Покрівля виробничих будівель

Покрівля виробничих будівель перебуває у важких умовах експлуатації, тому матеріал покрівлі крім фізико-хімічних властивостей і району

будівництва має враховувати специфіку й мікроклімат виробництва.

Покрівлі поділяють на рулонні, асфальтні, азбестоцементні й металеві.

Для покриття виробничих і складських будівель використовують переважно рулонну покрівлю, яка має мінімальну масу і потребує незначного нахилу ( не білше i = 1:12).

Більш довговічні і надійні покрівлі з малим ухилом 1.5-3 % та плоскі ≤2.5%).

і ≥10% - покрівля складається з трьох шарів: верхнього звичайного або броньованого рубероїду і двох нижніх шарів .

2.5%≤і≤10% - покрівля складається з трьох шарів із захисним шаром.

і ≤2.5% - покрівля складається з 4-х шарів із захисним шаром.

Захисний шар виконують із гравію світлих тонів із крупністю зерен 5-15 мм або слюдяної кришки.

По залізо- й пінобетонних плитах великопанельного настилу або по

теплоізоляційному шару необхідно виконати вирівнюючу стяжку, по якій

надалі приклеюватимуть рулонну покрівлю.

Асфальтні безрулонні покрівлі мають просту конструкцію, довговічні й дешевші від рулонних на 20-40%. Ця покрівля призначена для покриття з

механічним впливом і небезпекою займання від іскри та горючих газів.

Для асфальтних безрулонних покрівель передбачають гарячі бітумні та

бітумно-гумові мастики й асфальт.

У неопалюваних цехах, а також у так званих гарячих цехах, де під час

роботи виділяється багато теплоти, часто холодні покрівлі виконують з

азбестоцементних хвилястих листів підсиленого профілю. У попередньому

перерізі лист має шестихвилястий профіль з висотою хвилі 50 мм і кроком

хвилі 167 мм. Крім основних листів для утворення покрівлі є шість типів

додаткових азбестоцементних деталей, призначених для покриття гребня,

переходу від скату до вертикальної поверхні стіни, покриття гребня та ребер покрівлі, деформаційних швів, переходів до парапетів, оформлення стін ліхтарів.

Щоб запобігти проникненню води між листами, покрівля повинна мати

досить значний похил (не менше 20°). Листи з'єднують між собою, заходячи один на одний на розмір однієї хвилі в поздовжньому напрямі

(перпендикулярно до гребня) і в поперечному на 150...200 мм. Якщо в одному вузлі збігаються чотири листи, нижні з них підрізують.

До сталевих прогонів азбестоцементні листи (що вкладаються на три

прогони) прикріплюють оцинкованими болтами, які з'єднують з клямерами зі сталі розміром 4×30 мм. На кінці кожної клямери є приклепана сталева

пружина, яка притискує клямер до верхньої полиці швелера. Між собою листи з'єднують оцинкованими болтами.

Недоліки покрівлі з азбестоцементних листів полягають в їх ламкості,

що не припускає ходіння по покрівлі без драбинок, а також можливості

деформації листів від вологиі.

Відведення води з покрить

Атмосферні води - дощову і талу з покрить відводять шляхом влаштування зовнішнього або внутрішнього водовідводу.

При зовнішньому неорганізованому відведенні вода, стікаючи по похилу

покриття, досягає карнизного звісу і, відриваючись від нього, падає біля

будівлі на відмощення .Вода, яка падає, рикошетом потрапляє на нижню

цокольну частину будівлі, поступово пошкоджуючи її, що прискорюється зі

збільшенням висоти падіння. Через це неорганізоване відведення води

припускається при невеликій висоті будівлі й довжині похилу покриття не

більш як 10 м. Його використовують переважно у складських і неопалюваних будівлях, які мають утеплені покриття.

При залізобетонному покритті у кладку карнизної частини стіни акладають дерев'яні пробки, які покривають шаром цементного розчину, утворюючи подовження нахилу покриття. Надалі вздовж карнизного звісу вкладають бортову дошку, обгорнуту листовою сталлю, і наклеюють рубероїдну покрівлю (рис.).

Улаштування внутрішнього водовідведення є єдиним можливим ирішенням в опалюваних виробничих будівлях, які мають змінну висоту в

суміжних прольотах і занижені ділянки покрить. Особливо доцільно

внутрішнє водовідведення влаштовувати в цехах з надмірними тепловими

виділеннями, де сніг тане на прогрітій знизу поверхні покриття і у вигляді

талої води стікає по трубах, встановлених всередині цеху.

Складові частини внутрішнього водовідведення:

— лотки або яндови, які влаштовують на занижених ділянках покриття;

— воронки і пов'язані з ними водостічні труби, по яких вода стікає до

зливної каналізації, труби якої прокладають під підлогою цеху;

— захисні змінні ковпаки, які встановлюють над отворами в лотках.

Схеми внутрішнього водовідведення добирають залежно від розмірів і

призначення будівлі, кількості й розмірів прольотів, конструкцій покрівлі та технологічного устаткування.

Місця розміщення воронок на покрівлі проектують з урахуванням профілю покриття та припустимої площі водозбирання на одну воронку. На

скатних покриттях воронки розміщують в яндових, на площинних покриттях -над рядами колон (яндов не роблять). Відстань між воронками в яндових скатних покриттях не повинна перевищувати 48 м (краще 18; 24 або 30м), а на площинних покриттях - 60 м.

Ширина крайніх яндов (у парапетів) – 200-250 мм, середніх – 1200-1300.

За периметром зовнішніх стін на покриттях із внутрішнім водовідведенням влаштовують парапет з неспалимих матеріалів висотою не менш 0.6 м.

Білет 33

Білет 34