9. Український культурний ренесанс 1920-х рр.: загальні риси

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього Періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття, в Українському Відродженні слід виділити три періоди: перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917); другий - під час доби визвольних змагань (1917-1920); третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки XX ст.).

У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку української культури, яка, спираючись па фундамент класичних надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, М. Вороного, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму - символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу"1. Поруч з названими, вже досвідченими письменниками дістають визнання молоді - М. Яцків, Г. Чупринка, М. Філянський, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина та ін.

10. Всеукраїнська академія наук

Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук. На кінець 2007 року в НАН України працювало 43349 співробітників, з них 19024 — науковці[1]. Керівні органи НАН України перебувають у Києві.

Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року[2].

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

історично-філологічний,

фізико-математичний,

соціально-економічний.

УАН у 1919–1923 pp. Захопивши Київ, більшовики 11 лютого 1919 р. оголосили декрет про структуру та фінанси УАН. В радянські часи, цілковито замовчуючи попередню діяльність УАН, цю дату називали початком її існування, а більшовиків — засновниками УАН. Після короткотермінового перебування Києва під денікінцями, по поверненні більшовиків, у грудні 1919 р. В.Вернадський подав у відставку, і президентом УАН став О.Левицький (1919–1921). За цих років співробітники УАН жили у важких матеріальних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій.

Розвиток ВУАН у 1924–1930 рр. Більшого розмаху набрала праця ВУАН з початком українізації і поверненням М.Грушевського з еміграції (1924). Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив її кафедру нової історії України, Історичну Секцію з численними комісіями, а також Археографічну Комісію.

Національна Академія наук України, НАН України) — одна з провідних наукових установ світу за своїм інтелектуальним і матеріальним потенціалом. Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом П. Скоропадським 14.11.1918. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Засновниками стали визначні українські вчені Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський, О. Левицький. Нові члени УАН обиралися на загальних зборах шляхом таємного голосування. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В. Вернадського. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії. З приходом радянської влади УАН дістала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві (тепер резиденція президента НАН України).

У червні 1921 РНК УСРР схвалила положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Академію було перейменовано на Всеукраїнську (таким чином декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель) і підпорядковано наркомату освіти. Відносини ВУАН з керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою». Після від'їзду В. Вернадського з України президентом Академії у липні 1921 було обрано М. Васипенка (наркомат освіти не затвердив його на посаду, і він був змушений подати у відставку). У березні 1922 президентом став О. Левицький, а в травні 1922 - B. Лuпcькuй. Протягом 1919-30 було обрано 103 академіки ВУАН. У 1924-25 Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти. У 1920 роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924 М. Грушевського істотно розширилися дослідження з вітчизняної історії. У фізико-математичному працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії-Демографічний інститут під керівництвом М. Птухи. Майже до кін. 1920 років ВУАН зберігала певну автономність. Проте з 1929 через зміну процедури виборів і посилення репресій влада повністю взяла під контроль діяльність ВУАН. Вибори 1929 проводилися на розширеному засіданні нового Органу — Ради ВУАН, до складу якої входили представники наркомосвіти. Кількість вакансій було істотно розширено (до 34), щоб поряд з ученими, які мали об'єктивні підстави для обрання, проштовхнути партвисуванців. Процедура голосування по кандидатурах проходила відкрито. В умовах газетної і профспілкової істерії, яка піднялася навколо виборчої кампанії, до складу Академії були прийняті народні комісари О. Шліхтер, М. Скрипник, В. Затонський, голова Держплану СРСР Г. Кржижановський. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(6)У, пройшли в академіки комуністи-суспільники С. Семковський, В. Юринець, М. Яворський. На перевиборах президії були підтверджені повноваження обраного у травні 1928 на вимогу влади президента Д. Заболотного. У 1928 усунено від обов'язків незмінного секретаря ВУАН А. Кримського. Влітку 1929 заарештовані два члени Академії (С. Єфремов і М. Слабченко) і 24 співробітники ВУАН, яких було звинувачено у приналежності до неіснуючої контрреволюційної організації «Спілка визволення України» і згодом засуджено до тривалих термінів ув'язнення. У 1930-31 «чистки» співробітників ВУАН продовжувались. Повного розгрому зазнали історичні установи, створені у ВУАН під керівництвом М. Грушевського, а його самого заарештовано і примушено жити у Москві.

11-12. “Масовізм” і Хвильовий. Літературна дискусія, що почалася 1925 р. у поцентрованому вигляді, виявила всі протиріччя культурного розвою України й сприяла великий вплив на процеси в театральному, музичному, мистецькому житті. 30 квітня 1925 р. у літературному додатку до офіційних урядових “Вістей” з’явилась стаття письменника М.Хвильового “Про сатану в бочці”. Головним об'єктом у критиці була “пролетарська маскультура”, безграмотне графоманство, яке крилося за комуністичними деклараціями. Стаття Хвильового розпочала так звану “літературну дискусію”, що закінчилась у 1928 р. Ця стаття була виявом протиріч між ним та Елланом. Конфлікти Хвильового та Еллана розпочались через те, що Еллан диктував свою точку зору у всіх сферах розвитку української культури.

Політика “пролетарних письменників” грунтувалась на вірі в особливу місію пролетаріату не лише в світовій історії, але і в культурі.

М.Хвильовий у своїх творах відкрито обгрунтовує свою політико-культурну орієнтацію. На той час уже прозвучало його гасло “Геть від Москви”. Це гасло означало передусім кінець драгоманській політиці, використання російської культури як посередника між Україною і Європою, пряме звернення до Європи. Але були і глибші мотиви, не приймання російської культури як посередника навіть крім мотиву конкуренції на книжному ринку де слабкість української позиції Хвильовий вважає в “рабській природі” української інтелігенції.

Багато було різних літературно-мистецький угрупувань, що складали в ті роки громадянське суспільство. Зокрема існувало ВАПЛІТЕ до складу якого входило 27 чол.: Бажан, Досвітній, Куліш, Любченко, Яловий, Яновський та ін. на противагу ВАПЛІТЕ партія ініціювала створення створення Всеукраїнської спілки пролетарних письменників (ВУСПП) на чолі з І.Микитенком, якщо в Росії аналогічна організація – ФАПП – ніколи не була від літератури стали офіційно підтримуваного партійного силою. Далі прийшла пора покаянь вступ політичних членів ВАПЛІТЕ у ВУСПП. Це перетворилося на жорстокий терор, під час якого було знищено багато талановитих літераторів.