34 Питання

Значення практики для пізнавального процесу, для виробки і розвитку наукового і інших форм знання підкреслювали багато філософів різних орієнтацій. Слід відмітити, що поняття “практика” виражалось через достатньо широкий спектр термінів. Серед них – “дія”, “діюче життя”, “досвід” (“досвід  життєвого світу”, “ досвід повсякденного життя” і ін.), “фізіологічне життя”, “досвід в  цілому” і т.п. Гегель, як уже говорилося, висловив глибоку ідею про те, що якщо у своїх цілях людини підлеглий зовнішній природі, то у своїх знаряддях він панує над нею. А це є не що інше як діяльність, праця (хоча і “абстрактно-духовний”), у процесі якого людина і пізнає навколишній світ. Практика (“добро”, “воля”, “практична ідея”) – одна з основних категорій гегелівської  діалектики як Логіки і теорії пізнання. Категорія "практика" та сама практика в суспільній діяльності, зокрема в пізнанні, відіграють фундаментальну роль. З їх допомогою виявляють:

1) місце людини в системі, структурі буття;

2) взаємозв'язок з живою і неживою природою та соціальною дійсністю;

3) включеність у систему культури (матеріальної, духовної);

4) сутність духовного, феномена свідомості.

Практика не лише ставить перед теорією завдання, але й озброює її засобами дослідження (приладами, апаратурою, експериментальними установками). Іноді ці установки за розмірами, складністю, вартістю можна порівняти з індустріальними об'єктами. Інакше кажучи, сучасне виробництво перетворюється в експериментальну базу науки. Відповідно, наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу.

Пізнання постійно допомагає вирішувати практичні завдання. Це стосується й філософської теорії, яка раніше сприймалась як втілення відречевно-споглядального відношення до світу. В одинадцятій тезі К.Маркса про Л.Фейєрбаха йдеться, що "Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його"

35.

У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні.

Емпі­ричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дос­лідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбува­ється на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експери­менту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття ем­піричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єк­тів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяль­ність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експе­риментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослід­ження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійсь­кий філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту стано­вить дію, що планується і спрямовується теорією.

36.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням по­нять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиво­ду, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збаг­нення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізо­ваними об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, 'ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматич­ним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, струк­турно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, ме­тодом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спря­мованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що ви­користовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпі­ричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче по­дальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає стверджен­ня правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

37.

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.

Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

38.

Людина смертна. Ця хоча й і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона - момент самого життя. Оскільки в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору продовження життя - це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть. Проте слово "остаточно" тут стосується лише даної істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жиги. Більше того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміни поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю людини, а включається в природний кругообіг, у біологічному відношенні людина продовжує себе в своїх нащадках, передає їм певні генетично закодовані якості. Нарешті, в соціологічному відношенні (з точки зору науки про суспільство) смерть окремих індивідів, зміна поколінь - вже не тільки в біологічному, але й у соціальному розумінні - є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне покоління робить свій внесок у скарбницю культури, і кожна окрема людина бере в ньому участь. В цьому полягає можливе для неї безсмертя.

Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, "своєчасна" вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина - це "мікрокосм", маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г.Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.

39.

Проблема людини належить до "одвічних" проблем філософії. З різного роду тлумаченнями сутності людини ми зустрічаємось практично в усіх значних філософських творах. Це є переконливим свідченням того, що питання розуміння і вивчення себе і собі подібних з давніх часів були предметом постійної уваги людини. Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, все нові сфери об'єктивної дійсності ставали ареною цієї діяльності, все повніше оволодівала вона законами дійсності, вчилась використовувати їх у своїй практиці. І разом з цим перед людиною постійно поставали питання про сутність її буття, про сенс життя, про цілі існування в цьому світі, про систему життєвих цінностей та багато інших, які вимагали і не знаходили переконливих, беззаперечних відповідей. Але людина наполегливо не припиняла своїх пошуків.

Виходячи з того, що проблема людини надзвичайно широка і складна, зосередимо в цьому розділі увагу на тому, як ставилась і вирішувалась вона в історії філософської думки, з'ясуємо категорію "сутність людини", питання її соціалізації і сенсу життя людини і людства.

40.

Під відображенням у філософії розуміється властивість матерії внутрішньо перебудовуватися внаслідок зовнішнього впливу, відповідно реагувати па нього. Відображення завжди пов'язане зі взаємодією двох і більше об'єктів. Тому його характер залежить як від зовнішніх дій, так і від внутрішнього стану об'єкта, що реагує на дію.

Кожному рівню структурної організації матерії відповідає специфічна форма відображення. Розвиток структури матеріальних систем супроводжується появою нових типів відображення. Сьогодні виокремлюють такі його типи: відображення в живій природі, відображення в неживій природі, відображення в суспільстві.

Нарівні неживої природи відображенню властивий пасивний, некерований характер. Прикладом є ерозія ґрунту, зміни в гірських породах внаслідок землетрусів, усі фізико — хімічні взаємодії.

На рівні живої матерії, але такої, яка ще себе пе усвідомлює, виникає активно-пристосувальне відображення. Воно характерне для рослинного і тваринного світу. У живих істот на цьому рівні з'являється нервова система, органи чуття.

На рівні соціально організованої матерії виникає свідомість — якісно нова форма відображення. її можна назвати активно-перетворювальною. Свідомість людини не тільки відображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його творчому перетворенні.

Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія доходить висновку, що свідомість — це вища, притаманна лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не усієї матерії, а тільки особливо організованої — головного мозку людини.

41.

Свідомість людини має складну структуру, яка відобра­жає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існуван­ня як певних станів, вияву людської сутності стосовно відоб­раження дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому по­лягає докорінна відмінність людського мислення від конк­ретно-образного мислення вищих тварин

Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немов­би головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками, ногами, легенями.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здій­снення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилеж­на імпульсивним потягам і прагненням людини

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб'єк­та, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та ін­шої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігій­ної, філософської, наукової, політичної, правової, мораль­ної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при роз­гляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображен­ня світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається син­тез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато на­писано як у спеціальній, так і в художній літературі, про на­явність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний "інкубаційний період" для рапто­вого розв'язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про що добре відомо з історії науки.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери пси­хічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті, несвідомі",— наголо­шував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами.

42.

У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Мислення – це узагальнене відображення дійсностіу свідомості у формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів). Цевища форма активного відображення об’єктивної реальності.Мова є засобом вираження мислення та інструментом його формування.ати мисленнєвої діяльності людини відображаються черезмову, мова – це проміжна ланка між пізнанням і реальністю. Якзазначає В. З. Панфілов, без мови, ми б не могли фіксувати процесимислення, оскільки вона є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового

Щодо питання взаємовідношення мови й мислення, то існують дві

протилежні й однаковою мірою правильні тенденції:1) відривання мови від мислення і мислення від мови (Ф.-Е. Бенеке); 2)

ототожнення мови і мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман). Різневідношення до мислення і його зв’язку з мовою лежать в основі двохрізних напрямів – механістичного (біхевіористського), який відриваємову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне(екстралінгвальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мисленняфікцією, і менталістичного, у якому чітко виявляється прагнення доототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі у психіці людини, яка належить мисленню.

Мова і мислення – це складні явища, кожне з яких має власнуспецифічну форму і власний специфічний зміст. Мова і мислення –поняття нетотожні, що засвідчують й інші факти. Так, зокрема,мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мовамає ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів,матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови ібудова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різнимиодиницями (фонема, морфема, слово, речення – поняття, судження,умовивід).

43.

Історія виникнення суспільства не відділима від історії становлення самої людини. Будучи частиною прир людина поступово, в поцессе праці і спілкування формир як соціальна істота. Цей проц має своїм початком виділення чел з тваринного світу, формир у нього соціальних спонукає мотивів в поведінці.

Праця - процес, що здійснюється між чел і природою.Праця - це головна сила, кіт вела до возникнов і формування власне людського життя - суспільства. Прир Середовище - природна умова життя суспільства. Історія. Суспільство явл частиною природи. Чел живе на землі в межах тонкої її оболонки - географ Середовища. Вона є зона мешкання чел і сфера прилож його сил.

З самого возникнов челов суспільство змінювало окруж природу і само мінялося під її дією. Дія общ на прир обумовлюється розвитком мат виробництва, науки і техніки, общ потреб. При цьому відбувається розширення рамок геогр Середовища, накопичення нових властивостей, що усе більш віддаляють її від невинного стану. У свою чергу і геогр середовище впливає на розвиток суспільства.

Найперша і головна умова збереження рівноваги і гармонії з природою - це розумне співіснування людей один з одним. Головною причиною загострення екологічних проблем є техногенна діяльність людей, яка викликає несприятливі прояви природних стихій. Чинником, що загострює екологічні проблеми, є також різке збільшення чисельності населення у світі в ХХ столітті, що привело до посилення тиску на природне довкілля. Негативно позначається на екологічній ситуації у світі, в регіонах і в окремих країнах традиційне споживче відношення людини і суспільства до природи і ресурсів.

44.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню при­роду і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб вироб­ництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб жит­тя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності сус­пільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи на­одинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї систе­ми суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама люди­на в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм під­креслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джере­лом соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини.

Отже, спосіб виробництва - це матеріальна система, що, зреш­тою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія сус­пільства в певному розумінні є історією зміни способів виробниц­тва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробниц­тва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних від­носин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-реміс­ничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером пра­ці і системою організації праці.

46.

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних зв'язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці, сім'я.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

– великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

– середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

– малі (сім'я та інші).

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

Соціальна структура в остаточному результаті залежить від економічної основи суспільства, але вона має відносну самостійність і певним чином впливає на економічні відносини, політичну, духовну та інші сфери життя людей.

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури. Воно обумовлює характер інших соціальних груп і спільностей, накладає свій відбиток на їх розвиток.

Основним критерієм при диференціації класових спільностей є їх ставлення до власності (володіння, користування, розпорядження).

Виникнення класів відбувається в період становлення рабовласницького суспільства, коли внаслідок росту продуктивних сил стало можливим одержання додаткового продукту, становлення приватної власності і системи економічної нерівності між людьми.

47.

В процесі становлення людства (його окремих суспільств, соціальних труп та інших утворень) виникає й феномен влади - цілеспрямований вплив людини, колективу, соціальної групи на інші (собі подібні), внаслідок чого підвладна сторона виконує ті дії, яких від неї вимагає носій влади.

Виникнення інституту влади було відповіддю на потреби та необхідність організації належного функціонування будь-якого колективу. З іншого боку, - необхідність забезпечення його захисту від можливого нападу ззовні чи стихійного лиха, та недопущення можливих внутрішніх руйнівних дій на шляху його розвитку та ін. Перешкодою на шляху цього мала стати влада.

Як бачимо, влада виникає там і тоді, де є відносини панування й підпорядкування, шо є частиною суспільних відносин і ґрунтуються на силі, авторитеті, згодом - на законі. Кожен тип (форма) влади має свої суб´єкти і об´єкти дії та засоби досягнення (реалізації) поставлених завдань (мети).

Влада відображає вольові відносини між людьми (спільнотами) в межах певної соціальної системи, що забезпечують одній із сторін можливість вияву і домінування своєї волі через наявні (в даній системі) форми суспільної організації з метою здійснення керівництва життям суспільства. Це здатність і можливість певних соціальних інститутів здійснювати свою волю

Марксистська концепція заключається в тому, що політика виникає лише в класовому суспільстві, з появою приватної власності, соціальної нерівності та несправедливості. Тому і є явищем історичним. Первісне суспільство обходилось без неї, комуністичне, на їхню думку, - теж. Політика відноситься до надбудови, яка, залежить від базису (економіки). Тому політика є концентрованим вираженням економіки, бо в ній найповніше й найглибше відображаються корінні економічні інтереси соціальних груп, передусім, класів. З іншого боку, політика здійснює найґрунтовніший вплив на економіку та інші сфери суспільного життя, хоча й перша не є вираженням політики.

Як суспільне явище вона виконує ряд важливих функцій, до яких відносяться:

- вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб´єктів;

- управління соціально-політичними процесами в суспільстві;

- визначення пріоритетів розвитку суспільства

48.Суспі́льно-економі́чна форма́ція — одне з базових понять соціальної філософії марксизму, історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва. Одна із основних категорій історичного матеріалізму.

Сам термін «формація» був запозичений з геології і введений в суспільні науки Марксом. У геології під формацією розуміється спосіб утворення гірської породи.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

• первіснообщинна

• рабовласницька

• феодальна

• капіталістична

• комуністична

Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. У марксизмі суспільно-економічна формація дозволяє виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення суспільних класів і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.

Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є єдність взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини (політичні, юридичні та ідеологічні інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію.

За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.

49.лово "народ" має кілька значень, у даному випадку ми позначаємо ним усі верстви населення, які беруть участь у вирішенні завдань суспільного розвитку.

Положення про роль народу як суб'єкта історичного процесу вчені трактують по-різному. У марксистській традиції прийнято вважати, що народні маси, до яких відносяться, в першу чергу, трудящі, є найбільш значним суб'єктом історичного процесу, творцем історії, її вирішальною силою. Роль народних мас найбільш яскраво виявляється:

- у діяльності зі створення матеріальних цінностей, у розвитку продуктивних сил;

- у діяльності, спрямованій на створення культурних цінностей;

- у різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема в боротьбі за

ствердження і практичну реалізацію невідчужуваних прав людини, за поліпшення життя людей;

- у діяльності щодо захисту своєї Вітчизни;

- у діяльності, спрямованій на встановлення і закріплення добросусідських

відносин між народами, на зміцнення загального миру на планеті, у боротьбі за утвердження загальнолюдських цінностей. Частина дослідників інакше підходять до характеристики ролі народних мас як суб'єктів історичного процесу, ставлять в основу склад соціальних сил, що прагнуть до удосконалення суспільних відносин. Вони вважають, що поняття "народ" має неоднакове значення у різні історичні епохи, що формула "народ-творець історії" означає широку спільність, яка з'єднує тільки ті верстви і класи, що зацікавлені в поступальному розвитку суспільства. За допомогою поняття "народ", на їхню думку, відокремлюються прогресивні сили суспільства від реакційних. Народ - це насамперед трудящі, вони завжди складають його основну масу. Разом з тим, поняття "народ" охоплює і ті верстви, які, не будучи трудящими, на даному ступені історичного розвитку виражають інтереси поступального руху. Як приклад, наводять звичайно буржуазію, яка у ХУІІ-ХІХ ст. очолювала антифеодальні революції.

У деяких філософських працях підкреслюється відмінність між поняттями "народ" і "маса". Так, російський філософ М.О. Бердяєв писав: "Маса" юрба є "воно", а не "ми". "Ми" припускає існування "я" і "ти". У масі, у юрбі "я" надягає маску, нав'язану йому цією масою і її несвідомими інстинктами й емоціями ". Він відзначав: " Маси живуть переважно інтересами економіки, і це позначається фатальним чином на всій культурі, яка робиться непотрібною розкішшю".

За висловом іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, масою є безліч людей без особливих достоїнств.

Німецький філософ К. Ясперс підкреслював, що масу варто відрізняти від народу. Народ структурований, усвідомлює себе в життєвих засадах, у своєму мисленні, традиціях. Маса, навпаки, не структурована, не має самосвідомості, вона позбавлена яких-небудь відмітних властивостей, традицій, ґрунту, вона порожня. "Люди в масі, - писав К. Ясперс,- легко можуть утратити розум, віддатися запаморочливій можливості стати просто іншими, піти за ловцем щурів, який скине їх у пекельні безодні. Можуть скластися такі умови, у яких безглузді маси будуть взаємодіяти з тиранами, що маніпулюють ними".

Отже, погляди мислителів на роль народу в історії істотно розрізняються (Згадайте, що ви довідалися про роль народу з курсу історії. Подумайте, яка з наведених точок зору точніше відбиває роль народних мас в історії. Можливо, у вас склалася своя особлива точка зору з цього питання? Як ви могли б її обґрунтувати? Наведіть приклади, коли дії вплинули на хід події).

Для нормальної життєдіяльності народу важлива і наявність особливих верств, яких називають елітою. Це порівняно невелике число осіб, які займають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства, найбільш кваліфіковані фахівці. Передбачається, що ці люди мають інтелектуальну і моральну перевагу над масами, найвище почуття відповідальності. Чи завжди так буває? На думку ряду філософів, еліти відіграють особливу роль в управлінні суспільством, у розвитку культури (Подумайте, якими якостями повинні володіти люди, що керують різними сферами життя суспільства: економічною, політичною, військовою тощо).

Багато хто з тих, хто вважає вирішальною силою в історії народні маси, визнають разом з тим і велику роль політичних і культурних еліт.

50.Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Культура є складною системою буття. У ХХ столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 визначень терміну «культура». У 1983 р. на XVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», було наведено вже кілька сотень визначень цього поняття.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією

Типологія визначень

В праці А. Кребера та К. Клакхона, що зібрали 180 визначень поняття культури, розрізняються 6 їх типів:

Описовий

До цього типу віднесені класичні етнологічні визначення, найвідомішою з яких є визначення Едварда Тейлора:

«Культура, або цивілізація, є складним цілим, що включає в себе знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства.»

Характерним є трактування понять «культура» i «цивілізація» як синонімічних. Інші дослідники, що вивчали культуру (особливо археологи, етнографи та Культурні антропологи) посилались на це визначення культури або модифікували його. Наприклад, Рут Бенедикт визначив культуру як «складне ціле, що включає навики, набуті людиною як членом суспільства.»

До цього ж типу віднесено визначення антрополога Броніслав Маліновський:

«Культура є інтегральною цілістю, що складається з інструментів і товарів споживання, творчих принципів різних соціальних груп, людських ідей і навичок, вірувань і звичаїв.»

Історичний

Визначення, включені до цієї категорії, спираються на фактор традиції як механізму передачі культурної спадщини. Цей тип добре ілюструє визначення Стефана Чарновського:

«Культура є колективним благом i колективним доробком, продуктом творчих і перетворювальних зусиль незліченних поколінь (…) Культурою є сукупність елементів суспільного доробку, спільних для ряду груп і завдяки своїй об'єктивності, здатних поширюватися у просторі.»

Нормативний

Нормативні визначення акцентують підпорядкування людей нормам, цінностям і моделям поведінки.

Цьому типу культури відповідає визначення Альфред Кребер та Парсонса:

«Культура — це передані та створені сутності й моделі цінностей, ідей i інших символічно значимих систем, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки.»

В цьому ж дусі визначає культуру вже Ральф Лінтон:

«Культура — це сукупність засвоєних форм поведінки і її результатів, елементи яких є загальними і передаваними між членами даного суспільства»

Психологічний

Психологічні визначення акцентують увагу на психічних механізмах формування культури, акцентується увага на навчанні і наслідуванні при засвоєнні культури. Визначення цього типу сформулювали Станіслав Оссовський:

«Культура є певною сукупністю психічних установ, що передаються в рамках даної спільноти через суспільний контакт i залежних від системи міжлюдських стосунків.»

Г. Рогайм:

«Під культурою ми будемо мати на увазі сукупність усіх сублімацій, усіх підстановок або результуючих реакцій, зрештою, все в суспільстві, що пригнічує імпульси або створює можливість їх спотвореної реалізації»

Структурний

Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на структуру тієї чи іншої конкретної культури, і, відповідно, її засадничими елементами і їх внутрішніми зв'язками. Вирізняють чотири категорії культури:

матеріально-технічні,

суспільні,

ідеологічні,

психічні (почуття і відносини).

Генетичний

Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на походженні культури. П. Сорокін:

У найширшому сенсі слово "культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох і більше індивідів, які взаємодіють або впливають на поведінку один одного.

Найлаконічніше визначення культури дав філософ В. Оствальд:

Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо культурою

51.Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на питання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності - специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи).

Питання цінності життя знов і знов набувають значимості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ-софіст Протагор

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта - людині цінності служать об'єктами ЇЇ інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній, дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ.

Поняття цінність вживається, по-перше, для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка, по-друге, - значущих явищ, що вибираються внаслідок оцінки. Можна сказати, істина і добро (або престижність і комфорт) виступають у тієї або іншої людини основними, провідними, але можна сказати, що в такому-то будинку є більше матеріальних, аніж духовних цінностей. Суттєвість цінностей визначає індивідуальну і суспільну свідомість і діяльність. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини.

Цінності виростали з об'єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім потреби трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об'єкт її задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб.