5.Періодичний закон географічної зональності.

Відкриття В.В. Докучаєвим географічних зон як цілісних комплексів було одним із найважливіших досягнень географічної науки. Після цього протягом майже п'ятдесяти років географи займались конкретизацією цього закону: уточнювалися зони, давалися їх детальні характеристики. Нагромадження фактичного матеріалу дало можливість виділити всередині зон підзони, була встановлена неоднорідність зон (виділення провінцій). Досліджувалися причини виклинювання зон і відхилення їх від теоретичного напряму, розроблялося групування зон у межах більших таксономічних підрозділів -поясів і т. д.

Принципово новий внесок у проблему зональності був зроблений А.О. Григор'євим і М.І. Будико (1956). Вони підвели під явище зональності фізичну й кількісну основу і сформулювали періодичний закон географічної зональності. Цей закон покладений в основу структури ландшафтної оболонки Землі.

Кількість і різноманітність природних комплексів Землі дуже великі: материки та океани, гірські масиви, ліси і степи, пустелі, болота й луки тощо. Серед них є зональні та азональні природні комплекси. Зональні — послідовно змінюють один одного з півночі на південь, утворюючи широтні зони. Причиною такого розподілу є те, що їх формування визначається передусім кліматичними характеристиками.

Виникнення азональних природних комплексів пов'язано насамперед з особливостями будови земної кори, а також з рельєфом. До зональних природних комплексів належать географічні пояси і природні зони.

Географічні пояси — найбільші зональні комплекси, що простягаються найчастіше в широтному напрямі від екватора до полюсів. Географічні пояси відрізняються між собою головним чином за кількістю сонячного тепла. Для кожного географічного поясу характерні однакові температурні умови, циркуляція атмосфери, процеси рельєфоутворення, ґрунти, рослинність і тваринний світ.

Кожний географічний пояс поділяється на менші за розмірами зональні комплекси — природні зони, що розрізняються за зволоженням. На рівнинах у розподілі природних зон переважає широтна зональність.

Кожна зона характеризується певним типом клімату, ґрунтово-рослинним покривом та тваринним світом. Рослинність є найбільш виразним компонентом, що вказує на зміну природних умов. Так, хвойні породи дерев поширені в тайзі, трави — у степах, сухостійні рослини — в пустелях. Тому природні зони називають за переважаючим характером рослинності. В різних географічних поясах природні зони займають неоднакові площі

Зональність Світового океану полягає у зміні з широтою температури, солоності, хімічного складу вод і найкраще виявлена у верхніх шарах (до глибини 150 м). На поверхні Світового океану в зв'язку з більшою однорідністю природних умов географічні пояси більші за площею, ніж на суходолі і чіткої межі між ними немає. Положення географічних поясів в океані визначається радіаційним балансом, пануючою атмосферною циркуляцією та вертикальним рухом водних мас. Протяжність поясів в океані в основному широтна.

Океанічна зональність виражена через широтну зональність океаносфери, яка проявляється в: а) формуванні фізико-географічних поясів (зон) на поверхні океаносфери, а також зональності природи узбережжя і океанічних островів; б) наявності фізико-географічних поясів (зон) на дні океанів; в) глибинній зональності водної товщі океаносфери, що знаходиться між поверхневим і донним ярусами.

Океанічна азональність проявляється в існуванні вертикальної зональності та океанічної секторності, а також наявності в межах поверхневих поясів біогеографічних провінцій. Вони впливають на зональну природу океаносфери. Завдяки їхній взаємодії з зональними чинниками і відбувається формування різноманітної природи Світового океану.