6.Циркумконтинентальні та циркумокеанічні структури

Глобальний характер має циркумокеанічна і циркумконтинетальна зональності. І та і інша — результат взаємодії материків і океанів. Перша виказує падіння океанічної дії — наростання континентальності ландшафтів — від океанічного узбережжя в глиб материка. Саме з циркумокеанічною зональністю пов'язано явище секторності, або меридіональної зональності. Але секторність відображає циркумокеанічну зональність в спотвореному вигляді, обмежуючись тільки фіксацією змін ландшафтів на західних і східних океанічних околицях материків.

Існування циркумокеанічної зональності на материках достатньо добре простежується на карті «Поясів континентальності клімату земної кулі» (H.H.Іванова, 1959). Аналізуючи її, неважко дійти до висновку про існування трьох видів циркумокеанічної зональності: симетричної, коли океанічна дія виявляється з однаковою силою і протяжністю з усіх боків материка (Австралія); асиметричної, де, як на півночі Євразії, переважає дія Атлантичного океану (вплив західного переносу); змішаної.

Циркумконтинентальна зональність — зміна донних ландшафтів у міру віддалення від узбережжя материка: наростання глибин, зменшення частки теригенного матеріалу в донних опадах, зниження біомаси бентоса. Оскільки теригенний матеріал (22,6 млрд. т в рік) переважає в океанічних опадах (25,3 млрд. т в рік) (А.П. Лісицин, 1981), можна говорити про зменшення інтенсивності осадонакопичення в цілому при віддаленні від околиці материка. У відкритій океанічній пелагіалі значення циркумконтинентальної зональності в накопиченні опадів слабшає. Про осадонакопиченні в пелагічній області Тихого океану І.О.Мурдмаа говорить: «Риси циркумконтинентальної зональності виявляються слабо, на перше місце виступає широтна зональність, тісно пов'язана з географічними (кліматичними) зонами Землі, з циркуляцією вод і із зональністю біологічної продуктивності».

7. Для дослідження регіонів можна виділити ряд принципів, серед яких виділяють принципи об’єктивності, територіальної цілісності, комплексності, однорідності, генетичної єдності, поєднання зональних і азональних факторів. За своєю теоретичною «вагою» ці принципи є нерівноцінними.

Більшого роз’яснення вимагає принцип однорідності. Об’єднання геосистем за принципом однорідності властиве типології. Будь-який фізико-географічний регіон — це складна територіальна система, яка об’єднує неоднорідні складові частини. Ступінь неоднорідності, а відповідно різноманітності природних умов і ресурсів включає специфіку кожного регіону з точки зору його господарського освоєння і використання.

Формування фізико-географічних регіонів —– тривалий процес. Кожний регіон — є продуктом історичного (палеогеографічного) розвитку, в ході якого відбувались взаємодії різних районоутворюючих факторів і могло б неодноразово змінювати їх співвідношення.

Суть генетичного принципу полягає в тому, щоб вияснити, як відбувалась фізико-географічна диференціація території, в міру яких обставин і в який час (період) відокремились регіональні одиниці різних рангів, яка міра їх внутрішньої генетичної спільності.

Одне із головних місць, якщо не саме головне, в теорії фізико-географічного районування займає принцип — єдності диференціації і інтеграції. Точніше можна було б сказати — повинен займати, так як до останього часу на практиці переважає принцип диференціації. Зонопомірності регіональної диференціації вже давно зацікавили географів і порівняно добре вивчені. Дослідження процесів інтеграції геосистем, в тому числі і на регіональному рівні є повним найбільш складним завданням.

Методи фізико-географічного районування — це способи виділення територіальних підрозділів і вираження їх системи на карті. Районування можливе «зверху» тобто від вищих регіонів до нищих, шляхом аналізу основних факторів фізико-географічної диференціації за допомогою спеціальних карт (геологічних, ґрунтових тощо). І інший спосіб — «знизу» — шляхом інтеграції, групуванням простих географічних комплексів у більш складні територіальні комплекси — райони, провінції, області тощо.

Робота здійснюється за допомогою ландшафтної карти. Цей процес дозволяє більш точно встановити межі кожного регіону. Ці два методи доповнюють один одного і застосовуються одночасно.

Таксономічні одиниці в фізичній географії:

Фізико-географічна країна –

1. Положення у межах великих геоструктур, які мають спільну історію розвитку за неотектонічний етап;

2. Орографічна єдність (гори, рівнини);

3. Спільність процесів, тепло- і вологообміну;

4. Своєрідність набору природних зон або висотних поясів

Фізико-географічна зона - у межах фізико-географічного поясу, за переважанням одного типу ландшафтів

Фізико-географічна підзона - у межах зони, за переважанням одного підтипу ландшафтів

Фізико-географічна провінція - частина зони (чи підзони) з різним ступенем континентальності клімату та трансформації повітряних мас, а також з різною історією розвитку природи в антропогеновому періоді.

Фізико-географічна область - частина провінції, яка вирізняється геолого-геоморфологічною будовою (частково відповідає підкласу і роду ландшафтів).

Фізико-географічний район - частина області (підобласті), однорідна в зональному і азональному відношенні, у межах якої переважає один вид ландшафтів.

8. Однією з умов існування та розвитку географічної оболонки є цілісність, яка полягає у взаємозв'язку і взаємовпливі її компонентів. Зміна одного з компонентів неодмінно викликає зміну й інших. Так, вирубування лісів призводить до цілого ланцюга природних змін: зникають лісові рослини і тварини, стає іншим місцевий клімат, руйнуються та змиваються ґрунти, знижується рівень ґрунтових вод, міліють річки. Цілісність географічної оболонки має велике практичне значення, оскільки необережне втручання людини в природу, бездумне її перетворення призводить до небезпечних наслідків.

Розвиток географічної оболонки відбувається завдяки кругообігам речовини та енергії.Розрізняють великі й малі кругообіги. Кругообіги пов'язані між собою, і всі разом входять до загального великого кругообігу: космос — географічна оболонка — глибинні шари Землі. Найважливіші кругообіги речовин на Землі ті, що безпосередньо впливають на формування органічного світу. Це кругообіги вуглецю, кисню, азоту тощо.

Кругообіги речовин та енергії забезпечують ритмічність — закономірну повторюваність у часі всіх природних явищ і процесів.

Розрізняють ритми, коли природні явища і процеси відбуваються через однаковий проміжок часу впродовж доби й року. Це добові та сезонні ритми, до яких належать, наприклад, зміна дня і ночі, пір року, припливи та відпливи тощо. Є також багатолітні та вікові ритми: вікові коливання клімату і рівня води в озерах, наступання та відступання льодовиків тощо.

Оскільки географічна оболонка є цілісною, між різними ритмами виникають взаємозв'язки. Особливо чутливо реагують на прояв ритмічності рослини і тварини.

Однією із загальних закономірностей розвитку географічної оболонки є також її поділ на менші за розмірами природні комплекси. Серед них розрізняють зональні і азональні природні комплекси.

Географічна оболонка є цілісною. Головні закономірності формування і розвитку географічної оболонки — її цілісність, кругообіг речовини та енергії, ритмічність усіх природних процесів і явищ, поділ на зональні та азональні природні комплекси.

Кількість і різноманітність природних комплексів Землі дуже великі: материки та океани, гірські масиви, ліси і степи, пустелі, болота й луки тощо. Серед них є зональні та азональні природні комплекси. Зональні — послідовно змінюють один одного з півночі на південь, утворюючи широтні зони. Причиною такого розподілу є те, що їх формування визначається передусім кліматичними характеристиками.

Виникнення азональних природних комплексів пов'язано насамперед з особливостями будови земної кори, а також з рельєфом.

До зональних природних комплексів належать географічні пояси і природні зони.

Географічні пояси— найбільші зональні комплекси, що простягаються найчастіше в широтному напрямі від екватора до полюсів.Географічні пояси відрізняються між собою головним чином за кількістю сонячного тепла. Для кожного географічного поясу характерні однакові температурні умови, циркуляція атмосфери, процеси рельєфоутворення, ґрунти, рослинність і тваринний світ.

Кожний географічний пояс поділяється на менші за розмірами зональні комплекси — природні зони, що розрізняються за зволоженням. На рівнинах у розподілі природних зон переважає широтна зональність.

Кожна зона характеризується певним типом клімату, ґрунтово-рослинним покривом та тваринним світом. Рослинність є найбільш виразним компонентом, що вказує на зміну природних умов. Так, хвойні породи дерев поширені в тайзі, трави — у степах, сухостійні рослини — в пустелях. Тому природні зони називають за переважаючим характером рослинності. В різних географічних поясах природні зони займають неоднакові площі.

У горах природні комплекси змінюються з висотою, утворюючи висотні пояси (зони).

Подібно до географічних поясів природні зони не завжди зберігають широтне простягання. Окремі природні зони поширені тільки на краях материків (наприклад, широколисті ліси), інші — переважно у внутрішніх областях (степи). Гірські хребти, морські течії змінюють умови зволоження і впливають на розміщення природних зон.

До найбільших азональних комплексів належать материки і океани. Вони у свою чергу поділяються на великі рівнинні та гірські природні комплекси — природні країни. Так, Україна розміщена в межах таких азональних комплексів: материка Євразія та природних країн — Східноєвропейської рівнини, Кримських гір та Карпат. її територію перетинають три основних зональних комплекси: мішані ліси, лісостеп і степ.

Великі природні комплекси поділяються на менші й створюють своєрідну мозаїку географічної оболонки.

Причиною виникнення зональних комплексів є кліматичні чинники.

Причиною виникнення азональних комплексів є передусім особливості будови земної кори та рельєф.