«Міжнародна економіка»
Перелік питань I:
Сутність міжнародної торгівлі та її роль в системі світогосподарських зв’язків
Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю.
В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.
Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків. Міжнародна торгівля послугами
Всі сфери міжнародного співробітництва потребують розвинених послуг, що є продовженням і розвитком сучасного виробництва.
Основна відмінність торгівлі послугами від торгівлі товарами, з якої витікають особливості міжнародної торгівлі послугами, в тому, що послуги не мають властивості накопичуватися. Обсяг ринку послуг складає приблизно 25% світового товарного обігу, причому темп росту даного сектору світової економіки значно перевищує темп росту світового товарного обігу. Також торгівля послугами впливає на зайнятість населення національної економіки в значно більшому ступені, ніж товарний ринок.
Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:
а) показники обсягів;
б) показники структури;
в) показники динаміки;
г) показники результатів.
Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі
Загалом інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на економічні та неекономічні. Економічні методи поділяються на : тарифні і нетарифні.
Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики пов’язані безпосередньо з митними тарифами та тарифними квотами.
Митний тариф – систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кордону держави.
Митна вартість – ціна товару, яка склалася на відкритому ринку між незалежними продавцями і покупцями, за якою він може бути проданий в країні призначення в момент подачі митної декларації.
Мито виконує три основні функції:
фіскальну – мито є однією з доходних статей бюджету (цю функцію виконують як імпортні так і експортні мита);
протекціоністську – стосується імпортних мит та захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;
балансуючу – стосується експортних мит, які встановлюються з метою захисту держави від небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижчі від світових.
За способом стягнення мита бувають:
адвалерні, які встановлюються у формі % від митної вартості товару;
специфічні, що визначаються у вигляді фіксованої суми з одиниці товару;
комбіновані, які поєднують обидва вказаних види мит (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 доларів за 1т).
За об’єктом обкладання мита поділяють на: імпортні; експортні; транзитні (накладаються на товари, які перевозяться транзитом через територію даної країни, накладаються дуже рідко і використовуються як засоби торгової війни).
За характером мита бувають :
сезонні –
антидемпінгові
компенсаційні
За походженням мита поділяють на:
автономні – вводяться на основі односторонніх рішень органів державної влади;
конвенційні (договірні) - встановлюються на базі двосторонніх або багатосторонніх угод;
преференційні -
За типами ставок мита бувають: постійні; змінні (використовуються дуже рідко за умов зміни рівня цін, рівня державних субсидій, наприклад, використовуються в Західній Європі в рамках єдиної сільськогосподарської політики).
За способом нарахування мита поділяють на:
номінальні –
ефективні –
Структура тарифів багатьох країн забезпечує захист національних виробників готової продукції, не перешкоджаючи ввозу сировини та напівфабрикатів. У відповідності до цього розрізняють таке поняття як тарифна ескалація – підвищення рівня митного обкладання товарів в залежності від зростання ступеня їх обробки.
Тарифна квота – це різновид змінних мит, ставки яких залежать від обсягу імпорту товарів. Якщо обсяг імпорту більший від
Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі
Нетарифні методи торгової політики поділяються на: кількісні обмеження; приховані ; фінансові та неекономічні методи.
Кількісні обмеження – адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості та номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту.
До кількісних інструментів торгових обмежень відносять: квотування, ліцензування. “добровільне” обмеження експорту.
Квотування (контингентування) - обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період.
За напрямком дії квоти бувають:
експортні - вводяться або у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, за якими встановлюється частка кожної країни в загальному експорті певного товару, або урядом країни для перешкоджання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торгового балансу. Регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну політику інших держав.
Ліцензування – видача імпортеру або експортеру уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення товару протягом встановленого терміну.
Ліцензії бувають наступних видів:
генеральні
глобальні
автоматичні –
“Добровільне” обмеження експорту –це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного із партнерів добровільно обмежувати або не збільшувати обсяг експорту на певний період часу в обумовлених в угодах розмірах.
Важливу роль серед нетарифних методів відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Основними із них є:
технічні бар’єри (технічні, адміністративні норми, правила);
внутрішні податки (в т.ч. і місцеві, насамперед, акцизи, ПДВ, портові збори);
політика в межах державних замовлень (вимога щодо державних організацій купляти товари у національних фірм);
вимога про вміст місцевих компонентів (законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка має бути вироблена національним виробником).
Для стимулювання експорту використовують фінансові методи торгової політики: субсидії. експортне кредитування, демпінг.
Субсидії – грошові виплати скеровані на підтримку національних товаровиробників.
Експортне кредитування – метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Одним із методів субсидування експорту є демпінг – вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм..
До нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі відносять правові інструменти, які детальніше вивчаються міжнародним правом. Але тісно пов’язані з міжнародною економікою. До них відносять торгові договори та угоди, що визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.
Міжнародна передача технологій: поняття та економічна роль у міжнародній економіці
Технологія — це спосіб або метод виробництва продуктів чи послуг, спосіб поєднання факторів виробництва, спосіб організації процесу, спосіб та метод управління і т. п., що базується на застосуванні науково-технічних знань. Залежно від об'єкта виділяють технології продуктів, процесів та управління.
Технологія в міжнародній економіці — це фактор виробництва та економічного розвитку, що характеризується високою міжнародною мобільністю. Комплекс процесів та відносин у міжнародній економіці з приводу вивозу та ввозу технології іменується науковою категорією міжнародна передача технологій. Ця частина зовнішньоекономічних відносин являє собою широку сферу обміну, кінцева мета якого, з одного боку, — підвищення технічного та технологічного рівня виробництва, а з іншого, — отримання прибутку.
Для сучасної НТР характерна інтернаціоналізація використання результатів науково-технічної діяльності. Високі темпи розвитку продуктивних сил, зростання спеціалізації та кооперування виробництва викликають, у свою чергу, розширення і прискорення процесу міжнародного розповсюдження науково-технічного досвіду і знань.
Матеріальною основою виникнення міжнародного технологічного ринку та відносин з приводу передачі технологій є міжнародний поділ праці в цій сфері, що будується на технологічних відмінностях та перевагах країн. Ці відмінності склалися історично або набуті у процесі розвитку. В сучасних умовах технологічні досягнення країн найменше зумовлені вигідними природно-географічними умовами, а все більше — факторами науково-технічної, кадрової та фінансової бази. З одного боку, нерівномірність розвитку різних ланок світової економіки постійно вносить корективи в систему міжнародної технологічної спеціалізації та кооперації. З іншого — міжнародний трансфер технологій дає змогу зменшити технологічні відмінності між країнами та рівень їхнього розвитку.
Переплетіння різноманітних циклів НТП в окремих державах з новими потоками міжнародного обміну ліцензіями, ноу-хау, а також пов'язаних з ним оборотом товарів, послуг та капіталу, формує основи нового розподілу праці, що базується на торгівлі технологіями як провідному факторові процесу виробництва. Обмін технологіями, таким чином, стає причиною і наслідком змін у міжнародному розподілі праці, надає йому нового якісного стану.
За визначенням експертів ЮНКТАД, що працювали над Кодексом передачі технології, до міжнародного обміну технологією належать "угоди між сторонами незалежно від їхньої правової форми, що переслідують як мету або одну зі своїх цілей уступку стосовно ліцензій чи передачу прав на промислову власність, продаж або будь-який інший вид передачі технічних послуг". До подібних угод належать: продаж ліцензій на різноманітні види промислової власності; продаж ліцензій на незахищені патентом ноу-хау; надання інженерно-консультаційних послуг; управлінські контракти про надання послуг з управління і збуту; контракти на передачу торговельної марки тощо. Міжнародна передача технологій може здійснюватися як в "чистому" вигляді (торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау тощо), так і у вигляді технологічномістких товарів.
Міжнародний ринок технологій
Міжнародний обмін технологією в товарній формі відомий з початку XX ст., однак формування світового ринку технологій припадає на другу половину 50—60-х pp. Саме до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій з технологіями перевищив масштаби національного обміну. Міжнародний науково-технічний обмін включає в себе, окрім традиційної купівлі-продажу готових товарів і устаткування для їхнього виробництва, отримання ліцензій на передові техніку і технології, наймання висококваліфікованих іноземних учених і фахівців тощо.
Технологія як товар має ряд особливостей:
• це найбільш цінний товар, який вимагає багато витрат часу та коштів, тому дорогий. Для забезпечення окупності витрат при створенні нових технологій потрібен вихід за вузькі межі національного ринку на міжнародний рівень;
• технологія може забезпечити високі прибутки;
• завдяки своїм якостям вона швидко розвивається;
• це мобільний товар, оскільки переважно не чутливий до національної та територіальної специфіки;
• та експортований товар, оскільки, по-перше, технологія в "чистому" вигляді має дуже низькі транспортні витрати; по-друге, мають місце незначні торгові обмеження (тарифні та нетарифні) на кордоні приймаючої країни, яка здійснює прийом, що зумовлено метою недопущення технологічного відставання.
Суб'єкти міжнародної передачі технологій — підприємства, ТНК та МНК, науково-дослідні і проектні інститути, технополіси, країни, регіональні інтеграційні угруповання, міжнародні організації. Найбільш вагомими суб'єктами міжнародної передачі технологій є фірми розвинутих країн, які забезпечують більшу частину обороту світового технологічного ринку. Світовим лідером на цьому ринку є США. Вони щорічно експортують наукомістку продукцію на суму близько 700 млрд дол. У рейтинзі експортерів друге місце займає Німеччина (понад 500 млрд дол. США), третє — Японія (400 млрд дол.). Найбільші витрати на НДДКР несуть США. Так у 1994 p. витрати США на ці цілі в 1,1 раза перевищували витрати Японії, Німеччини, Франції та Великобританії разом узятих. Спостерігається збільшення кількості суб'єктів міжнародної науково-технічної системи.
Загалом продавці та покупці, донори та реципієнти прагнуть ефективно використати переваги міжнародного поділу праці. Порівняльні переваги мають місце в науково-технічній сфері, так само як і в інших сферах людської діяльності, і приносять відповідні ефекти.
Сегменти ринку технологій. В тій його частині, де здійснюється торгівля ліцензіями, патентами, ноу-хау тощо (тобто в "чистому" вигляді), технологія виступає як самостійний фактор виробництва. В інших сегментах цього ринку, де технології матеріалізовані в технологічномістких видах продукції, кваліфікованих працівниках, високотехнологічному капіталі, міжнародне переміщення технологій поєднується з міждержавним рухом товарів, робочої сили і капіталу.
Тенденції міжнародного ринку технологій:
• суб'єктами виступають переважно промислове розвинені країни світу;
• збільшується участь країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки;
• спостерігається лібералізація ринку;
• зростає частка інтелектуальних послуг;
• виникло та поширюється міжнародне регулювання ринку;
• відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;
• збільшуються темпи зростання обсягу виробництва та товарообігу інноваційних продуктів;
Форми міжнародної передачі технологій
Передача технологій може здійснюватися в уречевленій формі (машинах, устаткуванні, матеріалах тощо) та у "чистому" вигляді, або в неуречевленій формі (науково-технічна інформація, знання, досвід тощо). Відповідно до цього в науці виділяється поняття міжнародної передачі технологій в широкому розумінні, що включає в себе обидві форми, та у вузькому, що включає лише передачу технологій у "чистому" вигляді, тобто нематеріальних активів.
Правові форми захисту технологій. Міжнародна передача технологій забезпечується правовим захистом. Будь-яка нова технологія може бути захищена одним або кількома правовими інструментами: патентом, ліцензією, ноу-хау, копірайтом, товарною маркою. Особливе значення має оформлення права інтелектуальної власності та ексклюзивності (монополії) на науково-технічні знання.
Інтелектуальна власність — це відносини між людьми, які виникають з приводу присвоєння, володіння, користування й розпорядження щодо результатів інтелектуальної діяльності. Предметом (об'єктом) інтелектуальної власності в широкому розумінні називають новітні технології, а взагалі до об'єктів інтелектуальної власності належать: наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки устаткування, апаратури, інструментів, технологічних ліній та іншої техніки, технічна документація, способи виробництва й технологічних процесів тощо.
З точки зору юриспруденції інтелектуальна власність — це володіння виключним правом, яке визначає виключення й обмеження доступу, передавання, контролю та відповідальності щодо об'єкта інтелектуальної власності. Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент.
Патент — це захищений авторським правом винахід. Він оформляється документом, який видається компетентним державним органом на певний термін винахідникові чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід. Патент підтверджує право винахідника видавати ліцензію на виробництво, використання та продаж винаходу. Строк дії патенту обмежується 15—20 роками, і він діє лише на території тієї країни, де був виданий. З метою захисту власників патенту від іноземних конкурентів між країнами укладаються угоди з патентування, що розширюють територію захисту.
Не кожен винахід може бути запатентованим. Можливість патентування визначається поняттям патентоспроможності. Тому в більшості країн патенти видаються державними органами лише після проведення експертизи на наявність в заявці основних критеріїв патентоспроможності винаходу за такими критеріями; новизна, наявність винахідницької творчості, здатність бути застосованим у практичній діяльності.
Значення патентного захисту для реалізації продукції полягає в тому, що патент дає змогу:
• розширити вибір засобів конкурентної боротьби;
• усунути з ринку конкурента чи послабити його;
• отримати виключне право на комерційне використання продукту;
• стимулювати попит на продукт, оскільки посилання в рекламі на патент дає більший ефект, ніж простий опис якостей продукту;
• отримати базу для надання ліцензії. Дія патенту не розповсюджується:
• на використання винаходу для приватних цілей, для проведення дослідів на борту кораблів, повітряних і наземних транспортних засобів, які тимчасово знаходяться на території дії патенту, але належать країні, на яку патент не розповсюджується;
Конвертованість валюти: суть, види та режими
Конвертованість валюти - це здатність національної валюти до вільного обміну на валюти інших країн по діючому валютному курсу.
На практиці це означає її здатність вільно продаватись і купуватись, використовуватись для створення різного роду фінансових активів, знаходитись у повному розпорядженні її власників. Так, якщо долар США є конвертованою валютою, то це означає, що і американці і громадяни інших країн, маючи долари, можуть без перешкод розрахуватись ними по експортно-імпортним угодам, депонувати їх в американських та зарубіжних банках, продавати долари на будь-яку іншу валюту, а також купувати американські державні і приватні цінні папери. Такими можливостями не користується фізична або юридична особа країни, яка не має конвертованої валюти.
Валюта поділяється на:
-вільноконвертовану;
-частково конвертовану;
-замкнуту, неконвертовану валюту.
Вільноконвертована валюта вільно і необмежено обмінюється на інші іноземні валюти. ВКВ володіє, як правило, повною зовнішньою і внутрішньою оборотністю, тобто однаковими режимами обміну як для нерезидентів, так і для резидентів. Сфера обміну ВКВ розповсюджується на поточні операції, пов’язані з повсякденною внутрішньоекономічною діяльністю (внутрішньоторговий обмін, неторгові платежі, іноземний туризм), а також на операції з руху внутрішніх кредитів і закордонних інвестицій. ВКВ без спеціального дозволу обмінюється на будь-які інші валюти, режим її функціонування практично означає відсутність яких-небудь валютних обмежень. До ВКВ відносяться долар США, канадський долар, національні валюти ЄЕТ, Швейцарії, Швеції, Японії.
Частково конвертована валюта (ЧКВ) - національна валюта країн, в яких застосовуються валютні обмеження для резидентів з окремих видів обмінних операцій. Як правило, ЧКВ обмінюється тільки на деякііноземні валюти і не з усіх видів міжнародного платіжного обігу.
Валюта замкнута (неконвертована) - національна валюта, яка функціонує тільки в межах даної країни і не обмінюється на інші іноземні валюти. До замкнутих відносяться валюти країн, які застосовують різні обмеження і заборони щодо вивозу, ввозу, продажу, купівлі і обміну національної та іноземної валюти, а також різні заходи валютного регулювання, у тому числі валютні коефіцієнти - з метою обмеження рахунків у іноземній валюті. Замкнутими є національні валюти більшості країн, що розвиваються.
Конвертованість національної валюти проголошується державою після оформлення її відповідними законодавчими актами. Країни, що є членами МВФ, зобов’язані вводити в себе той чи інший режим конвертованості тільки за згодою МВФ. У цьому випадку МВФ стає в повній мірі гарантом конвертованості конкретної валюти перед всім світом, а також бере на себе зобов’язання допомагати країні підтримувати конвертованість у разі різкого погіршення її платіжного балансу.
Методи котирування валютного курсу
Торгівля на валютному ринку здійснюється на базі встановлення обмінного курсу валют.
Процес встановлення валютного курсу є котируванням валют.
Існує два метода котирування іноземної валюти до національної:
Ш Пряме котирування
Ш Непряме котирування
Пряме котирування – при якому курс одиниці іноземної валюти (базова валюта) виражається в національній валюті (валюта, що котирується).Це вираження одиниці іноземної валюти у національній:1долар=5,3гривні.
База котирування – базова валюта – валюта, відносно якої котирується інші валюти, (звичайно нею є валюта, яка признається у всьому світі , але деколи з історичних причин базовою є більш мілка валюта ) Переважно долар США використовується у вигляді базової валюти.
Валюта котирування – валюта, що котирується.
Непряме котирування – це вираження одиниці національної валюти в іноземній. Переважно цей метод застосовується у Великобританії та її колишніх колоніях:1фунт стерлінгів=0.7доларів.
Між двома цими методами немає економічної різниці, сутність валютного курсу єдина.
Різні методи котирування створюють практичні зручності для валютних операторів, тому що виключають необхідність в додаткових розрахунках. Котирування по прямому методу на двох ринках повинні бути оберненими, тобто вартість курсового перерахунку валюти рівна 0.
Пряме котирування = 1/ Обернене котирування
Котирування валют для торгово-промислової клієнтури, як правило, базується на крос-курсі. Крос-курс:
v Це співвідношення між двома валютами, яке випливає з їх курсів щодо третьої валюти;
v Це курс, де долар не є валютою, що торгується;
v Це курс обміну між двома валютами за виключенням долара США.
Наприклад:
1долар США=5,3гривні
1німецька марка =2,7гривні
тоді, 1долар США=5,3:2,7=1,96 німецької марки
Банки, які активно котирують валюту на ринку називаються маркет-мейкери.
Ці банки мають значні обсяги валютних угод, як з торговельно-промисловою клієнтурою, так і з банками, мають достатні розміри власних коштів, які дозволяють тримати значні валютні позиції, щоб мати можливості диктувати курси по угодам певного об’єму. Ці банки підтримують ліквідність ринку.
Фактори, що впливають на валютний курс
Як будь-яка ціна, валютний курс відхиляється від вартісної основи - купівельної спроможності валют - під впливом попиту та пропозиції валюти. Співвідношення такого попиту та пропозиції залежать від ряду факторів. Багатофакторність валютного курсу відбиває його зв"язок з іншими економічними категоріями - вартістю, ціною, грошима, відсотком, платіжним балансом і т.д. При чому відбувається складне їх переплетіння та висування в якості вирішальних то одних, то інших факторів.
Фактори, що впливають на величину валютного курсу, поділяються на структурні (ті, що діють в довгостроковому періоді) та кон"юнктурні (ті, що викликають короткострокове коливання валютного курсу).
До структурних факторів відносяться:
Конкурентоздатність товарів на світовому ринку та її зміна;
Стан платіжного балансу країни;
Різниця %-х ставок в різних країнах;
Державне регулювання валютного курсу;
Ступінь відкритості економіки.
Кон'юнктурні фактори пов'язані з коливаннями ділової активності в країні, політичної обстановки, слухами та прогнозами.
До них відносяться:
Діяльність валютних ринків;
Спекулятивні валютні операції;
Кризи, війни, стихійні лиха;
Прогнози;
Циклічність ділової активності в країні.
Фіксований валютний курс та способи його фіксації
Існує два основних види політики валютного курсу — фіксований і плаваючий, та їхні різновиди. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, для паперово-грошового обігу — плаваючі.
За класифікацією, схваленою МВФ у 1982 p., усі валюти країн світу залежно від ступеня свободи зміни їхніх курсів поділяються на валюти з фіксованим курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваючим курсом.
Фіксований валютний курс встановлюється державою. Уряд встановлює постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки. Це забезпечує вільну купівлю і продаж національної валюти за цією ціною незалежно від того, хто здійснює валютно-платіжні операції.
Курс може фіксуватися одним із таких способів:
1. Фіксація курсу до однієї валюти -— прив'язка курсу національної валюти до курсу однієї з резервних валют (долара США, євро тощо).
2. Використання валюти іншої країни як законного платіжного засобу.
3. Валютне правління — фіксація курсу національної валюти до іноземної, причому випуск національної валюти цілком забезпечений запасами іноземної ) валюти.
4. Фіксація курсу спільної валюти до однієї іноземної валюти. Так, курс спільної валюти зони франка, що використовувався 14 африканськими країнами, був зафіксований до французького франка.
5. Фіксація курсу національної валюти до валют країн — головних торгових партнерів. У цьому випадку країни звичайно підтримують запаси іноземних валют, до яких зафіксовано їхній курс, на повну суму емітованої національної валюти, що іноді дозволяє вважати цей тип фіксації курсу різновидом валютного правління.
6. Фіксація курсу до валютного композиту — прив'язка курсу національної валюти до курсів колективних грошових одиниць, таких як СДР, або до кошиків валют країн — головних торгових партнерів.
Валютний коридор та способи його встановлення
Валютний коридор — це визначені межі коливання валютного курсу, які держава зобов'язується підтримувати.
Валютний коридор може встановлюватися декількома основними способами:
1) підтримка коливань курсу валюти у визначених межах її паритетної вартості — зафіксованого співвідношення між валютами;
2) встановлення меж коливання курсу національної валюти в номінальних межах без визначення центральної паритетної вартості. У цьому випадку просто визначаються межі в національній валюті, у яких може коливатися валютний курс;
3) введення меж коливання національної валюти та правил їхньої зміни. Передбачає розширення або звуження коридору на певну дату, зміну параметрів меж за певних умов;
4) визначення механізмів підтримки та захисту валютного коридору методами державного регулювання економічної політики.
У деяких країнах застосовується повзуча фіксація — механізм встановлення валютного курсу як відсотка коливань навколо центрального паритету, що передбачає регулярну його зміну на визначений розмір.
Суть та функції світового фінансового ринку.
Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції; це форма руху міжнародних фінансів у визначених параметрах міжнародної фінансової системи.
Забезпечуючи купівлю – продаж відповідних інструментів, міжнародний фінансовий ринок виконує функцію акумулювання інвалютних потоків у формі заощаджень та їх інвестування.
Наступна функція міжнародного фінансового ринку полягає у формуванні цін інвалютних інструментів на основі дії законів попиту і пропозиції. При цьому ціна інвалютних інструментів – це величина доходу (дивіденду, проценту, купонного доходу, середу за валютними операціями, доходу від міжнародних інвестицій, страхових премій ), яку покупець інвалютних інструментів повинен забезпечити його продавцю.
Важливою функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення безперервності інвалютних потоків і їх регулювання.
у. Структура міжнародного фінансового ринку – це система взаємопов’язаних і взаємозалежних інвалютних ринків (сегментів), що торгують різноманітними інвалютними інструментами. Видозміна сегментів міжнародного фінансового ринку визначається специфікою інвалютних інструментів, які продаються і купуються у відповідному секторі ринку.
Отже, міжнародний фінансовий ринок є складною системою, де інвалютні ресурси обертаються відособлено від руху реальних активів. В загальному функціонування міжнародного фінансового ринку полягає у:
мобілізації тимчасово вільних фінансових ресурсів на міжнародному рівні;
ефективному розподілі мобілізованих інвалютних ресурсів;
визначенні ефективних напрямів інвестування;
формуванні рівноважних цін на інвалютні інструменти;
здійсненні професійного посередництва між продавцями і покупцями фінансових ресурсів;
формуванні умов для мінімізації фінансових ризиків;
сприянні світовому розвитку шляхом пришвидшення обороту фінансових ресурсів
Суть, причини та форми міжнародного руху капіталу
Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.
Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.
Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо.
Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:
- кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
- кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;
- інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;
- великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних субўєктів;и
- страхових компаній;
- громадських емітентів;
- інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.
Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.
Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.
Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).
Форми міжнародного руху капіталу:
За джерелами походження –
1) офіційний (державний); 2) приватний (недержавний) капітал.
За характером використання коштів:
1) підприємницький; 2) позичковий (міжнародний кредит);
3) міжнародна економічна допомога.
За термінами вивезення капіталу:
1) короткостроковий (до одного року); 2) середньостроковий (більше одного року); 3) довгостроковий (більше 3 років).
За типом фінансових зобовўязань:
1) кредитні операції; 2) інвестиційні операції.
Передумови формування та розвитку світового фінансового ринку
Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції; це форма руху міжнародних фінансів у визначених параметрах міжнародної фінансової системи.
Забезпечуючи купівлю – продаж відповідних інструментів, міжнародний фінансовий ринок виконує функцію акумулювання інвалютних потоків у формі заощаджень та їх інвестування.
Наступна функція міжнародного фінансового ринку полягає у формуванні цін інвалютних інструментів на основі дії законів попиту і пропозиції. При цьому ціна інвалютних інструментів – це величина доходу (дивіденду, проценту, купонного доходу, спреду за валютними операціями, доходу від міжнародних інвестицій, страхових премій ), яку покупець інвалютних інструментів повинен забезпечити його продавцю.
Важливою функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення безперервності інвалютних потоків і їх регулювання.
у. Структура міжнародного фінансового ринку – це система взаємопов’язаних і взаємозалежних інвалютних ринків (сегментів), що торгують різноманітними інвалютними інструментами. Видозміна сегментів міжнародного фінансового ринку визначається специфікою інвалютних інструментів, які продаються і купуються у відповідному секторі ринку.
Отже, міжнародний фінансовий ринок є складною системою, де інвалютні ресурси обертаються відособлено від руху реальних активів. В загальному функціонування міжнародного фінансового ринку полягає у:
мобілізації тимчасово вільних фінансових ресурсів на міжнародному рівні;
ефективному розподілі мобілізованих інвалютних ресурсів;
визначенні ефективних напрямів інвестування;
формуванні рівноважних цін на інвалютні інструменти;
здійсненні професійного посередництва між продавцями і покупцями фінансових ресурсів;
формуванні умов для мінімізації фінансових ризиків;
сприянні світовому розвитку шляхом пришвидшення обороту фінансових ресурсів
Суть та складові євроринку.
Євроринок – це глобальний фінансовий ринок, на якому операції з різноманітними фінансовими інструментами здійснюється у євровалютах. цей ринок включає декілька секторів, а саме: - єврогрошовий ринок, тобто власне ринок євровалют, де представлені короткострокові (до одного року) міжбанківські депозити та кредити. - ринок банківських єврокредитів, які оформляються кредитними угодами; - ринок єврокапіталів, який на сучасному етапі представлений в основному ринком єврооблігацій, існують також ринки євроакції, євровекселів та інші
Суть, мотиви та особливості залучення прямих іноземних інвестицій.
Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.
Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій можуть аналізуватися на різних рівнях:
• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні мотиви та тенденції);
• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);
• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окремої компанії).
Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндуст-ріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.
Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іноземних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монополістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкурентоспроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.
С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринкова влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшення концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концентрацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інвестування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтенсифікації конкуренції у глобальній економіці.
Теорія інтерналізації стверджує, іцо фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та використовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шляхами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.
Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продуктом. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.
Суть, причини та види міжнародного портфельного інвестування.
Портфельні іноземні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери — інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відповідний дохід, але не дають реального контролю над об'єктом інвестування
Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%.
Частка портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%.
Зарубіжні портфельні інвестиції виступають у вигляді
акціонерних цінних паперів;
боргових цінних паперів;
облігації, прості векселі, боргові розписки – грошові інструменти, які дають їх власнику безперечне право на гарантований фіксований грошовий дохід або на визначений договором змінний грошовий дохід;
інструменти грошового ринку – казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти – грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований фіксований грошовий дохід на певну дату;
фінансові деривативи – похідні грошових інструментів, мають ринкову ціну та дають власнику право на купівлю-продаж первинних цінних паперів.
Портфельні інвестиції здійснюються через ті ж причини, що й прямі іноземні інвестиції, проте ліквідність перших значно вища. Тому портфельні іноземні інвестиції часто розглядаються як захист від інфляції і отримання спекулятивного прибутку.
Понад 90 % портфельних інвестицій здійснюються між розвинутими країнами
Міжнародний ринок фінансових деривативів: суть та їх мета.
Міжнародний ринок фінансових дериватів — це специфічний сегмент міжнародного валютно-фінансового ринку, на якому здійснюється торгівля інструментами фінансового ризику.
Ці інструменти виникли на початку 80-х років XX ст. і отримали назву фінансових дериватів.
Фінансовий дериват — це інструмент торгівлі фінансовим ризиком, ціна якого прив'язана до ціни іншого фінансового чи реального активу.
За дорученням розвинених країн Банк міжнародних розрахунків узагальнив досвід торгівлі фінансовими дериватами та здійснив їхню класифікацію.
За цією класифікацією, існує чотири групи активів, до кожної з яких чи їхнього поєднання може бути прив'язаний дериват:
- товари,
- акції,
- іноземна валюта,
- відсоткова ставка.
Характерною рисою дериватів є те, що при їх продажу чи купівлі сторони обмінюються не стільки активами, скільки ризиками, що витікають з цих активів.
Їхня ціна визначається рухом цін на товари чи фінансові інструменти.
Закриваються такі контракти шляхом розрахунку готівкою і не вимагають зміни власника чи поставки зазначеного в них товару.
Метою фінансового деривату можуть бути:
• фіксація майбутньої ціни на певний актив уже сьогодні (форварди та ф'ючерси);
• обмін потоками готівки чи обмін активами (своп);
• придбання права, але не зобов'язання на здійснення операції (опціон).
Форвардний контракт – це тверда угода (обов’язкова до виконання) між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору.
Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома сторонами про майбутню поставку предмета договору.
Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежами відповідно до визначених у контракті умов. Зараз свопи укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть на себе кредитний та ринковий ризики.
Опціон – це угода між двома сторонами про передання права (для покупця) та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку.
Форми та види міжнародного кредитування
Міжнародний кредит (МК) — це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни на умовах терміновості, повернення, виплати відсотків.
ФОРМИ ТА ВИДИ МІЖНАРОДНОГО КРЕДИТУВАННЯ
І. За цільовим призначенням:
1) зв'язаний МК — кредит, який має чітко визначений цільовий характер, закріплений у кредитній угоді.
б) інвестиційний — виділяється для будівництва конкретних об'єктів;
2) фінансовий МК — кредит, який не має строгого цільового призначення і використовується на розсуд позичальника на будь-які цілі.
3) емісія цінних паперів — особливий різновид МК, коли банки виступають як посередники між позичальниками та безпосередніми кредиторами-інвесторами, що розміщують свої кошти у цінні папери.
II. За загальними джерелами:
1) внутрішні кредити;
2) іноземні (зовнішні) кредити;
3) змішані кредити.
Ш. За формами надання:
1) товарний МК — кредит, який надається у вигляді товарів;
2) валютний МК — кредит, який надається у ВКВ або валютних цінностях.
IV. За характером забезпечення:
1) забезпечений МК — кредит, який надається під заставу товарно-матеріальних цінностей, комерційних документів;
2) бланковий МК — кредит, який надається без гарантій застави і комерційних документів.
V. За термінами:
1) надкороткостроковий МК;
2) короткострокові — надаються на строк до 1 року;
3) середньострокові — надаються на строк від 1 до 5—7 років;
4) довгострокові — надаються на строк понад 5—7 років.
VI. За валютою позики:
у валюті країни-позичальника;
- у валюті країни-кредитора;
-у валюті третьої країни;
- у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).
VII. За суб'єктами кредитування:
1) приватний МК — кредит, який надається приватними фірмами і банками;
2) урядовий МК — кредит, який надається урядовими кредитними установами;
3) змішаний МК — кредит, який складається із приватних та державних засобів;
4) кредит міжнародних установ);
5) фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами;
6) банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).
Інституційне забезпечення міжнародного кредитування
Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.
Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі — міжнародні організації) — це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета — розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.
Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.
До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:
Група Світового банку;
Міжнародний валютний фонд (МВФ);
Банк міжнародних розрахунків (БМР);
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.
Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.
Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.
Для управління світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ, котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.
У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.
Основні функції та характерні ознаки міжнародного кредиту.
Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки:
1. Зазвичай міжнародні кредити надаються під загальні зобов’язання позичальників або під гарантію третьої особи, яка користується високою репутацією;
2. За користування міжнародними кредитами переважно застосовують змінні (плаваючі) процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є ставка LIBOR;
3. Міжнародні кредити можуть надаватися в національній валюті (країн-кредиторів), міжнародних розрахункових одиницях (СДР), і міжнародних колективних валютах.
4. Міжнародні кредити є ризикованими, так як позичальник може оголосити дефолт – відмова позичальника від виконання своїх зобов’язань.
Основні функції МК:
1) забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між країнами;
2) сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;
3) сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональному використанню;
4) прискорення процесу реалізації товарів, розширення кордонів міжнародної торгівлі;
5) найважливіший метод конкурентної боротьби на світовому ринку;
6) сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;
7) зниження платоспроможності країн-позичальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.
Сутність, структура та основні риси світового ринку праці
Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.
У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти:
Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).
Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку.
Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами.
Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).
Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.
Основні ринки тяжіння робочої сили.
1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).
2. Близький Схід.
3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни.
4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників.
5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія.
7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.
Вплив міграції робочої с на країни, що імпортують і експортують робочу силу
Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги:
підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с;
іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;
при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;
іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.);
іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм;
До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п.
Для країн, що експортують робочу силу:
експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну;
експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні;
безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін.
Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.
Суть та причини міжнародної трудової міграції
Розрізняють внутрішню міграцію робочої сили, що відбуває між регіонами однієї держави, і зовнішню міграцію, що торкається кілька країн. Наука міжнародної економіки займається зовнішньою міграцією робочої сили і її економічних причин.
Рухом робочої сили в міжнародних масштабах керують ті ж стимули, що і потоками товарів і капіталів: вони спрямовуються туди, де за інших рівних умов вища ціна на них.
Міжнародна трудова міграція – один з найбільш складних елементів в міжнародних економічних відносин, оскільки на відміну від руху товарів і капіталів, цей процес залучає живих істот.
Міграція робочої сили - переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на рік, викликане причинами економічного й іншого характеру.
Основні види міжнародної міграції:
Імміграція - в'їзд працездатного населення в дану країну через її межі.
Еміграція - виїзд працездатного населення з даної країни за її межі.
Міграційне сальдо - різниця імміграції з країни й еміграції в країну.
«Витік мозків» - міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів.
Рееміграція - повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.
Причини міжнародної міграції робочої сили:
- економічні ( національні різниці в оплаті праці, безробіття, діяльність МК, які сприяють поєднанню робочої сили з капіталом, здійснюючи або рух робочої сили до капіталу, або рух капіталу до трудонадлишкових районів);
- позаекономічні ( політичні, національні, релігійні, расові, сімейні).
Напрямки міграції
У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами.
Можна виділити наступні країни і регіони, що є крапками притягання мігрантів з інших країн:
• США, Канада й Австралія. Будучи найбільше економічно розвитий країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як низкоквалифицированной, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджає більше іммігрантів, чим в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки низкоквалифицированной робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію і т.д.
• Західна Європа. Найбільш розвинені західноєвропейські країни, і насамперед країни, що входять у Європейський союз, притягають робочу силу з менш розвинених західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близької Схід, країн Африки до півдня від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає волю переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства.
• Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін.
• Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років - інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ.
• Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзии.
Форми міжнародної трудової міграції
Міжнародну міграцію робочої сили можна класифікувати за такими шістьма ознаками: