31. Вивчення фольклорних творів

Усна народна творчість або фольклор (від англійського слова folklore - народна мудрість), - складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна -фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов'язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії. Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов’язане з обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень.

Однією з характерних ознак фольклору є анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення - додавання "до чужого прекрасного свого кращого".Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами, видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності, прозового, що об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти. Календарно-обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу - колядки і щедрівки, весняного - веснянки, літнього - купальські, жниварські пісні.

Колядки і щедрівки - величальні пісні, які своїм корінням сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків - дня зимового сонцестояння. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї і вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік, аж до Богоявлення.

Веснянки та гаївки зберегли давній хоровий та ігровий характер. Вони виконувалися разом з іграми, поділом на хори, які переспівувалися між собою; часто пісні хору перепліталися прозовими діалогами, супроводжувалися багатою мімікою, жестами.

Купальські пісні були поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту Сонця, розквіту природи, буяння зелені. У купальських піснях йдеться про розпалювання обрядового вогнища і перестрибування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця, молодіжні ігри.

Сімейно-обрядові пісні - це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті.

До обрядового фольклору належать також різні приповідки, традиційні прозові формули, побажання, промови. Але основне його багатство становлять пісні.

Необрядові пісні - це друга велика група поетичного фольклору. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціальне - побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні пісні.

Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.

Перекази - це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.

З переказами споріднені усні народні оповідання - короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. [48]

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови - афоризми, які в образній, зручній для запам'ятовування формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки.

До них належать прислів'я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.

Прислів'я і приказки - стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість і філософію народу. Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.

Загадки (від слова «гадати» - думати, розмірковувати) - дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально - етичні засади і рівень духовності.[33]

31-36. в зошиті

37.

З культурою мови насамперед пов'язують вміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування. Проектуючись на певну систему, культура мови утверджує норми: лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності): граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної норми); стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); орфоепічні (вимова): орфографічні (написання). Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості. Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє мовлення в постійному протиборстві і взаємодії усних і писемних стилів.

Освіченість, зокрема й мовно-культурна, означає вироблення в кожного постійної потреби удосконалення власної літературної мови, потреби шліфувати вимову, збагачувати словник, активно використовувати граматичну стилістику.

Практичне значення культури мови не обмежується збиранням типових помилок усного та писемного мовлення. Спираючись на історію мови, історію літературної мови, теорію художньої мови, лінгвостилістику, теорію перекладу, культура мови завдяки активному використання методу "слова і речі" вступає в прямий контакт з духовною культурою народу.

Серед видів робіт з розвитку мовлення, які мають готувати учні із світової літератури, зазначимо такі:

• виразне читання текстів (уривків) та читання напам’ять;

• оповідь про життя письменника, поета;

• підготовка проекту (з можливим використанням мультимедійних технологій) — індивідуального чи колективного — з метою представлення життєвого і творчого шляху, естетичних уподобань письменника тощо;

• переказ зі зміною особи оповідача, переказ з докладним цитуванням авторського тексту;

• оповідь про життя героя твору (персонажа) за колективно (самостійно) складеним простим (складним) планом;

• усний (письмовий) відгук на прочитану книгу;

• усна (письмова) (за планом) характеристика персонажа:

• написання простого (складного) плану твору (уривку);

• складання усної (письмової) оповіді за малюнком, ілюстрацією;

• складання оповідання (казки) за прислів’ям;

• добір прислів’їв, крилатих виразів, фразеологічних зворотів, що виражають головну ідею твору;

• введення власних описів в інтер’єр, портрет, пейзаж у вже існуючому творі;

• докладна зв’язна відповідь на поставлене запитання;

• перекази (докладний, вибірковий, стислий) невеликих за обсягом

• епічних творів чи фрагментів з них;

• реферати на літературну тему (за одним та декількома джерелами);

• письмові творчі роботи, різні за обсягом, характером і жанром;

• план та конспект літературно-критичної статті.

Основний вид письмових висловлювань на уроках літератури — це творчі роботи різних жанрів. Творчі роботи розподіляються на дві основні групи: твори на літературні теми та твори на основі життєвих вражень (за М.В. Колокольцевим). Під час оцінювання творчих робіт учитель зазвичай орієнтується на ступінь самостійності у підготовці такого виду робіт, на висловлені у них власні судження та враження від прочитаного твору. Отже, готуючи різноманітні письмові висловлювання у процесі вивчення літератури, школярі набувають необхідних умінь та навичок, що мають практичний характер, сприяють розвитку їхньої читацької культури.

38.

Використання наочності на уроках і в позакласній роботі носить принципово різний характер і переслідує різну мету. На заняттях гуртка, факультативу вчитель може поставити собі за мету розширити уявлення школярів про певний вид мистецтва або познайомити з музичним твором, теле- чи кінофільмом. Наприклад, познайомити з роботами сучасного кінорежисера Бійми, за творами І.Франка. („Украдене щастя", за мотивами роману „Перехресні стежки"), і це в значній мірі буде впливати на успіхи школярів і розумінні літературних творів. На уроці ж наочність необхідна в тій мірі, настільки, настільки вона допомагає навчити літераторів поглибити сприйняття учнями літературного твору. Функції наочності: Головна – допомогти учневі осягнути твір чи творчість письменника в цілому, в оволодінні теоретико-літературними знаннями, в розвитку мови – в вирішенні всіх завдань, які стояли перед вчителем літератури. Однак ця основна функція наочності в кожному конкретному випадку може носити достатньо різноманітний характер. Можна говорити про пасивну і діяльно-активну роль учня на уроках де використовується наочність. В методиці літературі перевагу віддають, як правило, діяльно-активній. Прибічники цього погляду навіть заперечують значення наочності, якщо учень не задіяний в активну бесіду про картину, фільм, музику, кінофрагмент, які демонструються на уроках.

Види наочності: У розпорядженні кожного вчителя є різні засоби наочності: ілюстративно-художні і графічні матеріали, грамзаписи, кінофрагменти, навчальні кінофільми, телеуроки. Кожен з цих засобів належить до окремого виду наочності: зоровою, слуховою чи синтетичною. Зорова наочність. Це репродукції портретів письменника, ілюстрації до творів, картини жанрового характеру, фотографії місць, зв'язаних з життям письменника, скульптурні фігурки героїв книг, макети і т.п. Набори листівок називають роздатковим матеріалом. До зорової наочності віднесемо і графічні: таблиці, схеми, плакати. Доцільність їх використання у багатьох методистів викликає певні сумніви. Доводиться, що таблиці, схеми, плакати хоча і повідомляють знання, разом з тим руйнують силу естетичного сприйняття мистецтва на читача.

Слухова наочність. Вміння відчути і оцінити звуковий образ, створений письменником – необхідна умова повноцінного сприйняття твору, особливо поетичного. У розпорядження вчителя повинна бути серія платівок „Шкільна фонотека", „Голоси письменників", „Спогади про письменників", „Сторінки радіопередач", а також платівки з піснями поезій, включених у шкільну програму: при вивченні творчості Л.Глібова будемо говорити не тільки про майстра-байкаря, але й тонкого лірика-пісняра. І як тут не послухати пісню „Журба".

Синтетичні засоби. Кіно і телебачення поєднують у собі зорову і слухову наочність, подають події в просторі і часі, відтворюють дійсність у зовнішньо схожих з нею образах. Великі можливості телебачення і кіно роблять їх особливо перспективними в навчальних цілях. Однако їх складність, особливо телевставок , зміст і тривалість яких не може регулювати вчитель, інколи і збільшують труднощі, які виникають перед вчителем на уроках з використанням ТЗН. Вчителі критикують навчальні фільми за їх надмірну ілюстративність, розтягнутість (4-6 частин). Вони використовують тільки фрагментарно, виникають труднощі з композицією уроку, з відбором матеріалу. Дуже добре, якби був певний набір навчальних фільмів – кіноекскурсій. На жаль, їх мало, і якості невисокі. Є навчальні програми на телебаченні, і газета „Освіта" друкує програми, анонсує, а вчитель має підстроїтись під цей ритм.

Методика роботи з наочністю. Плануючи такий урок, вчитель перш за все визначає дидактичну функцію наочності на уроці. Для чого я її використовую, що вона дає дітям у розумінні матеріалу, поглибленні знань? Чому навчить? В методиці літератури можна зустріти думку, про зразки з суміжних видів мистецтва доцільно використовувати тільки на підсумковому етапі вивчення твору.Дійсно, ефективним, дидактично вивіреним буде урок-концерт після вивчення поезії Ліни Костенко; урок-інсценізація після вивчення драматургії Карпенка-Карого чи Франка.Але це не означає, що ТЗН не варто використовувати на всіх етапах вивчення твору. Не варто допускати, щоб учні ототожнювали словесний образ і кіно образ (це з різних видів мистецтва). І такої небезпеки не буде, якщо вчитель спонукатиме співставляти фрагмент художнього твору і кіно твору. При цьому звернемо увагу на особливості засобів кіно мови, а потім побачимо, як письменник допомагає нам побачити образ, відчути динаміку з допомогою мистецтва слова (показовими в цьому плані будуть кіноповісті О.Довженка як сплав жанру епосу і кіно).

39.

Кабінет – це навчальний підрозділ середнього загальноосвітнього навчального закладу, оснащений наочними посібниками, навчальним обладнанням, меблями і пристроями, що стосуються конкретного навчального предмета. В ньому проводяться уроки, гурткові, позакласні і факультативні заняття, виховна робота з учнями, систематичне підвищення наукової, педагогічної, психологічної та методичної кваліфікації вчителів. Кабінет має бути просторим, комфортним для учня і вчителя. Кабінет літератури – це спеціально обладнаний учбово-методичний центр, який повинен забезпечувати найвищі рівні викладання літератури – науковий, естетичний, навчальний, методичний, виховний. Саме тут відбувається залучення учнів до світу прекрасного, виховується любов до книги, формуються критерії сприйняття творів . Розглянемо з деякими уточненнями та міркуваннями проблему обладнання кабінету літератури, визначимо її новий зміст за рубриками:

  документальні матеріали;.

  словесно-образна наочність

  критичні та літературознавчі матеріали;

  періодичні видання;

  методична література;

  довідкова література;

  наочність і ТЗН;

Кабінет має бути оснащеним:

  комплектом навчального обладнання із літератури і комплектом навчально-методичних посібників для вчителів;

  комплектом технічних засобів навчання та пристроями для їх використання;

  тематичною картотекою навчального обладнання;

  картотекою аудіовізуальних засобів, відеотекою, картотекою навчальних комп'ютерних програм;

  бібліотечкою науково-популярної, довідково-інформаційної і методичної літератури, підручниками, збірниками текстів для читання, журналами, необхідними в навчально-виховній роботі із зарубіжної літератури;

  картотекою дидактичних матеріалів, інструкціями з виконання письмових робіт

  картотекою завдань для здійснення індивідуального підходу до навчання, організації самостійної роботи учнів, проведення контрольних робіт, тематичних атестацій;

  посібниками, виготовленими учнями;

  інструментами і матеріалами для виготовлення, посібників;

  протипожежним інвентарем, аптечкою;

40. позакласне читання

позакласне читання – це «вид самостійного читання учнів, що здійснюється під керівництвом учителя-словесника на основі рекомендованих списків творів, запропонованих чинними програмами з літератури» [Організація та розвиток читацької діяльності школярів. – С.54]. Останнім часом все частіше вживається термін «додаткове читання» (відносно основного).

Позакласне читання, особливості:

1.     Це один із важливих шляхів літературного розвитку

2.     Один із шляхів морально-естетичного виховання учнів.

3.     Це система, що формує всебічно розвинену особистість.

4.     Позакласне читання передбачає свободу вибору, варіантність уроків, являє собою багату скарбницю для саморозвитку.

Т.Ф.Бугайко у курсі методики запропонувала форми, проведення позакласного читання: 1) виставка книг; 2) читацькі конференції; 3) літературні диспути; 4) класні та особисті учнівські б-ки.

Для популяризації читачам пропонувала вести читацькі щоденники.

В.Неділько, виділяючи 4 типи уроків літератури, окремо звертає увагу на тип уроку – урок-бесіда з позакласного читання.

Типи уроків:

1.     урок вивчення нового матеріалу

2.     урок повторення, закріплення та узагальнення знань.

3.     урок-бесіда з позакласного читання

4.     урок написання твору.

Принципи організації позакласного читання:

1. добровільність (не знижувати оцінку тому, хто не прочитав, в підвищувати, хто прочитав твір);

2. інтерес (формування мотивів звернення до книги);

3. вивчення читача (вивчення кола читання учнів);

4. систематичність;

5. зв’язок із читанням програмових творів.

41.

Шкільне літературне краєзнавство багатогранне. Посутнє місце в ньому займають уроки літератури рідного краю, що мають свої особливості. По-перше, планувати їх треба, враховуючи специфіку літератури як виду мистецтва; по-друге, добирати літературні твори і мистецький матеріал високої художньо-естетичної вартісності; по-третє, вміло поєднувати ознайомлення краєзнавчої літератури з використанням образотворчого мистецтва, музики, архітектури, історії, релігії, філософії свого краю тощо; по-четверте, забезпечувати формування естетичних смаків, переконань, ідеалів школярів відповідно до людино-/народо-/ україно-/знавчих традицій; по-п'яте, виробляти особистісне ставлення до художньої літератури рідного краю, щоб допомогти учневі-читачеві й людині самовиразитися, самоствердитися й усвідомити, що митці-земляки не тільки відображають своє сприйняття й розуміння світу, а й передають енергію власного бачення життя з його добром і злом, красою і потворністю і цим допомагають дитині творити своє Я в єдності з природою, людством, нацією, рідним краєм. мета уроків літературного краєзнавства - осягнення учнями глибинної сутності спадщини митців свого краю, космосу духу земляків, реалій дійсності, сприйняття й поціновування їхнього художнього набутку, плекання почуття гордості за творчих людей, славних краян. Інтерес школярів до літератури рідного краю з'явиться тоді, коли будуть витримані як специфічні особливості таких уроків (вони вже означені вище), так і методологічні принципи їх: • розуміння учнями літератури як художнього відображення духовного життя українського народу і тієї спільноти, яка оточує дитину; • урахування вікових, психологічних і пізнавальних можливостей школярів, їхнього загального розвитку; • дотримання вікової динаміки особистісного сприймання літератури; • формування вмінь кваліфікованого читача, який розуміє літературу як мистецтво, сприймає художні цінності та шліфує свою культуру почуттів; • добір літературно-краєзнавчого матеріалу з урахуванням принципу від простого до складного; • глибоке знання вчителем історії й літератури рідного краю та об'єктивне його потрактування в культурно-мистецькому просторі; • доцільність та різноманітність навчальних форм роботи і типів уроків, які посилювали б зацікавленість літературно-мистецькою спадщиною земляків; • наступність у розвитку зв'язного мовлення з вивченням творів літератури рідного краю й теоретичних розділів навчальної програми; • особистісно зорієнтований підхід   у формуванні навчальних запитань і завдань, а також у вибудові моделі уроку з чітко передбачуваними і контрольованими результатам.

Основними методами навчання та фоpмами організації навчально-пізнавальної діяльності на заняттях з літератури рідного краю для 5-8-х класів є: бесіда за змістом книжки, твору; бесіда з елементами лекції; бесіда з елементами диспуту; розповідь; художня розповідь; заочна подорож; конкурс знавців літератури рідного краю; інсценізація тощо. У 9-11-х класах: лекція; оглядова лекція тематичного характеру; семінар за творчістю письменника; диспут; конференція; зустріч і розмова з письменником; екскурсія або заочна подорож; обговорення проблеми за круглим столом та ін. Уроки літератури рідного краю можуть бути як традиційними так і нестандартними: урок-конкурс, заочна подорож, інсценізація, "оживлення", художня розповідь тощо (для 5-8-х класів); урок-конференція, семінар, диспут, зустріч, екскурсія, візуалізація, практикум (для 9-11-х класів).

44.

Безпосередня підготовка до уроку

Потребує глибокого продумування кожного його струк­турного елемента і може відбуватися в такій послідовно­сті:

Формулювання мети і завдань уроку. Мета уроку має бути: освітня — домогтися міцного засвоєння знань, фор­мування практичних умінь і навичок з конкретного нав­чального матеріалу; розвиваюча — розвивати мовлення, пам'ять, увагу, уяву мислення, спостережливість, актив­ність і самостійність учнів, прищепити їм способи пізна­вальної діяльності та ін.; виховна — сприяти формуванню наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості кожного школяра, вихованню колек­тиву класу.

Визначення обсягу і змісту навчального матеріалу. Оп­рацьовуючи програму, підручник і посібники, визначають провідні положення та ідеї і практичний матеріал для їх розкриття. Слід окреслити внутріпредметні та міжпредметні зв'язки, підібрати нові факти, приклади для напов­нення теми новим змістом. Цей матеріал повинен мати належний виховний потенціал, сприяти формуванню нави­чок практичної роботи, розвивати інтереси і здібності учнів.

Вибір форм організації навчання. Підібравши тип уро­ку, слід попрацювати над раціональною його структурою, визначити тривалість кожного її елемента. Важливо про­думати можливість поєднання на уроці фронтальної, групової, парної та індивідуальної роботи.

Вибір методів і прийомів навчання. Потрібно наміти­ти, які методи використовуватимуться на кожному етапі уроку, їх поєднання, взаємодоповнення, виходячи з потреб максимальної пізнавальної діяльності учнів. При цьому слід зважати на: провідні мотиви, інтереси учнів до пред­мета, ставлення їх до уроків учителя; рівень сформованості вміння навчатися, працездатність, регулярність нав­чальної праці, виконання домашнього завдання; актив­ність на уроках, уважність і дисциплінованість учнів; їх уміння застосовувати знання на практиці; здібності, по­тенційні можливості кожного.

Наочно-технічне оснащення уроку. Вчитель визначає, яку наочність або технічні засоби навчання і як буде ви­користано на уроці.

Визначення змісту й методики виконання домашньо­го завдання. Обсяг домашнього завдання має бути таким, щоб не перевантажувати учнів. Учитель повинен продума­ти зміст інструктажу щодо його виконання.

Складання плану-конспекту уроку. Кінцевий результат підготовки вчителя до уроку на основі тематичного плану (з урахуванням його реальності під час вивчення теми). У ньому зазначають тему, мету й завдання уроку, його тип і структуру — послідовність навчальних ситуацій під час викладання навчального матеріалу та самостійної роботи учнів, перелік і місце навчальних демонстрацій, час на ко­жен етап уроку, необхідне для проведення уроку обладнан­ня та навчальні посібники. Учителі математики, фізики, хімії записують до плану розв'язки задач, які будуть за­пропоновані на уроці.

Перевірка готовності вчителя до уроку. Визначення подумки міри володіння змістом навчального матеріалу, методами і прийомами його розкриття. Слід обов'язково передбачити труднощі, що можуть виникнути під час уро­ку, і способи їх подолання.

Перевірка готовності учнів до уроку. Здійснюється на організаційному його етапі й під час перевірки виконан­ня учнями домашнього завдання.

Для успішного щоденного і перспективного плануван­ня необхідно: 1) урахування того, який матеріал є най­складнішим для засвоєння; з окремих тем програми до­цільно мати резервні години за рахунок ущільнення дос­тупнішої для учнів інформації; 2) добрі знання учнів, щоб уявляти рівень їхньої підготовленості до оволодіння про­грамою курсу; 3) осмислення внутріпредметних і міжпредметних зв'язків явищ, що вивчаються; 4) добір навчаль­ного матеріалу, що дає змогу успішно формувати в учнів світогляд, творчу активність і пізнавальну самостійність; 5) пошук і систематизація в матеріалі програми інфор­мації, цікавої для учнів, яка б активізувала увагу, сприяла вихованню вольових зусиль; 6) продумування системи ви­користання наочних посібників і додаткової інформації на кожному уроці, системи практичних і лабораторних ро­біт згідно з вимогами навчальних програм; 7) визначен­ня системи категорій і понять, осмислення яких є підґрун­тям для оволодіння матеріалом програми (засвоєння ка­тегоріального апарату для осмислення та розв'язання практичних завдань); 8) визначення обсягу знань та умінь, якими повинні оволодіти слабкий, середній та сильний учні.

41. Під оцінкою знань, умінь та навичок дидактика розуміє процес порівняння досягнутого учнями рівня володіння ними з еталонними вимогами, описаними в навчальній програмі. Як процес, оцінка знань, умінь та навичок реалізується в ході контролю (перевірки) останніх. Умовним відображенням оцінки є відмітка, яка виражається в балах. Визначення рівня навчальних досягнень учнів є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність у кінцевому підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетенції.

Компетенція – загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, що набуті завдяки навчанню. Отже, поняття компетентності не зводиться тільки до знань і навичок, а належить до сфери складних умінь і якостей особистості.

У загально-дидактичному плані рівні визначаються за такими характеристиками:

перший рівень – початковий (відповідь учня при відтворенні навчального матеріалу елементарна, фрагментарна, зумовлюється початковими уявленнями про предмет вивчення);

другий рівень – середній (учень відтворює основний навчальний матеріал, здатний розв'язувати завдання за зразком, володіє елементарними вміннями навчальної діяльності);

третій рівень – достатній (учень знає істотні ознаки понять, явищ, закономірностей, зв'язків між ними, а також самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє розумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, узагальненням тощо), вміє робити висновки, виправляти допущені помилки; відповідь учня повна, правильна, логічна, обґрунтована, хоча їй і бракує власних суджень; він здатний самостійно здійснювати основні види навчальної діяльності);

четвертий рівень – високий (знання учня є глибокими, міцними, узагальненими, системними, учень уміє застосовувати знання творчо, його навчальна діяльність має дослідницький характер, позначена вмінням самостійно оцінювати різноманітні життєві ситуації, явища, факти, виявляти і відстоювати особисту позицію).

Принцип тематичності забезпечує одночасно систематичність і об'єктивність в оцінюванні та обліку навчальних досягнень учнів.

Тематичному оцінюванню навчальних досягнень учнів підлягають основні результати вивчення теми, що визначаються вчителем на основі вимог навчальної програми і мають бути відомі учням з самого початку їх вивчення, слугуючи орієнтиром у процесі роботи над темою.

Тематична атестація може проводитися у різних формах. Головною умовою при їх виборі вчителем є забезпечення об'єктивного оцінювання навчальних досягнень учнів. Кожну оцінку вчитель обов'язково повинен аргументовано умотивовувати, доводити до відома учня та оголошувати перед класом (групою).

Підсумкове оцінювання здійснюється наприкінці семестру або навчального року. Підсумкова оцінка за семестр виставляється за результатами тематичного опитування, а за рік на основі семестрових оцінок.

Рівні навчальних досягнень	Бали	Загальні критерії оцінювання навчальних досягнень учнів
І. Початковий	1	Учень може розрізняти об'єкт вивчення і відтворити деякі його елементи.
	2	Учень фрагментарно відтворює незначну частину навчального матеріалу, має нечіткі уявлення про об'єкт вивчення, виявляє здатність елементарно викласти думку.
	3	Учень відтворює менше половини навчального матеріалу; з допомогою вчителя виконує елементарні завдання.
ІІ. Середній	4	Учень знає близько половини навчального матеріалу, здатний відтворити його відповідно до тексту підручника або пояснення вчителя, повторити за зразком певну операцію, дію.
	5	Учень розуміє основний навчальний матеріал, здатний з помилками й неточностями дати визначення понять,
	6	Учень виявляє знання і розуміння основних положень навчального матеріалу. Відповідь його правильна, але недостатньо осмислена. 3 допомогою вчителя здатний аналізувати, порівнювати, узагальнювати та робити висновки. Вміє застосовувати знання при розв'язуванні задач за зразком.
III. Достатній	7	Учень правильно, логічно відтворює навча­льний матеріал, розуміє основоположні теорії і факти. Вміє наводити окремі власні приклади на підтвердження певних думок, застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, частково контролює власні навчальні дії.
	8	Знання учня є достатньо повними, він вільно застосовує вивчений матеріал у стандартних ситуаціях, уміє аналізувати, встановлювати найсуттєвіші зв'язки і залежність між явищами, фактами, робити висновки, загалом контролює власну діяльність. Відповідь його повна, логічна, обґрунтована, але з деякими неточностями.
	9	Учень вільно володіє вивченим матеріалом, застосовує знання в дещо змінених ситуаціях, уміє аналізувати і систематизувати інформацію, використовує загальновідомі докази у власній аргументації.
IV. Високий	10	Учень володіє глибокими і міцними знаннями, здатний виконувати їх у нестан­дартних ситуаціях. Самостійно визначає окремі цілі власної навчальної діяльності, критично оцінює нові факти, явища, ідеї.
	11	Учень володіє узагальненими знаннями з предмета, аргументовано використовує їх у нестандартних ситуаціях, уміє знаходити джерело інформації та аналізувати її, ставити і розв'язувати проблеми. Визначає програму особистої пізнавальної діяльності; самостійно оцінює різноманітні життєві явища і факти, виявляючи особисту позицію щодо них.
	12	Учень має системні, дієві знання, виявляє неординарні творчі здібності у навчальній діяльності, вміє ставити і розв'язувати проблеми, самостійно здобувати і використо­вувати інформацію, виявляє власне ставлення до неї. Розвиває свої обдаровання і нахили.