43.Поняття виховальних відносин. Ґенеза і сучасний стан проблеми

Історія становлення школи—це історія різних засобів реалізації взаємодії в системі "педагог — учень", оскільки від неї залежить кінцевий результат діяльності навчально-виховно­го закладу. З огляду на це, виховуючі відносини мають передусім практичний характер. Вони функціонують у реальній діяльності. Проте їм притаманна й духовна сторона. Адже суб‘єкти свідомо обирають засоби для її досяг­нення, співвідносять і коригують свої дії та поведінку, прагнуть до погодженості. Це свідчить, що виховуючі відносини є практично-духовними. Практично-духовні виховуючі стосунки зміцню­ються ра­зом з розвитком суспільства, яким визначається їх мета, зміст і функції. Це взаємини, результатом яких є примноження матеріаль­них і духовних цінностей.

Головним питанням класифікації виховуючих відносин, як і будь-якої іншої, є суттєві ознаки, на основі яких проведення її найдо­цільніше. До класифікації відносин вдавалося багато вчених. Слід за­уважити, що нескінченна різноманітність відносин у вищій школі, враху­вання специфіки педагогічної діяльності виявляють необхідність їх розгляду відповідно до двох видів умовного поділу праці вчителя — власне виховання і навчання. Це виховуючі відносини, що виникають у навчанні, і виховуючі стосунки, характерні для позанавчальної вихов­ної діяльності.

У навчанні, й у вихованні педагог мусить якнай­повніше задовольняти потреби й інтереси особистості в її прагненні до свободи, підтриму­ючи при цьому загальний порядок, свідому дисципліну. Тобто виховні взаємини передбача­ють до­сягнення в навчанні і вихованні єдності особистого та громадського, їх гармонії в ціліс­ному навчально-виховному процесі.

Позиція педагога повинна ґрунтуватися на спільній творчості, індивідуальних нахилах і здібностях дітей. Тому для вчителя найдоцільні­шою буде позиція старшого товариша, консуль­танта, порадника, шефа, однак завжди прекрас­ного фахівця в тому чи іншому виді творчої діяль­ності. Стимулювання ініціативи, повага до особистості, диференціація та індивідуалізація при згуртуванні колективу, підтримка всіх соціально та морально ціннісних починань, гласність, плюралізм, товариська критика — у цьому основні методичні вимоги при взаємодії. Таким чином, в ос­нові цієї класифікації—позиція вчителя. У вихованні та навчанні мають місце й інші видові відмінності відносин. А.С. Макаренко, а за ним дослідники, котрі займалися проблемами колективу, виділяють відносини-властивості і відносини-залежності. А.М. Бойко відносини-властивості характеризує як відносини-якості. Властивість — це певна сторона предмета, якою обґрунтовується його відмінність чи подібність до іншого предмета. Кожна річ, явище, процес мають нескінченну кількість властивостей, єдність яких становить їх якість. Певний рівень сформованості якостей особи­стості відповідає її основним відносинам. Відносини можуть виступати і як залежності, яка стосувається і педагогів, і вихованців. Таким чи­ном, існувала взаємозалежність. Тепер, коли ми маємо колективи педагогів і вихованців, існує залежність від учи­телів. Але не залежність, а взаємозалежність у єдності зі співдружністю визна­чають ефективний "саморух" особистості. Тому А.М.Бойко розглядає відносини-взаємоза­лежності. Варто також відмітити відносини-саморозвитку чи відносини до самого себе — самовідносини. При певному рівні вихованості людина на основі самооцінки своїх знань реалі­зує власний "саморух" шляхом самовиховання та самоосвіти. Самовідносини— це вид суб'єкт-суб'єктної виховної й пізнавальної взаємодії спрямованої вчителем, яка здійснюєть­ся з урахуванням віку учня, досягнутого ним рівня вихованості, на основі особливостей і потреб його індивідуального розвитку.

Різновиди відносин-взаємозалежності, відносин-якості і самовідносин об'єднує поняття "педагогі­чна взаємодія". Ще Гегель прийшов до висновку, що "взаємодія" є «кінце­ва причина» всього існуючого.