21.Філософські та соціальні витоки французького романтизму, особливості розвитку.

Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго - в літературі, Делакруа - в живописі, Берліоза - в музиці.

Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.

Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу.

Соціально-політичні передумови романтизму лежать у революційних потрясіннях кінця XVIII століття

Перші романтики - перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв'язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В.Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.

Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні.

22.Своерідність проблематики і поетики роману в.Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Гюго звертається у своєму творі до історії французького середньовіччя. Се­редні віки постають у романі у вигляді історії-легенди, що базується на вічному протистоянні двох начал — добра і зла, милосердя та жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму.

Герої «Собору Паризької Богоматері» — це не тільки яскраві, живі характе­ри, їхні образи перетворюються на романтичні символи, а подеколи й літературні типи (Квазімодо).

На романтизацію оповіді вказує і сюжет твору. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, пов’язаних з ними персонажів, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями.

Доля Квазімодо виняткова за нагромадженням жахливого і жорстокого, але така ситуація була вповні природною для тієї епохи і тогочасного суспільства.

Клод Фролло — це втілення похмурого середньовіччя, що відзначалося спо­твореним розумінням людської природи.

Есмеральда — це опоетизована душа народу, її образ майже символічний. З іншого боку, трагічна доля вуличної танцівниці можна сприймати і як уосо­блення долі будь-якої реальної дівчини з народу тих часів.

На мою думку, і Есмеральда, і Квазімодо виконують у романі роль жертв несправедливого суду, жорстоких законів: Есмеральду катують, засуджують до смерті, зацькованого усіма Квазімодо відправляють до ганебного стовпа. Гюго в такий спосіб робить доволі відчутним соціальний мотив, але як справжній ро­мантик зосереджує увагу на іншому — на проблемі одвічної боротьби добра і зла, самовідданості й егоїзму, прекрасного і потворного.

У персонажах, конфлікті, сюжеті «Собору Паризької Богоматері» панівним залишається романтичний принцип відображення життя: виняткові характери діють за виняткових обставин. Успіх роману був зумовлений, очевидно, тим, що Гюго ніколи не переставав вірити, що добро переможе зло.