2. Характер конфлікту та його художнє втілення в драматургії Миколи Куліша (на прикладі вивченого твору).

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першої («На рыбной ловле») і останньої («Такі») творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1927) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори К. гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів К. були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса. У грудні 1934 драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 К. засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. У листопад 1937 К., В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9.10.1937 були розстріляні в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі т. зв. "Соловецького етапу" у кількості 1111 осіб. До 1997 року дослідники робили припущення, що Соловецький етап був скинути з баржі у Біле море. Проте ця версія спростована карельським «Меморіалом», який знайшов справжнє місце убивства українських класиків, зокрема й М. Куліша Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на ворожі засади п'єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій”, схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п'єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам”, і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”[15] . Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували. Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації”[16] . Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії .”[17] . Тодішній політичний сленг готував трагічну розв'язку цій блискучій і величній мистецької долі. Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя. За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923–1934) Микола Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Отак загинув Гуска” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Зона” (1926), “Народний Малахій” (1927), “Мина Мазайло” (1928), “Закут” (1929), “Патетична соната” (1929 – 1931), “Вічний бунт” (1932), “Прощай, село” (1933), “Маклена Граса” (1933). До цього вагомого доробку ще треба додати драматичний етюд “Легенда про Леніна” та сцени “Колонії” (обидва твори – 1927). Це драматургічні твори, тексти яких видрукувані й відомі нам. Проте є п'єси, що не дійшли до сьогодення і вважаються втраченими. До них належать “На рыбной ловле” (1913) й “Такі” (1934, вилучена під час арешту[18] ). З Кулішевих творів, що не дійшли до нас, варто виділити й інші – кіносценарій “Парижком” (видрукувано лише окремі фрагменти), низку оповідань (“На край світу”, “Бога зневажив” тощо) та незавершений роман, який перероблювався митцем у кінороман. Варто зауважити, що потяг М.Куліша до прози був якимось магічним. Вже ставши знаменитим драматургом (після вистав “97”, “Народного Малахія”, “Мини Мазайла”), постійно працюючи в галузі драматургії, М.Куліш все одно, немов зачарований, продовжував писати прозу, головним чином оповідання. Думки про прозу бентежили його і в 30-ті роки. Характерним є той факт, що за місяць до арешту (30-го жовтня 1934 року) Микола Куліш писав Іванові Дніпровському, своєму другові: “Тягне мене до спокійної, степової прози. Приїду – почну”.[19] У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей. Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності. Білет № 9