10.Загальнонаукові методи. Географічний метод дослідження.Історичний метод

Загальнонаукові методи.

У фізичній географії різноманітність методів зумовлюється складністю об'єктів, що вивчаються, — географічної оболонки і ландшафтів. Наявні класифікації методів дослідження неоднозначні і не безперечні. Тим часом в методах дослідження потрібна гранична ясність, оскільки|тому що| їх система визначає методологію науки, її зміст|вміст,утримання| і просування вперед. Вся різноманітність методів дослідження зводиться до трьох категорій: загальнонаукової, міждисциплінарної і специфічної для даної науки (за Мільковим Ф.М., 1990).

Найважливішим загальнонауковим методом є|з'являється,являється|матеріалістична діалектика (Мільков Ф.М., 1990).Її закони і основні положення|становища|— про загальний зв'язок явищ, рух як найважливіша властивість матерії, єдності і боротьбі протилежностей, переході кількісних змін в якісні, запереченні заперечення — складають методологічну основу фізичної географії. Багато закономірностей, встановлених|установлених| у фізичній географії, служать прекрасною|чудовою| ілюстрацією законів матеріалістичної діалектики. У сучасній географії замість методу матеріалістичної діалектики вживають термін «географічний метод дослідження».

Географічний метод дослідження.

Географічний метод дослідження виник у процесі становлення географії як науки. Під географічним (хорологічним) методом зазвичай розуміють сукупність конкретних методів вивчення географічних просторових зв'язків і закономірностей.

Просторовий (географічний) метод дослідження виступає в деяких авторів як принцип регіоналізму (Герасимов, 1976; Ніколаєв, 1979) [53]. Принцип регіоналізму, за І.П. Герасимовим, полягає в тому, що об'єктом вивчення служить конкретна територія (регіон), для якої характерний певний природно-господарський комплекс. "Регіоналізм географічної науки, за І.П. Герасимовим, важлива й сильна її підвалина, що відіграє значну роль у збереженні її самостійності й цілісності..." (Герасимов, 1976, с. 68). Регіональний принцип і хорологічний підхід (у сукупності утворюючий географічний метод) дозволяють дати наукове пояснення тим особливостям досліджуваних географічних об'єктів, властивості яких зумовлені їх конкретним регіональним (просторовим) положенням.

Підбиваючи підсумок викладеному, необхідно відзначити, що географічний метод дослідження на загальнонауковому рівні виступає як принцип, як підхід, що дає можливість намітити найбільш раціональні шляхи вивчення просторово-тимчасової організації геокомплексів, у тому числі параметричних властивостей географічних об'єктів і явищ, і вибрати системи відліку, найбільш придатні для вивчення просторово-тимчасових властивостей геокомплексів

Історичний метод.

Він витікає з|із|матеріалістичного визнання|зізнання| загального зв'язку і розвитку явищ. У фізичній географії загальнонауковий історичний метод знайшов вираження в специфічному палеогеографічному методі.

Історичний і географічний методи дослідження тісно пов’язані між собою, як і їхня методологічна основа категорій "простір" і "час". Як географічний метод не може бути застосований без обліку часу, так і історичний метод не дає правильних знань про об'єкт дослідження, якщо не буде одночасно розглядатися й простір, тому що географічні процеси завжди пов'язані із простором і самі здобувають властивості цього простору. Однак для зручності аналізу спочатку розглянемо історичний метод, хоча б у тому ступені, у якій він пов’язаний зі специфікою часу, що на відміну від простору асиметрично (тобто направлено й незворотньо) і упорядковано.

В останні роки з'явився ряд гіпотез, що трактують час у термінах імовірнісних зв'язків, які, очевидно, характерні для багатьох географічних процесів. Викладене робить необхідним розглянути сутність географічних процесів.

Комерційна географія

1. Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.

Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783—1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва.

Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості», заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.

Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила.

Німецький економіст Август Льош (1906—1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку.

Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами.

А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандорта» й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.

А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів було покладено ринковий простір. Теорія районуванна А. Льоша ґрунтувалася на припущенні про наявність широкої рівнини, на якій сировина розміщена більш або менш рівномірно.

Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення А. Льош визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.

2. Головним джерелом робочої сили є працездатне населення регіону. Чи¬сельність його в перспективі може змінюватися у залежності від демог¬рафічних, економічних і соціальних умов. На формування ринку трудових ресурсів країни великий вплив має де-мографічна ситуація, для якої харак¬терні стійка тенденція до зниження частки населення працездатного віку, стабілізація частки дітей і зростання осіб, що старші працездатного віку. Тобто відбувається процес "старіння" населення.

Розвиток ринкових відносин буде орієнтувати ринок трудових ресурсів (робочої сили) не стільки на кількісну сторону забезпеченості галузі кадра¬ми, скільки на якісну.

Традиційний тип фахівця зі слабкою економічною і правовою підготовкою, недостатніми знаннями в галузі управління і орган¬ізації виробництва стане неконкурен-тоспроможним на ринку трудових ресурсів.

Отже, трудові ресурси - найважливіша складова діяльності будь-якого підпри-ємства. Однією з головних функцій менеджменту є підвищення продуктив¬ності трудових ресурсів. Саме трудові ресурси підприємства є невичерпним резервом підвищення ефективності діяльності підприємства, важливим стра¬тегічним потенціалом, впливають на його конкурентоспроможність, визнача¬ють напрями подальшого розвитку.

Досвід багатьох зарубіжних компаній за останні десятиріччя свідчить про посилення ролі управління трудовими ресурсами в системі чинників, які за¬безпечують конкурентоспроможність підприємства.

Аналіз свідчить про те, що в сучасній закордонній теорії та практиці уп¬равління персоналом домінує принцип, згідно з яким трудові ресурси сприй¬маються як активний елемент і необхідна складова системи управління під¬приємством.

Тому, основою функціонування будь-якого підприємства є його ресурсне за-безпечення. Трудові ресурси більшою мірою, ніж інші чинники виробництва, визначають стратегічний успіх підприємства, є основою забезпечення його конкурентоспроможності. Виходячи з цього, резерви людського чинника слід розглядати як головні резерви розвитку виробництва. Недостатня увага до людського чинника у підготовці та реалізації господарських рішень, як прави¬ло, веде до низького економічного ефекту. В сучасних умовах конкуренто¬спроможність підприємств визначається великою кількістю чинників і умов. Одним із чинників, які обумовлюють досягнення підприємством конкурент¬них переваг, є наявність достатньої кількості якісних трудових ресурсів і ефек¬тивне управління ними.

Вихідним моментом для оцінки та прийняття рішень у сфері розвитку кадрового потенціалу є аналіз забезпеченості підприємства трудовими ре¬сурсами й ефективності їх використання. Слід зазначити, що з переходом до ринкової економіки аналіз трудових відносин набирає більшої ваги та актуальності, оскільки робоча сила має вартісну оцінку та є конкурентною на ринку праці. Це роз¬ширює межі аналітичних досліджень. Критеріями оптимізації трудових відносин стають не лише економічні, а й соціальні параметри.