15. Філософський зміст творів подвижників чернецтва ііі-іv ст.

Чернецтво- духовний стан подвижників самоти, цнотливості, слухняності, некорисливості, внутрішньої й зовнішньої молитви. У перші часи християнської Церкви всі майже віруючі вели чисте й святе життя, яке вимагає Євангеліє. Але перебували багато з віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна й роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божией Матері, св. Іоанна Предтечи, апп. Павла, Іоанна й Иакова, ухвалювали на себе обітниця дівоцтва, проводячи час у безперестанній молитві, пості, помірності й праці, хоча вони не віддалялися від миру й жили разом з усіма. Такі люди називалися аскетами, тобто подвижниками. Із третього сторіччя, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, строгість життя серед християн стала слабшати, подвижники стали віддалятися жити в гори й пустелі й там, удалині від миру і його спокус, вели строгу подвижническую життя. Такі подвижники, що віддалялися від миру, називалися пустельниками й пустельниками.

Батьківщиною чернецтва шанується Єгипет, а батьком і засновником — прп. Антоній Великий.

Анто́ній Пече́рський (близько 982 — 10 липня1073) — святий Православної Церкви, церковний діяч Київської Русі. Родоначальник вітчизняного організованого чернецтва, засновник Києво-Печерського монастиря і будівничий Свято-Успенського собору. З його ім’ям пов’язують реорганізацію києво-руських монастирів на засадах суворих чернечих традицій Святої гори (Афон, Греція). Аскетичне життя Антонія було прикладом і зразком для князів і простолюдинів.

Патерики́ (грец. paterikon, лат. vita patrum від pater — батько) — життєписи і повчання святих отців Церкви, збірники оповідань про життя християнських святих отців, людей, які з Божою поміччю зробили великий внесок у розвиток Церкви — спільноти християн нашої планети.

П. були складені в IV–VII ст. у чернечих громадах або написані мандрівниками-ченцями, які збирали по монастирях розповіді про подвижників, які прославилися своїми чудесами і працями во славу християнської віри. Серед них особливо відомі засновники монастирів і діячі чернечого руху — Антоній Великий, Герасим Йорданський, Пафнотій, Пахомій, Теодосій Великий, Макарій Єгипетський та багато ін.

П. розповідають про гідні подиву і наслідування вчинки, властиві не тільки подвижникам, а й мирянам. В одному оповіданні, наприклад, пастух за іменем Євхарист, дотримуючись християнських заповідей, веде життя боголюбиве і злиденнолюбиве. За це Євхарист ставиться в приклад двом ченцям самим Богом. В іншому оповіданні чернець Касіян переконує царя Костянтина в тому, що праведником можна бути і займаючи високе положення в суспільстві. Для цього, за його переконанням, необхідно вести життя зразкового християнина.

16. Феномен Ареопагітик, його теологічне, філософське та культурне значення.

Ареопагітики — збірки чотирьох трактатів («Про божественні імена», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Таємниче богослов'я») і десяти листів, які протягом довгого часу приписувалися першому афінському єпископу 1 ст.Діонісію Ареопагіту, звідки походить її назва, яле які надалі були визнані підробками.

В Ареопагітиках помітно сильний вплив неоплатонізму, до-якого ще не було в 1 ст. В них дано розвинене церковне вчення, якого теж не могло бути в 1 ст. До середини 5 ст. у всій ранньохристиянської літературі відсутні будь-які посилання на ці твори. Подібного роду аргументи, як і багато інших, змусили вчених віднести появу цієї збірки до 5 ст. і вважати, що авторство Діонісія Ареопагіта признавалось свого часу через велику авторитетність цього раннього діяча церковної історії. Деякі вчені приписують авторство Ареопагітиків грузинському єпископу Петру Іверу. За змістом своїм Ареопагітики є систематично продуманим середньовічним християнським ученням: центр буття - непізнаване божество, від якого виходять на всі боки, поступово спадаючи, світлові еманації, проходячи через світ ангелів, церкву і далі аж до звичайних людей і речей. Пантеїстичні риси в цьому вченні сильно давали себе знати і були прогресивними в порівнянні з церковною догмою. Протягом цілого тисячоліття, аж до Відродження, Ареопагітики були найпопулярнішим твором релігійно-філософської думки, послужили одним з ідейних витоків усієї середньовічної філософії. Водночас разом з викладом середньовічної містики в Ареопагітиках виявилися елементи діалектики і позитивні риси у вченні про матерію і форму, що з успіхом використовувалося в боротьбі із середньовічним арістотелізмом і схоластикою.