44. Полеміка навколо «експерименту над людиною» у п’єсі б.Шоу «Пігмаліон». Сутність переродження Елізи Дулітл.

На початку п'єси ми бачимо Елізу звичайною, простою дівчиною з бідних кварталів, яких у Лондоні - тисячі. Жалюгідна, замурзана, вона заробляє на життя тим, що продає квіти, причому спілкується з людьми такою жахливою мовою, що професор Хіггінс, почувши її, заявляє: "Жінка, яка видає такі жахливі звуки, взагалі не має права жити". Еліза, дізнавшись, що Хіггінс відомий професор-лінгвіст, приходить до нього додому з проханням, щоб він навчив її правильно говорити, бо з такою вимовою вона не може влаштуватися на роботу у квітковий магазин.

Професор Хіггінс на парі з полковником Пікерінгом береться за кілька місяців перетворити цю вуличну квіткарку на світську даму. Вартість експерименту береться оплатити Пікерінг. Еліза виявилася досить здібною ученицею: вона мала чудові лінгвістичні здібності, прекрасний слух, була старанною і уважною. І досить скоро опанувала не тільки правильну літературну вимову, а й познайомилася із великими надбаннями світової культури - літературою, музикою, живописом. Вона не тільки жадібно всмоктувала знання, які давав їй професор Хіггінс, манери світського обходження, які він їй прищеплював, а й займалася самовдосконаленням. Гарне навчання, відповідні умови дуже швидко зробили своє діло: Еліза на світському прийомі дійсно була визнана за герцогиню, зачарувавши всіх не тільки своєю красою, а й бездоганною літературною мовою та вишуканими манерами. Відбулися зміни не тільки у зовнішності дівчини, а й у її мові, душі, врешті докорінно змінилася її особистість. Із замурзаної та жалюгідної квіткарки Еліза перетворилася на освічену, культурну, інтелігентну людину з почуттям власної гідності, самоповаги. А в чомусь вона стала навіть вища за свого вчителя й наставника професора Хіггінса.

45. Теми «жахливого світу», відплати, вітчизни та революції в творчості О.Блока.

Росія для Блока — це особлива країна, приречена перенести жахи й приниження, але стати переможницею. Ключ до перемоги О. О. Блок бачив у революції, в її, як він вважав, високих ідеалах. Він розглядав революцію як стихію, здатну перетворити світ. Але цього не відбулося, і поетова мрія розвіялась, як мана, лишивши в душі лише гіркий осад надій, які не справдилися. «Вітчизна — це життя або смерть, щастя або загибель». Життя за таким принципом для Блока — не фанатизм, а цілковита Відданість Росії. Поет вірив, що настане час, коли на країну впаде промінь сонця, і вона заграє всіма кольорами райдуги. Перший з них формувався на основі теми "страшного світу" (однойменний цикл писався від 1909 до 1916 p., йому передувала співзвучна за тематикою збірка "Засніжена земля", 1908). У річищі цієї теми народжувалися картини зловісного маскараду людських гріхів, вад бездушної цивілізації, обивательської самовдоволеності, животіння людей, що опинилися на соціальному дні, безглуздого колообігу буття, в якому обертається сучасна людина, гротескні образи "одряхлілого суспільства", де мертвий хапається за живого. Апокаліптичні та євангельські мотиви (вершник-сурмач, Богоматір, змій), пафос пророкування близької катастрофи надавали цим замальовкам космічного розмаху.

Однак від кінця 1900-х років у блоківській ліриці дедалі гучніше лунають настрої пристрасної закоханості у життєву стихію - бурхливу, розмаїту, безмежну, прекрасну й трагічну. Ці настрої створювали світоглядне підґрунтя другої тематичної лінії поезії Блока (цикл "Ямби", 1907-1914). Нова позиція ліричного героя щодо життя найточніше описується поняттям "любов-во-рожнеча": відчуваючи "безумну жагу життя", він водночас чинить опір руйнівним силам життєвої стихії. Відтак колишній лицар Прекрасної Дами з мечем і щитом виходить на романтичний "двобій" з життям.

46. Кохання як вища духовна цінність в творчості І.Буніна та О. Купріна («Граматика кохання», «Легке дихання», «Суламіф», «Гранатовий браслет»).

Кохання завжди приваблювало Купріна. "Олеся", "Гранатовий браслет", "Суламіф" - у всіх цих творах глибоко і щиро писав він про найвище інтимне почуття. Письменник створює дивовижні за красою і силою зразки ідеального кохання, відправляючись для цього в глибину віків ("Суламіф", забираючись у лісові хащі Волинської губернії ("Олеся"), зазираючи у квартиру закоханого романтика у жорстокому і цинічному світі ("Гранатовий браслет"). Письменник торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевної мудрості. О.І.Купрін свято вірив у кохання. У його творчості воскресає високий пафос почуттів, який був притаманний творам більш ранніх письменників, котрі створили чудові гімни любові. Справжньою силою людини, яка здатна була протистояти негативному впливу цивілізації, для О.Купріна було чисте і самовіддане кохання. Особливість же Буніна-художника полягає в тому, що він вважав кохання трагедією, катастрофою, божевіллям, великим почуттям, здатним і безмежно підняти, і знищити людину. Любов - таємнича стихія, що перетворює життя людини, що надає його долі неповторність на тлі звичайних життєвих історій, що наповнює особливим змістом його земне існування. Ця таємниця буття стає темою бунінського оповідання «Граматика любові» (1915). Герой добутку, хтось Івлєв, заїхавши по шляху в будинок недавно померлого поміщика Хвощинського, міркує про кохання незрозуміле, що зміниле ціле людське життя - і все через дивну чарівність покоївки Лушки, у яку був закоханий Хвощинський. Хвощинський «слив у повіті за рідкого розумника. І раптом звалилася на нього ця любов, ця Лушка, потім несподівана смерть її, - і все пішло порохом: він зачинився у будинку, у тій кімнаті, де жила і умерла Лушка, і більше двадцяти років просидів на її ліжку».

47. Розвиток засад акмеїзму в поезії А. Ахматової. Проблема історичної пам`яті поеми «Реквієм», жанрово-стильова поліфонія у творі.

Анна Ахматова — один із найвидатніших ліриків російської літератури XX століття. її вірші орієнтовані на традиції російської класичної літератури, однак збагачені рисами акмеїзму (його представниками є М. Гумільов, О. Мандельштам та інші відомі митці) — течії так званої "елітарної поезії", у центрі уваги якої перебуває людина з її духовними пориваннями. Особливістю творчості саме А. Ахматової є те, що в її творах ця людина — Жінка, показана в розрізі болісних душевних переживань. Хто як не Анна Ахматова з її важкою долею могла показати реальне життя у світлі зосередженості на чуттєвому? "Пізнання світу через біль" — так характеризують критики її творчий доробок. Поетеса розробляла тему кохання, але не щасливого, а насиченого настроями розчарування, туги та образи. Лірична героїня хоче обігріти й заспокоїти "нещирого", називає себе скупою і недбайливою. У рядках поезії відчутна невгасима туга за втраченим коханням (та чи й було кохання?), яке вже не повернеш. Ось вона, "вічна тема" — нерозділене почуття. "Реквієм" — пам'ятник доби сталінського терору, а, як відомо, А. Ахматова в повній мірі зазнала цькувань партійної верхівки. Ось вона, акмеїстична "вічна тема" — тема особистої та історичної пам'яті! Однак при цьому авторка залишається вірною своїй творчій манері: у центрі уваги — Жінка з її болем та переживаннями. Бачимо, що в поемі "Реквієм" поетеса поєднала опис власного горя зі всенародним стражданням. Це і є вища форма акмеїзму, адже так вдало поєднати мотиви душевних переживань із мотивом пам'яті, а також біблійними мотивами зумів далеко не кожен представник цієї літературної течії. Так, душевні переживання для Анни Ахматової — тема, яку неможливо вичерпати. її образи є яскравими й чистими, а описи — лаконічними й наповненими смислом. Вірші цієї жінки справді можна назвати "елітарними", знаковими для становлення й розвитку акмеїзму в російській літературі.