Австро-Прусська війна 1866 року[ред.]

1866 року на тлі об'єднання Італії, Бісмарк створив дипломатичні умови, за яких Австрія оголосила війну Пруссії. Основні підстави для війни були закладені у Франкфуртському бундестазі, де обидві держави стверджували, що виступають від імені всіх німецьких держав. В квітні 1866 року, представник Пруссії у Флоренції підписав секретну угоду з Італією. Згідно з цією угодою обидві країни мали допомагати одна одній у війні проти Австрії. Наступного дня представник Пруссії до Франкфуртського бундестагу представив план, що передбачав завтердження національної конституції та національних зборів обраний на прямих виборах і загального виборчого права. Знаючи про складні і неоднозначні відносини Бісмарка з ландтагом(державний парламент) в Пруссії, викликали виправданий скептицизм серед німецьких лібералів, які бачили в цій пропозиції хід для посилення влади Пруссії^[71].

Реальна політика і Північнонімецький союз[ред.]

Кінець домінування Австрії серед німецьких держав змінив центр її уваги на Балкани. 1867 року австрійський імператор Франц-Йосиф ухвалив угоду (Австро-угорський компроміс 1867 року), згідно з якою угорські володіння отримали рівні права з австрійськими, чим була створена подвійна монархія Австро-Угорщини^[80]. Празький мирний договір 1866 року висунув м'які умови до Австрії, де відносини між Австрією та новою національною державою, Італією, зазнали істотних змін; хоча Австрія була набагато успішнішою у військових діях проти італійських військ, країна втратила важливі провінції Венеції. Габсбурги передали Венецію Франції, яка згодом офіційно передала контроль Італії^[81]. Французька громадськість була обурена перемогами Пруссії та вимагала реванш за Садову, що сприяло зростанню антипрусським настроям у Франції, які ще дужче посилились за кілька місяців до Франко-Прусської війни^[82]. Іншим чинником стало те, що на зустрічі в Біарріці у вересні 1865 роком Наполеона III з Бісмарком, останній дав зрозуміти (або Наполеон думав, що отримав натяк), що Франція може анексувати частину Бельгії і Люксембургу в обмін на нейтралітет.

Поразка Австрії призвела до переосмислення внутрішніх розбіжностей, місцевої автономії і лібералізму^[83]. Новий Північнонімецький союз мав свою конституцію, прапор, урядові й адміністративні структури. Пруссія, під керівництвом Отто фон Бісмарка, військовими перемогами здолала активний опір Австрії ідеї об'єднаної Німеччини. Ця ідея не лише послабила вплив Австрії на німецькі держави, а й розколола дух загальнонімецької єдності: більшість німецьких держав були незадоволенні прусської політикою сили^[84].

Проголошення Німецької імперії[ред.]

18 січня 1871 року в дзеркальній залі Версаля, німецькі князі і старші воєначальники проголосили Вільгельма «німецьким імператором»^[94]. В укладеній згодомФранкфуртській мирній угоді Франція відмовилась від більшості традиційно німецьких регіонів (Ельзасу та німецькомовної частини Лотарингії), погодилась на виплату репарацій, розрахованих на основі чисельності населення, та еквівалентних репараціям, які Наполеон Бонапарт наклав на Пруссію 1807 року;^[95] також була погоджена німецька адміністрація в Парижі і більшій частини північної Франції з «поетапним виведенням німецької армії відповідно до сплачених репарацій.»^[96]