51.Особливості економічного розвитку Франції в останній третині хіх ст.

Характерною рисою французької економіки було те, що впродовж 1870-1914 рр., незважаючи на значні еволюційні зміни, Напередодні війни 56 % населення Франції жило в сільській місцевості і понад 40 % займалося переважно сільським господарством. У промисловості було зайнято 36 % населення.Промислова революція у Франції загалом завершилася у 70-ті рр. XIX ст. Основні галузі промисловості - бавовняна, хімічна, металургійна, машинобудівна - виробляли основну частину продукції з використанням машинної техніки й індустріальних технологій. В умовах "великої депресії" (1873-1896), викликаної перевиробництвом товарів та анархією світового ринку, що характеризувалася загальним зниженням кон'юнктури світового ринку, інвестування промисловості й купівля землі не було привабливим для вкладників. Тож вони все частіше віддавали перевагу експорту капіталів та облігаціям державних позик: усі уряди визнавали попередні державні борги; утримувачі облігацій не боялися інфляції - золотий паритет франка, встановлений у 1803 р., залишався незмінним аж до 1914 р.У 1870-1880-ті рр. відбулося уповільнення економічного розвитку Франції. Якщо в середині XIX ст. Франція посідала друге після Англії місце у світі за обсягами промислового виробництва, наприкінці століття вона пересунулася на четверте місце. Із 1870 до 1900 рр. частка Франції у світовому промисловому виробництві зменшилася з 10 до 7 %. За темпами розвитку промисловості Франція значно відставала від США, Німеччини, Росії, інших країн молодого капіталізму. Якщо в середині XIX ст. середньорічні темпи росту промисловості досягали 3- 4 %, то у 1880-х рр. вони знизилися до 1,5 %.Серед причин - як великі збитки, завдані війною 1870-1871 pp. (загальні витрати на війну 13 млрд франків, п'ятимільярдна контрибуція Німеччині, відторгнення Ельзасу й частини Лотарингії площею в 145 тис. кв. км з населенням 1,5 млн осіб), так і особливості розвитку економіки Франції, у тому числі перевага дрібної промисловості над великою, що обмежувало використання машинної техніки та промислових технологій. Вона була пов'язана як із "великою депресією", так і з конкуренцію дешевого хліба із США, Канади, Австралії через удосконалення світових комунікацій. Для Франції це було особливо відчутно, оскільки зернове господарство становило основну галузь її аграрного сектора. Ціни на зерно з 1879 до 1887 р. знизилися на третину, від чого постраждали не лише виробники зерна - селяни й фермери, але й земельні власники через падіння земельної ренти. Аграрна криза поглибилася у зв'язку з епідемією філоксери, що за кілька років знищила виноградники -основу виноробства. Виробництво вина у Франції за період 1875— 1889 pp. скоротилося на 2/3. До цього додалася проблема фальсифікації вин, що призвела до падіння цін на вино й розорення власників. Це спричинило масові хвилювання в південних департаментах Франції на початку XX ст. Улітку 1907 р. відбулися масові демонстрації виноробів на півдні Франції, що в ряді міст супроводжувалися сутич¬ками між демонстрантами та силами правопорядку.

.Негативний вплив на розвиток економіки мало уповільнення темпів зростання населення Франції у зв'язку зі зменшенням народжуваності. У 1911-1913 pp. вона зменшилася до рівня смертності. У результаті за 35 років (з 1866 до 1901) населення Франції збільшилося менш ніж на 2 млн осіб (із 36,5 до 38,4 млн, без урахування Ельзасу й Лотарингії); Частка Франції у світовому експорті промислової продукції скоротилася із 16 % у 1870 р. до 12 % напередодні світової війни.Усе ж не варто перебільшувати відсталість Франції того періоду, адже на європейському континенті вона була після Німеччини найбільш передовою в економічному плані і залишалася важливою складовою світової економіки. Промислове виробництво у Франції продовжувало зростати. Виробництво чавуну та сталі (найзручніший показник індустріалізації в цілому) за період 1900-1913 pp. майже подвоїлося і становило відповідно 5,2 і 3,6 млн т. Париж залишався другим за значенням після Лондона фінансовим ринком світу. У 1913 p. у підвалах Французького банку зберігалося 3,9 млрд франків. Напередодні Першої світової війни Франція була процвітаючою та зростаючою державою.Важливим фактором прискорення економічного розвитку Франції на початку XX ст. був високий рівень загальної освіченості французів унаслідок урядових зусиль щодо розвитку початкової, середньої й вищої освіти. У результаті французька індустрія не відчувала нестачі у кваліфікованих інженерах і робітниках. Напередодні війни у Франції нараховувалося близько 25 тис. інженерів. Не випадково на початку XX ст. Франція зайняла провідне становище в розвитку галузей, що вимагали високих знань, кваліфікації й конструкторської винахідливості - авіаційній, електроенергетичній, алюмінієвій, автомобільній.Засновником автомобільної промисловості Франції став Арман Пежо, який у 1890 р. закупив бензиновий мотор Даймлера-Майбаха, винайдений у 1885 p., і почав його монтувати на кузови власного виробництва. Із 1900 р. в автомобільній галузі Франції конкурували вже 30 виробників, у 1910 р. - 57, у 1914 р. - 155. Велике виробництво становило серед них близько третини, що відображало особливості французької економіки - слабку концентрацію виробництва та робочої сили. Вона перешкоджала застосуванню більш раціональних методів організації праці та стандартизації продукції, що позначалося на собівартості продукції і часто зменшувало конкурентні можливості французьких товарів на світових ринках. Так, лише одне підприємство "Рено" пропонувало покупцям одночасно 10 моделей автомобілів. Витримати конкуренцію дозволяла висока якість французьких товарів. До 1913 р. Франція зайняла друге місце після США з виробництва та перше з експорту автомобілів.Відносно вищим був рівень концентрації виробництва в галузях з виробництва сировини, палива та промислового устаткування (металургійна, кам'яновугільна, електроенергетика, машинобудування). Концерн "Шнейдер-Крезо" об'єднував основні підприємства військової промисловості. "Коміте де форж" на початку XX ст. об'єднував близько 250 металургійних компаній, що виробляли близько % усього чавуну та сталі у Франції. Найбільш висока концентрація виробництва спостерігалася в хімічній і алюмінієвій промисловості, у кожній із яких панували 1-2 великих підприємства. Так, у хімічній промисловості провідним об'єднанням стала компанія "Сен-Гобен". Однак тривалі та стійкі монополістичні угоди у Франції були нечисленними. Найхарактернішою для Франції формою монополістичних об'єднань були синдикати - об'єднання, учасники яких здійснювали виробництво самостійно, утворюючи лише спільний торговельний апарат.

53. Зовнішня політика США в Ост третині 19 ст.Після завершення Громадянської війни 1861 – 1865 рр. і Реконструкції 1865 – 1877 рр. для Сполучених Штатів наступив період стрімкого економічного піднесення. Протягом останніх десятиріч XIX ст. США перетворилися з переважно сільської республіки в індустріально-аграрну урбанізовану державу. В 1860 р. за обсягом промислової продукції США знаходилися на четвертому місці у світі, а у середині 1890-х рр. вони вже вийшли на перше місце, залишивши далеко позаду себе розвинуті країни Європи. Незважаючи на періодичні економічні кризи (1873, 1882 – 1883, 1893), масштаби виробництва були вражаючими. Видобуток вугілля зріс у 15 разів – з 18 млн. т. у 1860 до 270 млн. т. у 1900 р., а видобуток нафти, що розпочався в 1859 р. з 2 тис. баррелей, досяг 64 млн. баррелей в 1900 р. У 1902 р. США вийшли на перше місце у світі за обсягом видобутку нафти. Виплавка чавуна зросла в 17 разів – з 821 тис. т. у 1860 р. до 13,8 млн. т. у 1900 р., а виробництво сталі в 150 разів – з 68 тис. т. у 1870 р. до 11,2 млн. т. – 40 % світового виробництва. До кінця XIX ст. США, обійшовши Велику Британію, зайняли перше місце у світі з виробництва чавуна і сталі, видобутку вугілля. До 1900 р. залізниці з’єднали усі штати, а між Тихоокеанським узбережжям і Атлантичним пролягли чотири трансконтинентальні залізничні магістралі. Протяжність залізниць зросла до 193 тис. миль, перевищивши загальну довжину залізниць усіх країн Європи. До 1900 р. під гомстеди було віддано 76 млн. акрів і майже стільки ж продано. Великі простори і нестача робочих рук сприяли широкому застосуванню сільськогосподарських машин (молотарок, комбайнів, снопов’язок), у виробництві яких США вийшли на перше місце у світі. Розвиток сільського господарства був тісно пов’язаний з розвитком промисловості. Фермерське господарство, побудоване на ринкових засадах, стало зростаючим споживачем промислових виробів. У свою чергу, зростання індустрії, а з ним і зростання міст, збільшували попит на продукти сільського господарства. Якщо в 1860 р. не було жодного міста з мільйонним населенням, то у 1890 р. населення Нью-Йорку нараховувало 1,5 млн. осіб (у 1914 р. – 4 млн.), а в Чикаго, Іллінойсі, Філадельфії чисельність населення перевищила 1 млн. Швидка індустріалізація США забезпечувалася багатством природних ресурсів, зокрема величезними запасами вугілля, залізної руди, лісу, міді, нафти. Велику роль відіграли великі зарубіжні капіталовкладення та приплив емігрантів. У 1880 – 1890-х рр. поширилися трести, що централізували капітали і управління лише формально незалежних кампаній цілих галузей промисловості. Історія виникнення великих монополістичних об’єднань наповнена проявами гострої конкурентної боротьби не на життя, а на смерть, зокрема за допомогою шантажу, підкупів, викрадень, знищення матеріальних цінностей конкурентів, аж до вбивств. Саме за допомогою таких засобів зміцнився знаменитий нафтовий трест Джона Рокфеллера «Стандарт ойл», який остаточно сформувався в 1882 р. До цього він поглинув і встановив контроль над 40 нафтовими компаніями, став власником близько 90 % підприємств нафтопереробної промисловості та нафтопроводів США. В цей час на економічній арені з’являються гігантська Стальна компанія Е. Карнегі, цукровий трест, електротехнічний трест «Дженерал електрік», тютюновий і сірниковий трести тощо. Американський перепис 1900 р. засвідчив, що корпорації, нараховуючи 8 % підприємств країни, виготовляли майже 60 % промислової продукції. Концентрація захопила і банківську справу. Фінансовий центр країни перемістився з Бостона в Нью-Йорк, на Волл-стріт. До початку ХХ ст. домінуючі позиції належали домам Морганів і Рокфеллерів, які контролювали близько половини основного капіталу нью-йоркських банків. США, внаслідок створення великого масового виробництва, перетворилися в наймогутнішу індустріальну державу. Але промисловість, що в три рази переважала аграрне виробництво за вартістю продукції, поступалися йому за капіталовкладеннями й зайнятістю. Сільські мешканці і в 1900 р. становили понад 60 % населення, а експорт сільськогосподарської продукції – 60 % вартості американського вивозу товарів. Кількість людей зайнятих у сільському господарстві протягом 1860 – 1900 рр. збільшилося з 6,2 млн. осіб до 10,6 млн., а загальна кількість фермерських господарств зросла з 2 млн. до 5,8 млн. У другій половині XIX ст. площа оброблюваної землі в країні збільшилася майже в 4 рази (839 млн. акрів у 1900 р.). За цей час питома вага США у світовому сільськогосподарському виробництві подвоїлася. В 1900 р. США давали 23 % усього світового збору пшениці. Варто відзначити, що вже в 1880 р. близько 80 % врожаю пшениці було зібрано жниварками. В останній третині XIX ст. використання механізації фермерами набуло масового характеру: з’явилися такі види сільськогосподарської техніки як молотарка, комбайн, снопов’язалка. Особливо великою була продуктивність у великих капіталістичних господарствах, яких у 1900 р. нараховувалося майже 1 млн. (17,2 % усіх ферм). Обробляючи 43 % всієї орної землі, вони виробляли половину аграрного виробництва (52 %). Значну роль у зростанні продуктивності праці відіграла та велика увага, яку приділяла держава розвитку загальної та технічної освіти. До початку ХХ ст. витрати на освіту в США на душу населення перевищували приблизно в 2,5 рази відповідні витрати Англії й Німеччини – країни які займали в цьому відношенні перше місце в Європі. У 1900 р. неписьменні у віці до 10 років і старше складали серед білого населення лише 6 % (у негрів – 46 %, у індіанців – 56 %).

54.Система двох партій у Сша.У політичному житті США беруть участь Республіканська партія США, Демократична партія США, а також різні менш впливові партії. Крім того, мають певні шанси незалежні кандидати. У нинішньому 110 Конгресі засідають два незалежних сенатора, незалежних членів палати представників немає.

Республіканська партія ( англ. Republican Party ) - Одна з двох поряд з Демократичною партією основних політичних партій США. Друга назва - Велика Стара Партія ( англ. Grand Old Party , GOP).

Неофіційний символ партії - слон (уособлює міць), неофіційний колір - червоний. Партія була заснована 28 лютого 1854 в Ріпон, штат Вісконсін.

Була організована як об'єднання противників рабства, відображаючи інтереси промисловців Півночі ( янкі) і на противагу елітарної демократичної партії, яка монопольно правила країною після розвалу вігів. Республіканська партія висунула вимоги заборонити розповсюдження рабства на західних землях, роздавати ці землі безкоштовно всім бажаючим (формально ці території були вільні, фактично їх заселяли індіанські племена, думкою яких ніхто не цікавився), а також встановити високі мита на ввезення промислових товарів з Європи. Після перемоги жителів півночі і їхнього лідера Авраама Лінкольна в Громадянській війніреспубліканці майже 200 років безперервно правили США. Але коли в 1940 - 1960-х розгорнувся рух за громадянські права афроамериканців, поставилася до нього прохолодно. Справжнім занепадом для партії можна назвати часи демократа Франкліна Рузвельта, цю низку поразок перервав Дуайт Ейзенхауер, один з ідеологів холодної війни. Але по-справжньому партія знайшла друге дихання в кінці 70-х років XX століття, коли до влади прийшов колишній актор ГоллівудуРональд Рейган. Він оновив республіканців, струсив з них наліт ультраконсерватізма. Люди з команди Рейгана правили США до 2009 . 55% населення США дотримуються республіканської точки зору ^{[джерело не вказано 159 днів]}. Республіканці, на відміну від демократів, дотримуються наступних позицій:

1. зниження податків;

2. обмеження нелегальної міграції (аж до мінімалізації міграційного потоку), видворення нелегалів;

3. вільна торгівля;

4. безперешкодне носіння вогнепальної зброї;

5. боротьба з принципом поділу церкви і держави, боротьба за моральність та сімейні цінності, боротьба проти рівноправності геїв і лесбіянок в сфері сімейного, пенсійного, податкового і т. п. законодавства ^{[джерело не вказано 510 днів]}, боротьба проти абортів (особливо на пізніх термінах вагітності) і контрацепції;

6. війна з міжнародним тероризмом.

Червоною ниткою в принципах республіканців проходить "невтручання державних структур в економічні процеси". У той же час, республіканська партія нерідко виступає за активне втручання держави в інтимні сфери життя людини (закони проти абортів, одностатевих шлюбів ^[1], проти порнографії, проституціїта вживання наркотиків) ^{[джерело не вказано 556 днів]}. Також республіканці заперечують ідеї глобального потепління і парникового ефекту, вважаючи їх пропагандистськими кроками демократів і їхніх прихильників. Сучасний електорат - пенсіонери, білі чоловіки, жителі глибинки та релігійні американці. Основна сучасна ідеологія - неоконсерватизм. Політична орієнтація - правий центр.

Демократична партія США (англ. Democratic Party, Democrats) — одна з двох головних партій США, що створюють двопартійну систему. Є однією з найдавніших політичних партій у світі. Її неофіційний символ — осел (символ упертого подолання перешкод), її колір — синій.

Засновниками партії вважаються Томас Джефферсон (вважається таким, що заклав основи партії у 1792) і Ендрю Джексон (перший президент США, вибраний як кандидат від цієї партії у 1828).

У 1828—1860 демократи домінували на політичній сцені США, іноді упускаючи владу в руки вігів. Але з початку Громадянської війни (1861) і аж до 1912 правлячою партією практично завжди була заснована Абрахамом Лінкольном Республіканська партія США; єдиний політик-демократ, що обирався в ці роки президентом, — Гровер Клівленд.

У XX столітті демократична партія знайшла друге дихання і дала таких видатних президентів, як Вільсон, Ф. Рузвельт і Кеннеді. Кінець XX століття і початок XXI, не зважаючи на два президентські терміни демократа Клінтона в 1993—2001 — це час нового відходу партії на другий план і переважання республіканців як в легіслатурах штатів, так і в Конгресі.

Вибори в 2006 знов принесли Демократичній партії більшість в Палаті представників, і можливо, Сенаті (проводиться перерахунок голосів) 110-го Конгресу, що має відкритися на початку 2007. Крім того, демократи матимуть 28 представників партії на постах губернаторів штатів з 50.

55.Зовнішня політика США. Не маючи можливості здійснювати таку ж широку колоніальну експансію на усіх материках, як Англія і Франція, США приділяли на той час головну увагу Латинській Америці і басейну Тихого океану. США намагалися обмежити подальші загарбання європейських держав у цих регіонах і закріпитися на островах Карибського моря і створити морські бази в Тихому океані на підступах до Азіатського континенту. У зовнішній політиці керівництво США зверталося перш за все до економічного проникнення, до «доларової експансії» як однієї з форм колоніальної політики. В 1878 р. уряд президента Р. Хейса нав’язав місцевим вождям Самоа договір, за яким США отримали право на створення військово-морської станції в гавані Паго-Паго (острови Тутуіла). Але через побоювання зіткнення з європейськими державами США в 1879 р. пішли на розподіл сфер впливу на островах з Великою Британією і Німеччиною. У 1889 р. на конгресі в Берліні над островами Самоа був установлений тристоронній протекторат. Значну увагу США приділяли Гавайським островам, які займали ключові позиції на перетині морських шляхів у самому центрі Тихого океану. Американсько-гавайський договір 1875 р. став для США правовою засадою для пограбування Гаваїв. Договір передбачав на основі принципу «взаємного надання рівних можливостей» взаємне безмитне необмежене вивезення товарів сторонами, які домовляються, і зобов’язував гавайський уряд не поступатися будь-якій державі портами, гаванями та іншими територіями Гавайського королівства. В 1887 р. США підписали додаткову конвенцію до договору 1875 р., яка передавала в розпорядження американців бухту Пірл-Харбор на острові Оаху недалеко від Гонолулу. Тут була обладнана американська військово-морська база. На початку 1893 р. спираючись на американську морську піхоту, купка плантаторів - північноамериканців здійснила переворот, що привело до повного політичного підпорядкування Гавайських островів США. Юридично ця анексія була закріплена під час іспансько-американської війни 1898 р. Особливу активність США виявляли на Далекому Сході, намагаючись міцно закріпитися в Китаї та Кореї. При цьому в боротьбі проти європейських держав керівництво США намагалося використати Японію, яка на той час не вважалася небезпечним суперником. Слід за Японією, яка в 1876 р. нав’язала Кореї нерівноправний договір, США примушують Корею в 1882 р. надати їм там таких самих сприятливих умов для експлуатації природних багатств, у сфері торгівлі, мореплавства, правовому, правовому становищі своїм громадянам. США у свою чергу брали зобов’язання надавати Кореї допомогу у випадку нападу на неї будь-якої держави. Як відомо, японсько-китайська війна 1894 – 1895 рр. стала сигналом для висування європейськими державами нових колоніальних вимог до Китаю. США взяли активну участь у цьому колоніальному грабунку. В 1890 р. США вивезли з Китаю товарів на суму 16 млн. дол., у 1895 р. – 20 млн., у 1900 – 27 млн. дол. У 1898 р., коли розгорілася гостра боротьба за поділ Китаю на «сфери впливу» (американцям «сфера впливу» не дісталася), була створена Американсько-Азійська асоціація. В період з 1895 до 1910 р. у 8 штатах півдня негри були позбавлені прав, у 1905 р. з конгресу пішов останній негр. Не менше значення у формуванні експансіоністських ідей, усталення в американській суспільній думці кінця XIX ст. соціал-дарвінізму Г. Спенсера, концепції англійсько-саксонської зверхності Б. Кідда. Д. Фріске тощо. Такою була війна США з Іспанією в 1898 р., яка була не випадковим, а закономірним явищем. На Філіппінах визвольне повстання розпочалося в 1896 р. Приводом для втручання США послужили жорстокі репресії, що застосовувалися Іспанією проти повсталого народу Куби. США, заявивши про своє співчуття боротьбі повстанців, кілька разів направляли ноти протесту проти насильств іспанської влади. Для підкріплення дипломатичних кроків США вдавалися до демонстрації сили: в Гавану був направлений броненосець «Мен». 15 лютого 1898 р. броненосець «Мен» раптово вибухнув; загинули 260 матросів і близько 100 було поранено. Хоч ретельне розслідування не виявило винуватців катастрофи, уряд США звинуватив іспанців. 11 квітня 1898 р. президент США В. Маккінлі звернувся до Конгресу здійснити «насильницьке умиротворення Куби». 25 квітня американський Конгрес прийняв резолюцію про визнання стану війни з Іспанією Висадка американського експедиційного корпусу в Гуантанамо 7 червня 1898 р. і його успішне просування разом з кубинськими військами блокувало м. Сантьяго, гарнізон якого капітулював 17 липня. Після цього відбулася загальна капітуляція іспанських військ на Кубі. 25 липня американські війська розпочали окупацію Пуерто-Рико. За французького посередництва 12 серпня було укладено угоду про перемир’я США з Іспанією. завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 р. Мир передбачав відмову Іспанії від прав на Кубу, передачу США Пуерто-Рико й інших іспанських островів у Вест-Індії, найбільший з Маріанських островів – о. Гуам, відмову від Філіппін на користь США за 20 млн. дол. Іспанія відмовилася передати США Каролінські острови, які разом з Маріанськими в 1899 р. були продані Німеччині. Іспансько-американська війна остаточно витіснила Іспанію із Західної півкулі і піднесла США до рангу світової держави і посилила їх позиції в Карибському басейні і на підступах до Східної Азії. У 1902 р. Конгрес США прийняв закон про тимчасове управління Філіппінами як некорпорованою територією США, яке тривало до 1917 р.

56. Іспано-Американська Війна.Війна США з Іспанією в 1898 р., яка була не випадковим, а закономірним явищем. До кінця XIX ст. колись могутня іспанська монархія прийшла до занепаду. Економічне і політичне становище Іспанії було надзвичайно складним. Проте іспанська монархія продовжувала утримувати рештки своїх колишніх величезних колоніальних володінь у Західній півкулі й Азії. США приділяли особливу увагу іспанським колоніям Кубі і Філіппінам, які вирізнялися природними багатствами і займали важливе стратегічне розташування з точки зору подальшого розширення експансії. Так, економічні зв’язки Куби з США були міцнішими ніж з Іспанією. 90% цукру-сирцю, головного предмету експорту Куби, поглиналося американським ринком. Одночасно США уважно слідкували за розвитком політичних подій, що відбувалися на Кубі, за політикою іспанської монархії і зростанням невдоволення кубинського народу, який неодноразово віднімався на боротьбу проти колоніального гноблення. В 1895 р. на Кубі вибухнуло нове повстання проти іспанського панування. На Філіппінах визвольне повстання розпочалося в 1896 р. Приводом для втручання США послужили жорстокі репресії, що застосовувалися Іспанією проти повсталого народу Куби. США, заявивши про своє співчуття боротьбі повстанців, кілька разів направляли ноти протесту проти насильств іспанської влади. Для підкріплення дипломатичних кроків США вдавалися до демонстрації сили: в Гавану був направлений броненосець «Мен». 15 лютого 1898 р. броненосець «Мен» раптово вибухнув; загинули 260 матросів і близько 100 було поранено. Хоч ретельне розслідування не виявило винуватців катастрофи, уряд США звинуватив іспанців. 11 квітня 1898 р. президент США В. Маккінлі звернувся до Конгресу здійснити «насильницьке умиротворення Куби». Право США на втручання в іспансько-кубинський конфлікт він обґрунтував комерційними інтересами американців, їхнім прагненням до встановлення на Кубі порядку і стабільного уряду. 20 квітня Конгрес визнав незалежність Куби, зажадав виведення іспанських військ і уповноважив президента США використати збройні сили. Проголошувалася також відмова США від намірів анексувати Кубу. У відповідь на оголошення американцями блокади Куби, Іспанія 23 квітня 1898 р. оголосила війну Сполученим Штатам. 25 квітня американський Конгрес прийняв резолюцію про визнання стану війни з Іспанією. Головну роль в іспансько-американській війні відіграв американський флот, який отримав вирішальні перемоги біля Сантьяго (Куба) і біля Маніли (столиця Філіппін). Основний тягар боротьби на суші випав на долю кубинських і філіппінських повстанців. Висадка американського експедиційного корпусу в Гуантанамо 7 червня 1898 р. і його успішне просування разом з кубинськими військами блокувало м. Сантьяго, гарнізон якого капітулював 17 липня. Після цього відбулася загальна капітуляція іспанських військ на Кубі. 25 липня американські війська розпочали окупацію Пуерто-Рико. За французького посередництва 12 серпня було укладено угоду про перемир’я США з Іспанією. На Філіппінах в Манільській затоці американська ескадра 1 травня 1898 р. знищила іспанську ескадру із застарілих суден, не втративши жодної людини. Встановивши морську блокаду Маніли, американські війська за допомогою філіппінських повстанців захопили плацдарм на її околицях. Після перемир’я з Іспанією Маніла була здана американцям без бою. Іспансько-американська війна, що тривала 3 місяці, завершилася підписанням Паризького мирного договору 10 грудня 1898 р. Мир передбачав відмову Іспанії від прав на Кубу, передачу США Пуерто-Рико й інших іспанських островів у Вест-Індії, найбільший з Маріанських островів – о. Гуам, відмову від Філіппін на користь США за 20 млн. дол. Іспанія відмовилася передати США Каролінські острови, які разом з Маріанськими в 1899 р. були продані Німеччині. Іспансько-американська війна остаточно витіснила Іспанію із Західної півкулі і піднесла США до рангу світової держави і посилила їх позиції в Карибському басейні і на підступах до Східної Азії. У 1901 р. у США був прийнятий закон («поправка Платта») про умови припинення окупації Куби американськими військами. Закон обмежував суверенітет Куби в зовнішньополітичній сфері, закріпляв за США право на інтервенцію «для збереження незалежності Куби і підтримки уряду», підтверджував законність усіх актів американських окупаційних властей, дозволяв США створити на острові військово-морську базу в Гуантанамо. Цей закон був повністю включений в конституцію кубинської республіки, проголошеної в 1902 р., що поставило Кубу у становище американського протекторату. Після визволення Філіппін від іспанців американські війська ще до 1902 р. вели жорстоку колоніальну війну проти філіппінської армії, сформованої під час війни за незалежність. У 1902 р. Конгрес США прийняв закон про тимчасове управління Філіппінами як некорпорованою територією США, яке тривало до 1917 р.

57. Соціально економічний розвиток Австро-Угорщини як дуалістична монархія утворилась у 1867 р. й існувала до 1918 р. її специфічними рисами були: а) відсутність заморських володінь, оскільки всі її землі знаходилися у центрі й на сході Європи; б) багатонаціональний характер державного устрою, що поєднував елементи централізованої та федеративної монархії; в) інтенсивний розвиток національної свідомості народів

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів - військового відомства, закордонних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти і уряди, склад яких затверджувався імператором. Король-імператор Франц Йосиф був непослідовним і непередбачуваним у проведенні радикальних політичних і економічних реформ. Залежно від власних уподобань він постійно змінював кабінети міністрів, що часто паралізувало політичне життя, бо жодна з "команд" не могла довести реформи до кінця. Важливу роль у внутрішньому житті відігравала армія, яка завдяки імперським амбіціям спадкоємця престолу ерцгерцога Франца Фердінанда стала елітною частиною суспільства. Пропаганда формувала в масовій свідомості дещо міфічний образ могутньої імперської армії та флоту, збільшувалася чисельність, зростали видатки на її утримання.Австро-Угорщина була країною контрастів. В імперії не було загального виборчого права, оскільки право голосу мали лише власники певного нерухомого майна. Проте в районах компактного проживання деяких національностей діяли власні конституції, існували місцеві парламенти (17 по всій імперії) й органи самоврядування. Діловодство і викладання у початкових школах мало вестися національними мовами, але цей закон часто не виконувався і повсюдно переважала німецька мова.

Економіку Австро-Угорщини наприкінці XIX - на початку XX ст. характеризували слабкі темпи розвитку промисловості, відстале сільське господарство, нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів, орієнтація на самозабезпечення.

Австро-Угорщина була середньорозвинутою аграрно-індустріальною країною. Переважна більшість населення була зайнята в сільському й лісовому господарстві (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі латифундії, де використовувалася ручна праця батраків. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансільванії близько третини оброблюваної землі належало великим поміщикам, які мали понад 10 тис. га кожний.

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що і в інших розвинутих капіталістичних країнах, - концентрація виробництва і капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія ще у другій половині XIX ст. випередила Англію і Францію. Промислово розвиненими були Австрія і чеські землі. Шість найбільших монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди і понад 90 % виробництва сталі. Металургійний концерн "Шкода" в Чехії був одним із найбільших підприємств європейської військової промисловості. Загалом в Австро-Угорщині переважала дрібна й середня промисловість. Характерною особливістю економіки імперії була її технологічна відсталість, погана забезпеченість новітньою технікою і відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітал активно інвестувався в базові галузі промисловості - видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. В Дунайській монархії вживалися продукти в основному власного виробництва. Торгівля між внутрішньоімпер-ськими територіями отримала значний поштовх після ліквідації у другій половині XIX ст. митних зборів і виробники з різних частин Австро-Угорщини освоювали перспективні ринки Цислейтанії та Транслейтанії, Галичини. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве сягав 5 %.

У країні налічувалося до мільйона чиновників - удвічі більше, ніж робітників. Та й на кожні десять селян припадало по одному чиновнику. Бюрократизм досяг нечуваних розмірів, що у свою чергу призводило до різких соціальних контрастів. Загальний рівень життя був дуже низьким. Наприклад, у 1906 р. у віденських нічліжках ночувало 6 % населення. Різний рівень життя був у столиці та в провінційних містах. Якщо у Відні робітник отримував у середньому 4 гульдени на день, то у Львові - близько 2. До того ж ціни на споживчі товари в столиці були нижчими, ніж у провінції.

59/60.Новийчас Практично все XVIII століття в Італії панувала Австрія. А з 1756 по 1870 роки в Італії проходили різні революційні рухи і війни. У 1861 році утворилося Італійське Королівство. На чолі його стояв король П’ємонт Віктор-Еммануїл II. До нього послідовно приєдналися Парма, Модена, Тоскана, обидві Сицилії, Умбрія і Марці. Таким чином, на початок 1861 року майже вся Італія була об'єднана. У січні 1861 року був вибраний загальноіталійський парламент, а 17 березня того ж року король Сардінського королівства Віктор Еммануїл II (1820-1878) був проголошений королем Італії. Перед, знов створеною, італійською державою встало завдання — завершити об'єднання країни з подальшим приєднанням до неї Венеції і Риму. У 1866 році Італія вступила в австро-пруськую війну на стороні Пруссії, внаслідок чого, згідно з Віденською мирною угодою (3 жовтня 1866 року), Венеція перейшла до Італії. У 1867 році Гарібальді здійснив похід на Рим, який був тоді столицею Папської області, але потерпів поразку. Лише 20 вересня 1870 року загону гарібальдійців і королівським військам вдалося зайняти Рим. Світська влада Папи була повалена. У 1871 році Рим був проголошений столицею Італії. Створення італійської національної держави було завершене. Після об'єднання країни почався прискорений розвиток капіталізму в Італії. Завершився процес створення загальнонаціонального ринку. Закладалися основи промисловості. Саме у ці роки почав посилюватися розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем країни. Це, у свою чергу, привело до масової еміграції населення з південних районів Італії в північні, а також за межі країни: до Північної Африки, Південної Америки, США. Реформи, що проводилися постійно змінюваними один одного урядами (за тридцять років змінилося дванадцять кабінетів), носили половинчастий характер і не вирішували проблем, що стояли перед державою. У 1878 році померлого Віктора Еммануїла II на троні змінив його син король Умберто I (1844—1900).  В царині зовнішньої політики італійський уряд вів вельми агресивний курс, Італія вступила в боротьбу з Францією за території в Північній Африці. У 1888-1890 роках був встановлений протекторат Італії над частиною Сомалі і Абіссінії (Ефіопії) в Східній Африці. Проте італо-абіссинська війна 1895-1896 рр. завершилася повним розгромом Італії.  XIX століття, одне з найважчих в історії Італії, закінчилося багато в чому символічно — 29 липня 1900 року в Монце (поблизу Мілана) король Італії Умберто I був убитий анархістом Гаетано Проломи. Королівський трон зайняв син Умберто I — Віктор Еммануїл III (1869-1947).

61.Перший інтернаціонал [1] (офіційна назва Міжнародне товариство трудящих [2]) - перша масова міжнародна організація робочого класу, заснована 28 вересня 1864 в Лондоні. Ця організація припинила своє існування після розколу, що відбувся в 1872 році.

28 вересня 1864 в Лондоні зібрався мітинг на підтримку польського національно-визвольного повстання. Були присутні не менше двох тисяч осіб. Тут були робочі Англії, Франції, Німеччини та інших країн, революціонери-емігранти, що жили в Лондоні. Учасники мітингу прийняли рішення створити міжнародну робочу організацію, названу незабаром Міжнародним товариством робітників. На мітингу був присутній Маркс; він не виступав, але був обраний до складу керівництва проголошеної організації. Керівний орган пізніше був названий Генеральною радою. На прохання Генеральної ради Маркс підготував Установчий маніфест і Тимчасовий статут товариства, затвердження 1 листопада того ж року.

«Завоювання політичної влади стало, отже, великої обов'язком робочого класу», - вказував Маркс. За своєю чисельністю робітники можуть розраховувати на перемогу. Але чисельність ще не вирішує справи. Щоб домогтися перемоги над буржуазією, робочому класу треба об'єднатися і створити свою партію. Маніфест закликав робітників боротися з несправедливими грабіжницькими війнами. Як і «Маніфест комуністичної партії», він закінчувався гаслом: «Пролетарі всіх країн, cоедіняйтесь!».

Подальша робота і розкол

Вищим керівним органом Інтернаціоналу був конгрес. У проміжках між конгресами керівництво здійснювалося Генеральною Радою. В окремих містах і країнах створювалися секції Інтернаціоналу - місцеві організації. Генеральна Рада перебував у Лондоні. У 1865 році секції Інтернаціоналу були створені в багатьох країнах Європи.

У 1866 в Женеві відбувся I конгрес Інтернаціоналу. Конгрес обговорив питання про профспілки. У рішенні конгресу було сказано, що профспілки повинні організувати боротьбу пролетаріату проти системи найманої праці і влади капіталу.

У 1867 в Лозанні зібрався II конгрес, а в 1868 в Брюсселі - III конгрес Інтернаціоналу. В результаті гострих суперечок і гарячих дискусій було прийнято рішення, що не тільки рудники, шахти, ліси, фабрики і т. п. повинні бути звернені в суспільну власність, але і земля. IV конгрес у Базелі в 1869 підтвердив це рішення.

Теорія «Наукового комунізму», розроблена Марксом, знайшла супротивників в особі анархістів, на чолі яких стояв Бакунін. Маркс і Енгельс наполягали на своїй теорії як єдино вірною. Фактично в результаті протистояння і поділу на марксистів і антиавторитарний крило Інтернаціональне Суспільство Робочих або Перший Інтернаціонал і припинив своє існування.

На IV конгресі в Базелі (6-12 вересня 1869) особливо чітко визначилися різні течії всередині Інтернаціоналу. Голосування за різними резолюціям і поправкам виявили наступний «розклад сил»:

63% делегатів згрупувалися під текстами так званого антиавторитарного крила («бакуністов»)

31% згрупувалися під текстами активістів, названих марксистами.

6% підтримали свої мютюелістскіе переконання (прудоністи).

При цьому перші дві течії погодилися і проголосували за пропозицію до усуспільненню землі. І, нарешті, одностайно конгрес вирішує організувати трудящих в суспільства опору - синдикати (профспілки).

Розкол стався на початку вересня 1872 під час V конгресу, в Гаазі. Місце конгресу вже викликало суперечності (деякі об'єднання вважали, що воно має залишатися в Швейцарії). Джемсу Гільому і Адемара Швіцгебель було доручено представити «антиавторитарний» рух на конгресі офіційно і покинути конгрес у разі негативного голосування за структурою Інтернаціоналу. На конгрес зібралися 65 делегатів з десятка країн. Внаслідок офіціозного збереження його автономної міжнародної структури (Демократичний суспільний альянс) Бакунін і його прихильники були виключені з Інтернаціоналу.

Після ослаблення, викликаного репресіями, які пішли за придушенням Паризької комуни, цей розкол став фатальним для Першого Інтернаціоналу, діяльність його прогресивно згасала. Базуючись в США, Інтернаціонал продовжував існувати 4 роки. У 1876 році було прийнято рішення про його розпуск.

62. Другий інтернаціонал, міжнародне об'єднання робочих партій, заснований в 1889. Передумовами його створення з'явилися зростання робочого руху в умовах того, що почався в 70-х рр. 19 ст переходу від домонополістичного капіталізму до імперіалізму,  Борючись за гегемонію марксизму в робочому русі, Енгельс активно брав участь в підготовці 1-го і 2-го конгресів І. 2-го (1889 і 1891) і на 3-м-коді (1893) присутній особисто.

  Перший конгрес І. 2-го (фактично засновницький) був скликаний марксистами в Парижі 14—21 липня 1889. На нім було присутньо 393 делегати, що представляли що майже всі існували тоді національні робітники і соціалістичні організації країн Європи і США. Конгрес особливу увагу приділив обговоренню питання поєднання економічної і політичної боротьби робочого класу. введення 8-годинного робочого дня, про святкування 1-го травня як дня міжнародної пролетарської солідарності.

  Другий конгрес відбувся 16—22 серпня 1891 в Брюсселі. З питання про відношення робочого класу до мілітаризму була прийнята резолюція Ст Лібкнехта, вказуюча, що війни є неминучим породженням капіталістичних буд і що лише соціалістичне суспільство принесе світ народам і кінець мілітаризму.

  Третій конгрес відбувся 6—12 серпня 1893 в Цюріху. Конгрес рішуче засудив тактику анархістів і прийняв рішення про те, що в рядах І. 2-го можуть бути лише ті робочі партії, які визнають політичну боротьбу.

 Енгельс розробив програму і тактику боротьби за єдність робочого класу, піддав критиці опортуністів, що батожить, і «ліві» напіванархістські елементи в робочому русі.

  Четвертий конгрес відбувся 27 липня — 1 серпня 1896 в Лондоні. Конгрес виключив анархістів з І. 2-го; підтвердив вирішення попередніх конгресів про політичну боротьбу робітників і рекомендував використовувати «всі форми організованої боротьби робочого класу» для завоювання пролетаріатом політичної влади.

  Роботою Лондонського конгресу завершився 1-й період діяльності І. 2-го, період його існування в умовах домонополістичного капіталізму. Основним результатом діяльності І. 2-го в цей період було затвердження гегемонії марксизму в робочому русі. І. 2-ою сприяв процесу утворення нових соціалістичних і робочих партій і організацій (у Італії, Великобританії, Болгарії, Румунії, різних землях Австро-Угорщині, в Королівстві Польському, Ірландії, Чилі, Аргентині і т. д.), зростанню рядів і розвитку в марксистському дусі програмних і тактичних основ існуючих партій (прийняття марксистської програми Ерфуртськой 1891 замість полулассальянськой Готської програми 1875 німецьких соціал-демократів).

  П'ятий конгрес, що відбувся 23—27 вересня 1900 в Парижі, відобразив наростання боротьби між революційним і опортуністичним напрямами в міжнародному робочому русі. Дебати розгорілися при обговоренні двох проектів резолюції — проекту К. Каутського і проекту Ж. Геда, який рішуче засудив Мільерана. «Каучукова» резолюція До. Каутського відкривала можливість опортуністам не лише виправдати Мільерана, але і проводити політику «міністеріалізма». Прийняття більшістю конгресу цієї резолюції свідчило про посилення впливу опортунізму в І. 2-м-коді і його окремих партіях. Конгрес утворив Міжнародне соціалістичне бюро .

  Шостий конгрес відбувся 14—20 серпня 1904 в Амстердамі. Конгрес ухвалив резолюцію, що засуджувала російсько-японську війну 1904—1905 як загарбницьку з обох боків.

 Після революції1905-1907 в Росії відбувалося подальше розмежування сил в рядах І. 2-го, в партіях якого різко позначилися три течії: праве крило, або відкритий опортунізм (лідери: Е. Бернштейн, Р. М. Гайндман, Л. Біссолаті і ін.), центризм — опортунізм, що маскується марксистською фразеологією (лідери: До. Каутський, Д. Р. Макдональд, А. Томи,Е. Вандервельде, О. Бауер і ін.), і ліве крило — більшовики на чолі з В И. Леніном,

  Сьомий конгрес відбувся 18—24 серпня 1907 в Штутгарті.

  Восьмий конгрес відбувся 28 серпня — 3 вересня 1910 в Копенгагені. Конгрес вітав національно-визвольну боротьбу народів Азії. Були по суті підтверджені марксистські, хоча і не у всьому послідовні, вирішення колишніх конгресів про боротьбу проти мілітаризму, про єдність профспілок.

  Роки, що послідували за конгресом, характеризувалися подальшим загостренням імперіалістичних протиріч і зростанням військової небезпеки.

опортуністичні лідери соціалістичних партій І. 2-го нічого не зробили для втілення в життя антивоєнних вирішень конгресів. З початком 1-ої світової війни 1914—18 вони зрадили справу соціалізму і пролетарського інтернаціоналізму і перейшли в табір імперіалістичної буржуазії. Це означало крах І. 2-го.

  З початком 1-ої світової війни 1914—18 припинилася діяльність Міжнародного соціалістичного бюро І. 2-го, урвалися зв'язки социал-демократічуських і соціалістичних партій.