49. Висвітліть “українське питання” в європейській політиці напередодні Другої Світової війни.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії, які, незважаючи на різний соціально-політичний лад, проявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли української державності.

Роз'єднаність українських земель, що перебувають на перехресті геополітичних інтересів провідних держав-учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Часом українські політичні сили сподівалися на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Однак український народ взагалі не міг самостійно вирішувати свої національні питання. Його доля була в руках правителів інших держав.

СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися утримати підпорядковані їм українські землі, і, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково - США використали Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для "раціонального їх використання". Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території і області автономії Карпато-Україна, Німеччина вирішила розіграти "українську карту" за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол у Німеччині з цього приводу писав міністрові закордонних справ Франції 15 грудня 1938 p.: "Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена - створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йде мова про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка в широких масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності України, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".

6 січня 1939 р. Гітлер у бесіді з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини І. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його країна теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня - "План Вайс" (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.

Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини і спецслужби звернули свій погляд на Галичину і деякі інші українські території, які перебували під контролем Польщі.

В даний час значно активізувалася ОУН, що після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.

У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бандери організували конференцію в Кракові, на якій відкинули рішення римської конференції і оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН-Р (революціонери) або ОУН-Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника стали називати ОУН-М (мельниківцями). Цей розкол послабив загальний рух за національну незалежність.

Пізніше, в березні 1941 р. ОУН-Б провела ще одні збори своїх прихильників, в постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за визволення "поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР". Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тодішнього погляду всього українського загалу з його сподівань на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена визнати український фактор і національні прагнення української сторони. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалося у меморандумі ОУН в квітні 1941 p., були "спрямовані на переконання німецького уряду ... офіційно визнати самостійність і соборність України і допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини".

Вже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом "повстання" в українських та білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім почати формування "незалежного українського об'єднання". 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво розповсюдило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення "незалежної держави" під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в декількох документах фашистської Німеччини, в яких говорилося про розчленування "російського простору на 4 держави": розширену в східному напрямку Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтику, незалежну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 була протокольно представлена ​​організаційна структура економічного розділу плану "Барбаросса" під кодовою назвою "Ольденбург". Для реалізації плану стверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали все її великі міста.

В оточенні Гітлера існували різні погляди щодо поведінки Німеччині на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прихильниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет в Києві.