1. Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);

3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність3.

Володіти мовою професійного спілкування - це:

^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;

^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

3. Мовні норми

Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.

Морфологічні норми "передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови"6.

Слід пам'ятати, що іменники - назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто водо називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради України Володимир Литвин

До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації: уповноважений з прав людини Ніна Карпачова; адвокат Антоніна Дубчак.

В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.

За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м'якої та мішаної групи - -ею: працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.

У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, велс, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн. Проте, в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, статей, ескадрилей.

Запам'ятайте паралельні словоформи: баб - бабів, губ - губів, легень - легенів.

секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир - бригадира, комісар - комісара, командир - командира, касир - касира, семінар - семінару. Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.

Усім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.

Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім'ям - іменем, плем'ям - племенем, тім'ям -тіменем. У літературній мові переважають форми із закінченням -ам (орфографічне -ям).

Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:

^ закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;

^ закінчення -ей: дверей, дітей, людей;

нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.

Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомоги суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю. Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв'язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови7.

Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу - подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.

Лексичні норми регламентують правила слововживання. їх фіксують насамперед словники. Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками:

* незнанням точного лексичного значення слова

^ невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови, яке є "одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову".

2. Мова як суспільне явище. Функції мови в суспільстві.

Мова – єдина цілісна складна система знаків :фонеми, морфеми, слів, речень, яка служать для називання предметів, явищ об*єктивної дійсності, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова явище фізичне і соціальне. Мова – найважливіша ознака нації і засіб презентацій її в світі . мова є суспільним явищем, тобто вона перебуває у тісному зв*язку з суспільством. З одного боку мова створюється і розвивається суспільством, з іншого – без мови не було б суспільства.

Функції мови:

1. функції спілкування

2. повідомлення

3. впливу

Функції мови:

1. комунікативна(мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми)

2. мислетворча(мова-засіб людського мислення)

3. номінативна(мова є засобом наз. Усіх предметів, ознак,дій, к-сті, усього навколишнього світу, реальних і ірреальних сутностей)

4. пізнавальна (мова є засобом пізнання світу і накопичення людського досвіду)

5. культорологічна (мова-носій культури)

6. естетична( мова є засобом творення позитивних емоцій і краси)

7.експресивна (мова є засобом внутрішнього світу людини)

8. ідентифікаційна (є засобом ототожнення в межах певної спільноти). Ця функція пов*язана з набуттям певної спільноти.

9. етична (засіб дотримання норм поведінки певних моральних правил)

10.фатична(фактична комунікація – обмін не інформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетку функцію)

Додаткові функції:

1. волюнтативна

2. виховна

3.магічно-містична

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Мовна політика – це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на

Регулювання мовних відносин у державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі. Мовна політика є частиною нац.. політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Мовна ситуація – ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку та ореал поширення. Пріорітетом мовної політики в Україні є: утвердження і розвиток укр.. мови. Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні:

1. Конституція (10 стаття)

2. Закон України « Про мови» 1889 рік

3. рішення конституційного суду 1999р

5. Поняття загальнонаціональної, державної та літературної мови.

Державна мова – закріплена традиціями або законодавством мова вживання якої обов*язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях на підприємствах, в закладах освіти, науки, культури, у сферах зв*язку та інформатики.

Національна мова – мова нації, що скл.. на основі мови народності в процесі розвитку народності нації. На грунті нац... мови формується і розвивається укр.. літературна мова.

Літературна мова – унормована, регламентована форма існування загальнолюдської мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей:

1. державні та громадські установи

2. преси

3.худ літератури

4.науку 5. Театр

6. освіту

7. побут людей.

Літературна мова вважається найвищою формою існування мови і має такі ознаки:

1. унормованість(передбачає наявність чітких і обов*язкових правил)

2. уніфікованість (стандартність)-при всій різноманітності мовних засобів, функціонально стилістичних варіантів літературна мова зберігає свою єдність та цілісність.

3. наддеалектність (літературна мова на відміну від територіальних діалектів функціонує на всій території держави і навіть за її межами)

4. полі функціональність

5. стилістична диференціація

6. Унормованість як ознака літературної мови. Типологія мовних норм.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови.

Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства.

Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1) орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7) стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8) орфографічні норми (написання слів);

9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

7. Офіційно-діловий стиль: сфера використання та мовні особливості.

Сфера – офіційне спілкування у державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавство і адміністративно громадська діяльність.

Ознаки:

1. документальність

2.стабільність

3.стислість

4.чіткість

5.висока стандартизація значної частини висловів

Найсуттєвішою рисою ОДС є стандартність мовного оформлення документів.

Підстилі:

1.законодавчий(Конституція, Постанови ВР, Укази президента, постанови кадміну)

2. судово-правовий(правові накази, судочинні документи, нотеріальні документи)

3. дипломатичний(угоди, договори, ноти)

4.канцелярський(фінансово-банковські документи, господарсько-договірні,документи щодо особистого складу)

Типи текстів:

1. управлінські

2. юридичні

3.військові

4. дипломатичні

5. економічні

8. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: спільні та відмінні риси.

ОДС , в якому оформляються різні акти державного. Суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства. Характеризується локалізацією викладу, вживання усталених конструкцій. Зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства і листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки і техніки. Йому властиве широке використання термінів і абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв*язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експерсивна лексика.

Науковий стиль

Сфера-наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта і навчання.

Призначення-систематизація, пізнання світу, повідомлення про результати досліджень. Доведення теорій. Обґрунтування гіпотез, представлення наукових даних суспільству.

Ознаки:

1. інформативність

2. понятливість і предметність

3. об*єктивність

4. логічна послідовність

5. узагальненість

6. однозначність

7. точність

8. локанічність

9. доказовість 10. Аналіз і синтез

11. аргументація

12.висновки

Мовні засоби стилю: абстрактна лексика, велика к-сь термінів, схем, графіків, таблиць, наукова філологія, посилання, цитати, безсуб*єктність, безособованість синтаксису.

Для текстів наукового стилю характерним є послідовне членування на розділи, параграфи і підпункти.

Підстилі:

1. власне науковий (монографія, стаття,підручник, доповідь, реферат, дисертація)

2. науково-навчальний (підручник, посібник, лекція, методична література)

3. науково-популярний (брошура, енциклопедія, довідник)

4. науково-публіцистичний (стаття)

Типи текстів:

1. технічні

2. природничі

3. гуманітарні

9. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки – все це необхідні умови логічності мовлення, а значить, і високої культури його. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: “Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки”. Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу.

Тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки. Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення, (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення й мети спілкування.

Точність – одна з найважливіших ознак культури мовлення. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів:

а) адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе життю;

б) вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем.

2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому – через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність.

Правильність – це насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв’язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу.

Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об’єктивні, достовірні).

Правильність досягається дотриманням літературних норм вимови й написання, словотворення й формотворення, будови словосполучень і речень. Це:

1. Правильне фонетичне наголошення слів (слід уникати діалектних та просторічних наголосів).

2. Дотримання вимовних (орфоепічних), морфологічних, синтаксичних норм української літературної мови, граматичної будови речення, фрази, вислову.

Ясність мовлення визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором основних, ключових слів.

Чистота мовлення є запорукою її виразності й естетичності. Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Отже, чисте мовлення – це таке, в якому немає нелітературних елементів. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах: в орфоепії – це правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту; у слововживанні – це відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті – це відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних тонів.

Засвоєння літературної вимови становить певну трудність для людини, яка говорить нерідною мовою. Навіть близькоспоріднені мови мають чимало орфоепічних явищ, які засвоюються значно важче, аніж лексика (напр., для росіян важкою є вимова українських ї [ji], г [h], твердих шиплячих). Особливості наголошування спільних для споріднених мов лексем теж породжують інтерференцію (напр.: укр. ненависть – рос. ненависть, укр. тисячі – рос. тысячи; укр. директори – рос. директоры, укр. грядки – рос. грядки; укр. автори – рос. авторы, укр. черпати – рос. черпать, укр. приятель – рос. приятель, укр. подруга – рос. подруга; укр. рукопис – рос. рукопись, укр. новий, старий, жаркий, тонкий – рос. новый, старый, жаркий, тонкий і багато ін.). Засмічує мову й діалектна вимова звуків і наголошування слів. Ці помилки, як правило, мають індивідуальний вияв, бо поступове засвоєння літературних норм загалом нівелює діалектну вимову. Чистота мовлення залежить і від дикції – вади артикуляції (теж індивідуальні) вимагають тривалого тренування артикуляційного апарату, яке інколи потребує допомоги логопеда.

Щодо нелітературного слововживання, то така небезпека для культури мовлення зберігається постійно: зміни ситуації спілкування, її експресивності можуть призвести до появи у мовленні поза літературних лексичних одиниць. Наприклад, у мовленні молоді спостерігається іноді “замилування” жаргонізмами; людина, яка багато років працює на адміністративній посаді, може неправомірно використовувати канцеляризми й поза діловим стилем; науковці часом зловживають іншомовними термінами; людина нестримана, невихована може в стані афекту вдатися до лайливих слів і виразів; невиправдане прагнення бути “не таким, як усі”, штовхає деяких письменників на використання лінгвістичних раритетів, глибинних діалектизмів, псевдонеологізмів, трапляється й невиправдане (“бравадне”) вживання просторічних слів.

Виразність є ознакою культури мовлення всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, професійною лексикою і фразеологією. Офіційно-діловий стиль використовує для цього адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Приємне враження справляє мовець, який вміло користується багатозначністю слів, синонімами, фразеологізмами, прикметниковими, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, мова якого є образною.

Різноманітність і багатство мовлення можна вважати однією ознакою, бо різноманітність – це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць. А багатство мови – це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи та ін.), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації тощо).

Одним з показників культури мовлення є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії і пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови, і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним розмовним мовленням.

Естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою і слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, красивістю мовних засобів