3. Холістичний підхід.

Через звернення до категорії цілісності близьким до системного підходу витупає підхід холістичний.

Його назва і сутність походить від терміна «холізм» (від грец. hólos – цілий, весь), яким позначалась ідеалістична «філософія цілісності» (термін запроваджений Я. Сметсом у книзі «Холізм і еволюція» (1926). Цілісність світу в цій течії розглядається як наслідок творчої еволюції, що спрямовується нематеріальним і непідвладним пізнанню «фактором цілісності» [38]. Проте в сучасній філософії і методології науки поняття холізму використовується більше для позначення сукупності принципів, що пояснюють закони розвитку світу через цілісність.

Так, В.Ільїн вказує, що холізм – це мисленнєва програма, «антифундаменталістський, антиредукціоністський інтелектуальний блок, що зумовлює інтерпретацію дійсності як ієрархії цілісностей» [14]. За Е.Махом, у холістичному підході єдине ціле (світ у цілому) має первинний (онтологічний) статус, а всі виокремлювані з нього частини вторинні, похідні [19, с. 4].

Згідно більш прикладних настанов, холістичний підхід до наукового дослідження передбачає:

– таке уявлення про явище, річ, сукупність речей або явищ, де єдине, цілісне передує складовим частинам;

– деяку континуальність (послідовність), відсутність розривів;

– одночасне схоплювання всього явища, речі, предмету, прозріння в суть того, що є загальним для ланцюжка істот, речей, явищ [12].

Отже, застосування холістичного підходу в дослідженнях управлінської проблематики орієнтує нас на розуміння досліджуваної організації (закладу освіти, наукової установи, комерційної фірми тощо) як цілісності в єдності всіх її складових і діалектичних протилежностей, що її складають. Ми повинні надавати пріоритет тлумаченню окремих компоненті організації не як автономних протилежностей, а як тісно і постійно взаємодіючих складових, що тримають цілісність досліджуваного феномену.

У вітчизняній (українській і радянській) науковій літературі вивчення проблематики цілісності широко здійснювалося у роботах класиків системного підходу – зокрема, В.Афанасьєва, В.Садовського, І.Блауберга, Е.Юдіна, Т.Длугач, Г.Короткової та ін. [2; 3; 6; 11; 17; 27]. Спираючись на їх погляди, цілісність у першому наближенні можна означити як вираження ступеня впорядкованості системи, ефективності поєднання її елементів, а отже «надійності» структури. Зокрема, В.Афанасьєв у згаданій праці зазначає, що «в цілісній системі, особливо системі соціального порядку, зв’язок між компонентами настільки щільний і органічний, що зміна одних з них, тим більш суттєвих, з необхідністю викликає ту чи іншу зміну в других, а нерідко і системи в цілому. Наявність настільки тісної взаємодії, органічного зв’язку компонентів і обумовлює той факт, що в різного роду процесах, у взаємодії із середовищем, цілісна система завжди виступає, як дещо єдине. І це тому, що зв’язок компонентів цілісної системи є значно більш стійким, ніж зв’язок цієї системи або її окремих компонентів з іншими матеріальними утвореннями». Зрештою, автор робить висновок, що «цілісна система – це така система, в якій внутрішні зв’язки частин між собою є переважаючими по відношенню до руху цих частин і до зовнішнього впливу на них» [3, с. 25-26].

Отже, можна узагальнити: цілісність – як характеристика системи – може бути визначена як наявність внутрішніх зв’язків компонентів системи, щільність яких перевищує силу та суттєвість зовнішніх зв’язків.