39. Утворення австро-угорщини.

Популярнішими серед угорців були ті політичні угрупування, які відмовлялися від співпраці з «бахівським режимом». Найбільший вплив мавФеренц Деак, колишній міністр юстиції революційного уряду Лайоша Баттяні, що став ідеологом руху «пасивного опору» (ухилення від сплати податків, неучасть в адміністрації, відмова від будь-якої співпраці з урядовими структурами, демонстративне «неволодіння» німецькою мовою). Метою Деака і його прихильників було відновлення внутрішнього суверенітету Угорщини в рамках Австрійської імперії, тобто повернення до ситуації часів весни-літа 1848 р., коли угорська революція вже домоглася широкої автономії та самоврядування, але ще не порвала з династією Габсбургів та імперією як такої. Найрадикальніше крило угорського національного руху представляв Лайош Кошут та інші лідери революції в еміграції виступали з вимогами незалежності як Угорщини, так і інших національних регіонів імперії, і формування на Балканах угорсько-слов'яно-румунської конфедерації під головування Угорщини

Австро-угорське зближення[ред.]

Незважаючи на провал спроб конституційних реформ 1860—1861 рр.., імператор Франц Йосиф I не залишив надій на вироблення якогось компромісу з угорським національним рухом, що дозволив би зміцнити монархію. У 1865 р. почалися секретні переговори через посередників між імператором і Ференцем Деаком. Їхні результати були опубліковані в «Великодній статті» Деака 16 квітня 1865 р., в якій лідер угорських лібералів висловився за відмову від традиційного вимоги відновлення конституції 1848 На державному зборах Угорщини, що відкрився в 1865 р., розгорнулася бурхлива дискусія про умови, на яких можливий компроміс з Австрією. Перемогу отримав Деак і його прихильники, яким протистояли радикали і «партія резолюції», що наполягали на необхідності затвердження конституції 1848 р. в якості попередньої умови угоди.

Австро-угорське зближення прискорили міжнародні події середини 1860-х рр. У 1866 р. спалахнула австро-пруська війна і австрійські війська були вщент розбиті в битві при Садові. Поразка у війні означало виключення Австрійської імперії з Німецької конфедерації і початок процесу об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Різке ослаблення в результаті війни Австрійської імперії за одночасного посилення загрози з боку Росії і зростанні панслов'янських симпатій всередині національних рухів слов'янських народів імперії (перш за все, чехів), стурбували угорських лідерів. Тактика «пасивного опору» вже не приносила результатів, а навпаки, позбавляла угорську еліту можливості брати участь в управлінні країною. У той же час посилилися проголошені демократичні свободи (свобода совісті, слова, зборів, спілок і петицій), рівність національні рухи. УКЛАДЕННЯ На останньому етапі австро-угорських переговорів у січні-лютому 1867 р. угорську делегацію очолив граф Дьюла Андраші, що користується довірою Деака і авторитетом в австрійського уряду. 17 лютого імператор призначив Андраші прем'єр-міністром Угорщини, до складу нового угорського уряду увійшли і інші лідери лібералів (Етвеш, Лоняї). 15 березня умови компромісу були узгоджені і 20 березня затверджені угорським державним зборами. 8 червня Франц-Йосиф I коронувався в Будапешті королем Угорщини. Австрійська і Угорська частини держави були пов'язані, по-перше, єдиним монархом, що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Для керівництва цими функціями були створені три загальних міністерства — закордонних справ, військово-морське та фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальні перед урядами і парламентами австрійської та угорської частин держави. Але загальні міністерства не мали права втручатися в компетенцію урядів. Для обговорення єдиних для обох частин монархії справ також скликалися коронна рада і рада загальних міністрів, що включала, крім загальних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини і запрошених імператором осіб (голова Австро-Угорського банку, начальник Генерального штабу, інші міністри). На коронній раді головував імператор, на раді загальних міністрів — міністр закордонних справ. Функції загального для монархії представницького органу виконували делегації, чий склад формувався щорічно обома парламентами держави на паритетних засадах. Крім того, періодично парламенти обирали квота-депутації для обговорення питань участі обох частин держави у фінансуванні загальних витрат. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70% загальноімперських витрат, Угорщина — 30%, надалі ця частка повинна була коригуватися кожні 10 років виходячи з рівня економічного розвитку.

Австро-угорська угода встановило загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Угорський парламент (державне збори) отримав законодавчу владу з правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського рейхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, рейхсрату став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанія.