дитині гармонійного всебічного розвитку.

Під порушенням прав та інтересів дітей батьками мається на увазі: а)незабезпечення умов для гармонійного розвитку й виховання; б) відсутність належної уваги й зусиль для усунення причин, що заважають їх вихованню; в) упущення в залученні неповнолітнього до навчання чи праці; г) ведення батьками антигромадського чи аморального способу життя; д) фізичне, психологічне, емоційне насильство.

Батьками не завжди забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності і розвитку.

Вибір форми роботи з батьками залежить від того, якими є недоліки сімейного виховання. Одні батьки потребують поради, інші – конкретної допомоги, треті – роз’яснювально-профілактичної роботи, четверті – застосування заходів примусового впливу. Соціально-педагогічну роботу з батьками неповнолітніх можна поділити наступним чином.

Профілактичні заходи, спрямовані на попередження порушень прав дітей самими батьками.

Профілактичні заходи, спрямовані на запобігання порушень прав дітей у їх найближчому оточенні серед друзів, ровесників, у формальних колективах і неформальних об’єднаннях.

Реабілітаційна, спрямована на відновлення уже порушених прав неповнолітніх їх батьками.

Реабілітаційна, спрямована на відновлення уже порушених прав неповнолітніх особами їх мікросоціального оточення.

Слід ураховувати, що робота з батьками з питань охорони дитинства проводиться і на загальному рівні соціально-педагогічної діяльності. Це передбачає реалізацію усіх доступних і доцільних форм просвітницько-інформаційної роботи серед населення[6]. У цьому напрямі також одними із важливих шляхів підвищення правової відповідальності батьків за виховання і розвиток їхніх дітей є батьківські збори, перегляд і проведення теле-, радіопередач, індивідуальних консультацій та зустрічей батьків з фахівцями соціальної сфери, працівниками правоохоронних органів, організація культурно-масових заходів.

Формами й методами роботи з батьками, щоб запобігти порушенню ними прав дітей, слід виділити:

- інформаційні (бесіди, консультації, роз’яснення, рекомендації);

- соціально-економічні (сприяння наданню соціальної допомоги членам сім’ї як форми захисту неповнолітньої особи та консультації щодо отримання соціально-правової допомоги);

- соціально-педагогічні (організаційні заходи, педагогічний вплив, психологічна підтримка).

Організація індивідуальної роботи соціального педагога з батьками неповнолітніх з метою запобігти й усунути порушення прав останніх має характер:

1. Соціально-організаційний - здійснюється задля забезпечення права на житло, нормальні умови проживання й виховання, навчання та отримання спеціальності, захист від морального і фізичного насильства. Формами й методами соціально-організаційного напряму забезпечується активізація діяльності самих батьків. Важливо врахувати наступне.

Порада, рекомендація, консультація надається тільки після глибокого і всебічного вивчення системи виховання дітей в сім’ї, стилю взаємовідносин між батьками і дітьми, індивідуальних особливостей кожного з її членів.

Відвідування сім’ї за місцем проживання застосовується з метою з’ясування, корекції відносин та стилю спілкування між батьками і дітьми.

Індивідуальна бесіда з батьками за місцем проживання та (чи) через виклик їх у державну установу чи заклад є дієвим методом запобігти порушенню ними прав дітей в ситуації необхідності термінового реагування.

Ефективною є спільна робота соціального педагога з батьками задля сприяння у залученні неповнолітнього до навчання чи праці, організації життєдіяльності у різних сферах[9].

До батьків неповнолітніх, які не виконують належним чином обов’язків з виховання дітей, застосовують примусові заходи впливу. Серед них:

- попередження;

- розгляд питання про неналежне виховання батьками своїх дітей за місцем їх праці;

- звернення до органів місцевого самоврядування, державної виконавчої влади з проханням вплинути на батьків, які не займаються вихованням дітей, не забезпечують їм належних умов для розвитку й соціалізації;

- притягнення до відповідальності через правоохоронні органи;

- підняття клопотання перед службою у справах неповнолітніх, органами опіки й піклування про відібрання дітей від батьків чи позбавлення батьків їх прав стосовно дітей.

Захист прав неповнолітніх

• Ст. 56 Сімейного Кодексу України говорить про те, що дитина має право на захист своїх прав і право на захист від зловживань з боку батьків.

• Захист прав і законних інтересів здійснюється батьками, а у випадках, передбачених Сімейним кодексом (зокрема, коли органом опіки і піклування встановлено, що між інтересами батьків і дітей є суперечності, батьки позбавлені батьківських прав, громадяни, чия дієздатність обмежена унаслідок зловживання алкоголем) органом Опіки і піклування, прокурором, судом.

• При порушенні прав і законних інтересів дитини, при зловживанні батьківськими правами, жорстокому обігу дитина має право звернутися за їх захистом до органу Опіки і піклування при адміністрації району, а після досягнення 14-ти років в суд.

• Посадовці організації, інші громадяни, яким стане відомо про загрозу життя, здоров'ю дитини, про порушення його прав і законних інтересів, фактів жорстокого обігу, зобов'язані повідомити до органів Опіки і піклування по місцю фактичного знаходження дитини. При отриманні таких відомостей орган Опіки і піклування зобов'язаний вжити необхідні заходи по захисту прав і законних інтересів дитини.

• Функції захисту прав неповнолітніх (зокрема і при виявленні фактів жорстокого поводження з дитиною) покладені на Органи опіки і піклування при Адміністраціях районів, Прокуратуру (помічника прокурора по захисту має рацію неповнолітніх), інспекцію у справах неповнолітніх при РВВС районів, комісії у справах неповнолітніх.

• Ст. 156 кримінального кодексу передбачає кримінальну відповідальність за невиконання обов'язків по вихованню неповнолітнього, якщо це діяння сполучене з жорстоким поводженням з неповнолітнім. Жорстокий обіг може виражатися в не представлені неповнолітньому харчування, замиканні в приміщенні одного на довгий час, систематичному приниженні його гідності, знущаннях, нанесенні побоїв.

• Невиконання або неналежне виконання обов'язків по вихованню неповнолітнього батьком або іншою особою, на яке покладені ці обов'язки, а рівно педагогом або іншим працівником освітнього, виховного, лікувального або іншої установи, зобов'язаної здійснювати нагляд за неповнолітнім, якщо це діяння сполучене з жорстоким поводженням з неповнолітнім, карається штрафом від 50 до 100 мінімальних розмірів оплати праці, або обмеженням свободи на строк до 2-х років з позбавленням має рацію посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3-х років або без такого[26].

• Жорстоке поводження з дітьми (зокрема фізичне і психічне насильство над ними), замах на їх статеву недоторканність є підставою (згідно статті 69 Сімейного Кодексу України) для позбавлення батьків батьківських прав.

Захист прав дитини в адміністративному порядку здійснюється правоохоронними органами і органами опіки і піклування (ст. 8 СК).

До перших відносяться:

- Прокуратура,

- Органи внутрішніх справ.

Прокурор, захищаючи права дітей, використовує наступні способи:

- пред'явлення позову про позбавлення батьківських прав (ст. 70 СК), обмеження в батьківських правах (ст. 73 СК), про відміну усиновлення дитини (ст. 142 СК);

- пред'явлення в суд, орган опіки і піклування заяви з вимогою про відновлення (визнанні) порушеного (оспореного) права дитини (ст. 21 Закону «Про прокуратуру України»);

- безпосередньо беручи участь в розгляді судом справ про захист прав дитини (ст. 35 Закону «Про прокуратуру України»; ст.ст. 72, 73, 125, 140 СК України);

- внесення застереження про неприпустимість порушення прав дитини надалі і уявлення про усунення порушень закону (ст. 24, ст. 25 Закону «Про прокуратуру України»);

- опротестовування актів інших адміністративних органів, що мають пряме відношення до захисту прав дітей (за наявності підстав, передбачених законом (ст. 23 Закону «Про прокуратуру України»).

Органи внутрішніх справ беруть участь в примусовому виконанні рішень, пов'язаних з відбиранням дитини (ст. 79 СК), а також в розшуку осіб, що ухиляються від виконання присуджень по суперечках, пов'язаних з вихованням дітей (пп. 14 ст. 10 Закону "Про міліцію", ст. 3, 6 Указу Президента України "Про міліцію суспільної безпеки (місцевої міліції) в України"). Також ВВС проводять індивідуальну профілактичну роботу з сім'ями, в яких порушуються права дитини; з батьками, не виконуючими або неналежно виконуючими свої обов'язки по вихованню, навчанню або утриманню неповнолітніх дітей; беруть участь у виявленні фактів порушення прав дитини в сім'ї; у необхідних випадках здійснюють підготовку справ по позбавленню і обмеженню батьківських прав[26].

Захист прав дитини в сім'ї входить також в компетенцію Комісії у справах неповнолітніх і захисту їх прав. Згідно ст. 11 Закону "Про основи системи профілактики бездоглядності і правопорушень неповнолітніх" в обов'язку цих комісій входить:

пред'явлення до суду позову про позбавлення і обмеження батьківських прав;

здійснення заходів по захисту і відновленню має рацію і законних інтересів дитини, виявленню і усуненню причин і умов, сприяючих їх бездоглядності, безпритульності;

організація, у разі потреби, контролю за умовами виховання, навчання, утриманню неповнолітніх дітей;

підготовка матеріалів, що представляються в суд з питань, пов'язаних із захистом прав дитини в сім'ї.

Відповідно до ст. 121 СК України органи опіки і піклування виявляють дітей, що залишилися без піклування батьків, ведуть облік таких дітей і виходячи з конкретних обставин втрати піклування батьків обирають форми їх пристрою, а також здійснюють подальший контроль за умовами їх утриманню, виховання і освіти. Крім цього, органи опіки і піклування: пред'являють позов про позбавлення батьківських прав, обмеження батьківських прав, виступають в ролі відповідача у справах про відновлення в батьківських правах, відміні обмеження батьківських прав, дають висновки у справах, пов'язаним зі встановленням усиновлення, відміною усиновлення, дають висновки по суперечках, пов'язаних з вихованням дитини в сім'ї, відповідно до ст. 79 СК беруть участь у виконанні рішень суду у справах, пов'язаним з вихованням дітей.

В даний час в більшості органів опіки і піклування всю роботу по захисту прав неповнолітніх виконує як правило один фахівець (інспектор) з охорони дитинства. Це призводить до того, що вдається виконувати тільки саму невідкладну роботу, як правило пов'язану з представництвом інтересів неповнолітнього в суді, підготовкою висновків (часто непрофесійних, у зв'язку з відсутністю необхідних для цього навиків і знань), по запиту суду і т.д. Таким чином у органів опіки і піклування немає можливості захищати права дітей належним чином, у зв'язку з чим пропонується провести реформу цих органів. Основними елементами реформованого органу опіки і піклування будуть[6]:

- розширення круга дітей, захист прав і законних інтересів яких здійснюють органи опіки і піклування;

- введення системи соціального патронату над дітьми (сім'єю), потребуючими в державному захисті (До сім'ї, в якій дитина визнана потребуючою в державному захисті "прикріпляється" патронатний вихователь, що надає необхідні допомоги у вихованні дитини і реабілітації сім'ї.);

- складання Плану по захисту дитини – акту органу опіки і піклування, в якому встановлюється перелік заходів щодо забезпечення прав і законних інтересів дитини, потребуючої в державному захисті, терміни їх виконання, встановлюється чітке розмежування відповідальності при виконанні плану між сторонами, що беруть участь в процесі виховання і утриманню дитини;

- розподіл повноважень по опіці і опікуванням між декількома вповноваженими главою органу місцевого самоврядування службами (очевидно, що вищезгаданий об'єм повноважень не може здійснюватися одним фахівцем з охорони дитинства);

- створення (перепрофілювання) установи, що надає патронатне виховання (установи для утриманню, виховання і підготовки дитини, потребуючої в державному захисті, до приміщення в сім'ю а також по пошуку, відбору і навчанню патронатних вихователів, наданню сприяння у вихованні і проведенні реабілітаційної роботи з дітьми і т.д.);

- розмежування прав і обов'язків по захисту прав і законних інтересів дитини, тобто розподіл обов'язків по законному представництву інтересів дитини між уповноваженою службою (установою), кровними батьками (законними представниками дитини) і патронатним вихователем;

- контроль уповноваженої служби за станом розвитку дитини, потребуючої в державному захисті.

Можливість швидкого упровадження і успішного застосування описаної вище моделі є сумнівною, оскільки вона багато в чому списана із західних моделей, і ефективність її роботи в наших умовах не була спеціально досліджена. Проте положення, коли згідно федеральній нормі, на 5 тисяч неповнолітніх повинен бути лише один фахівець з охорони їх прав є неприйнятним і повинне бути виправлене.

Таким чином, захист прав дитини в судовому порядку торкається випадків порушення його прав в сім'ї, якщо виникає суперечка про виховання дитини. А захист прав дитини, особливо того, хто втратив батьківське піклування, входить в сферу діяльності органу опіки і піклування. Тому пріоритетним і найпоширенішим способом захисту прав дитини є не судова, а адміністративно-правовий захист, здійснюваний органами опіки і піклування[6]. Саме ці органи вповноважені державою на виконання захисних функцій, які здійснюються по різному, залежно від конкретної ситуації. Важливою передумовою захисту цими органами прав неповнолітнього є тісний контакт і взаємодія з прокуратурою, ВВС, Комісіями у справах неповнолітніх і іншими державними і суспільними організаціями. На жаль, основна частина законів, прийнятих до теперішнього часу, направлена на прописування ролі відомств і визначення меж їх діяльності. Це привело до посилення міжвідомчих бар'єрів і потенціювало боротьбу відомств за бюджетні кошти, тоді як механізм взаємодії відомств і їх відповідальності за невиконання покладених на них функцій по захисту прав дитини законодавчо не прописаний.

Приведений перелік державних органів, що захищають права дітей навряд можна вважати вичерпним, оскільки на місцях участь в захисті прав дітей можуть брати і інші органи, число яких постійно росте (Центр соціальної допомоги сім'ї і дітям, Центр психолого-педагогічної допомоги населенню, Центр екстреної психологічної допомоги по телефону, соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх, Центр допомоги дітям, що залишилися без піклування батьків).

Один з раніше невідомих способів захисту прав дитини – закріплена в ст.56 СК України можливість самостійно захищати свої права у разі порушення їх батьками або особами їх замінюючими. У цих випадках дитина може звернутися до органу опіки і піклування, а після досягнення 14 років – в суд. Проте реальних передумов для здійснення даного права поки не існує, оскільки чинне цивільно-процесуальне законодавство не визначає положення неповнолітнього учасника цивільного процесу, що втратив батьківське піклування.

Що стосується скарг до органу опіки і піклування, в прокуратуру або до яких-небудь інших органів, що займаються захистом прав дітей, то не дивлячись на уявну простоту цієї процедури, дитина найчастіше не може нею скористатися, частково тому, що не знають своїх прав, і не мають доступу до незалежних джерел правової допомоги. Крім того, враховуючи, що винуватцем насильства часто є директор або співробітник дитячого будинку або інший посадовець, діти не вірять в можливість добитися справедливості.

Право дитини на самозахист означає існування обов'язку органів, у правомочних на захист прав дитини, вживати за його скаргою відповідні заходи. Відсутність законодавчого регулювання цього питання на практиці може привести до небажання посадовців фіксувати скарги дітей і робити які-небудь дії для відновлення їх прав.

Крім захисту прав дитини на національному рівні можливий його захист за допомогою міжнародних механізмів захисту, заснованих на міжнародних нормативних актах, що є, відповідно до ч. 4 ст. 15 Конституції України частиною правової системи України, і що має преюдиціальне значення.

В даний час Україна зобов'язана періодично уявляти в Комітет з прав дитини ООН державні Доповіді про положення з правами дитини в України[12]. Конвенція про права дитини, механізмом реалізації положень якої є Комітет–універсальна – єдиними країнами, що не ратифікували її, є США і Сомалі. Конвенція не тільки ідентифікує дитину як особу, наділену конкретними правами, але також робить можливим для дитини затвердження своїх прав за допомогою національних судових або адміністративних процедур (ст. 12 Конвенції). Багато експертів вважають, що одним з найзначніших внесків, зроблених Конвенцією в законодавство з прав людини, є саме упровадження принципу трансформації дитини з пасивного об'єкту "захисту" в активного суб'єкта.

За підсумками розгляду представленої державою Доповіді, альтернативних доповідей неурядових організацій і відповідей держави на додатково поставлені питання, Комітет виносить рекомендації по удосконаленню ситуації з правами дитини в Україні і особливому захисті окремих категорій дітей. Україна вже представила в Комітет дві Доповіді за підсумками розгляду яких були винесені відповідні рекомендації.

Ще одним міжнародно-правовим способом судового захисту прав дитини є його обіг в Європейський Суд з прав людини. У разі встановлення цим судом порушення права заявника йому може виплатити грошова компенсація, а рекомендації Суду є обов'язковими для виконання державою-відповідачем. Звичайно інтереси дітей перед Європейським судом представляють їх батьки, але якщо це з яких-небудь причин неможливо, дитина може скористатися допомогою адвоката або суспільної організації, відповідно до національного законодавства.

При цьому в прецедентах Європейського Суду особливо указується, що неповнолітні можуть самостійно або через представників ініціювати подачу скарги.

Велика кількість справ про захист прав дітей в Європейському суді торкаються призначення опіки над дитиною, контактів з батьками і іншими родичами, а також – права на пошану особистого і сімейного життя, неприпустимості застосування фізичних покарань і права на навчання.