1.Світогляд —найважливіший феномен духовності особистості і суспільстваВоно виступає як більш-менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе, свого місця в ньому. місце людини в ньому і разом з тим життєвих позицій та програм поведінки людей, їх вчинків. Воно є в кожного. Його об´єктом в світ у цілому, а предметом та основним питаниям — взаємовідносини світу природи і світу людини. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. -- Історично першою формою світогляду є міфологія. Вонавиникає на самій ранній стадії суспільного розвитку. Однак на відміну від міфу, релігія не  «Змішує» земне і сакральне, а найглибшою і буде незворотнимрозводить їх на дві протилежні полюси. Творча всемогутня сила - Бог  - Стоїть над природою і поза природи. Релігія, релігійна свідомість, релігійне ставлення до світу незалишалися життєвими. Філософія - це такаформа суспільної і індивідуальної свідомості, яка постійнотеоретично обгрунтовується, володіє більшим ступенем науковості, ніжпросто світогляд, Філософія - світоглядна форма свідомості. труктура світогляду залежить від певних чинників. Залежно від співвідношення інтелектуального та еемоційного досвіду людей світогляд поділяється на: —  світовідчуття як емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів

—  світорозуміння як пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;

— світосприйняття,яке розуміється як досвід формування піз-навальних уявлень про світ за допомогою наочних образів. Філософія і святогляд – це взаємопов’язані поняття. Вихідними світоглядними поняттям є «світ» та «людин». Співвідношенн «людина - світ» охоплює все розмаїття філософської проблематики.

2. Філософія визначається як теоретична частина світогляду, як методологія пізнання, як знання про світ у цілому, як форма ідеології, як наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення.Філософські узагальнення виникають на грунті осмислення результатів пізнання, зафіксованих у різних галузях науки, а також усієї сфери суспільної свідомості (мистецтві, моралі, політиці) До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну. Світоглядна функція філософії здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсужиття.Пізнавальна(гносеологічна) функція озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості. Методологічна функція.  Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш

ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук. Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. 

3.Зародки філососфського мислення виникли у найдавніших регіонах світової цивілізації в 1 тис. до н.е. – Стародавній Індії. Джерелом знань щодо духовної культури є Веди- це збірник легенд та гімнів на честь богів. Містять різні частини-Брахмани, Араньякі,Упанішади.відображений первісний світогляд аріїв. Найвищою ворною давньоіндійського суспільства були брахмани.Вченн. що розробляли та пропагували брахмани- брахманізм.Брахман-це генетичне начало і водночас завершення всього сущого.Світ отримав від давніх індійцев оригінальну ідею-душа живе вічно і може переселятися з однієї тілесної форми в іншу.Атман має значення «я», «себе» і виражає людину в двох аспектах-як реальну індивідуальність і як космічне-універсальне психічне буття.На рубежі 6-5 ст. до н.е виникає буддизм. Творець цього вчення Сіддхарта Гаутама. Він отримав прізвисько будда-просвітлений.Буддизм заперечує феноменальний світ.Світ скл. З «дхарм»-першочасток. Життя-прояв руху дхарм.якщо людина здатна осягти рух дхарм,вона досягне мети життя-стану Будди, нірвани.

4.Китайці з давнини називали свою країну Піднебесна.Майже з усіх боків Китай оточений природ. Перепонами-це море, гори і тільки з півночі немає ніяких перешкод. У 6-5ст. до н.е сформувались два специфічні китайські релігійно-філософські вчення, які відігравали важливу роль у подальшій теорії Китаю. Це конфуціанство і даосизм. Вчитель Кун Фу-цзи створив свою школу в період суспільних негараздів та конфліктів, він сусп. Реформатор.В основі конфуціанства лежить ідея гармонії принципів особливого морального самовдосконалення і діяльності, спрямованої на упорядкування держави заради створення ідеального суспільства.Етика Конфуція базується на поняттях: «взаємність», «золота середина». Інше релігійно-філософське вчення –даосизм. За легендою творцем був лао-цзи. У цьому вченні йдеться про існування єдиного першопочатку всього сущого-дао(шлях).Дао без імені-це початок неба та землі. Дао з ім’ям-матір всіх речей.

5. Антична філософія зародилася наприкінці VII — початку VI в. до зв. е. і проіснувала до V в. зв. е. Це особливий історичний тип філософствування, породжений специфічними умовами рабовласницькогообщества. Філософія починалося з пошуку відповіді питання, вже поставлений перед нею міфології, — про походження світу. Ідея першоджерела було висунуто першими грецькими філософами, представниками Милетской школиФалесом ,Анаксименом ,Анаксимандром (VI в. до зв. е.). Особливість цієї школи зводилася до того, що у ній вперше свідомо було поставлено запитання про першооснову всього сущого. Засновникоммилетской філософської школи був Фалес (прибл 625 – 547 до зв. е.). За переказами, Фалес вважалася однією з семи мудреців. Його називали «першим філософом», «першим математиком», «першим астрономом». Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм. У Розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.Третій період (кін. IV ст. до н.е.(УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду.

6. До досократівського періоду (VI–V ст. до н.е.) відносять творчість таких шкіл та мислителів: мілетська школа (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), Геракліт Ефеський, піфагорійська школа, елейська школа (Парменід, Зенон). На першому місці тут коштує питання про сутність світу. І хоча окремі представники мілетської школи це питання вирішують по-різному, їхні погляди мають загальний знаменник: основу світу вони бачать у визначеному матеріальному принципі. Можна сказати, що ця перша грецька філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму . Зрозуміло, питання про взаємне відношення матеріального і духовного принципів ще не ставився, воно був сформульований пізніше. Представники мілетської школи інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом у мисленні цих філософів виявляється і «наївна» діалектика, за допомогою понятійних засобів якої вони прагнуть осягти світ у динаміку його розвитку і змін. На основне питання попередньої космогонії про першопричину світу вони давали, на відміну від усіх міфологічних концепцій, цілком матеріалістична відповідь, хоча ще і наївний.

7. Філософія як деяка цілісність, як особлива історична форма світогляду, визнається дослідниками породженням грецього генія. Виникнення певного феномену людської культури-це завжди таємниця. Людство користується лише гіпотезами щодо походження людини, суспільства, свідомості, мови, мистецтва. Виникненню філософії у Старод. Греції сприяли такі обставини: Особлива соціально-політична атмосфера (демок-ратія,публічний спосіб життя); вигідне географічне положення4економічний розвиток;високорозвинутий міфологічний світогляд.Незважаючи на ці вагомі обставини,дослідники називають виникнення філосо-фії»грецьким чудом». Історія античної філософії нараховує тисячу років –з кінця 7-поч.6 ст. до н.е і до 6 ст н.е. Виділяють 3 періоди: досокра-тівський,класичний та період,що об’єднує елліністичну та римську філософію. З огляду історії філософської боротьби в Греції VI-IV ст. до н. е.. Аристотель зробив висновок, що філософія завжди зазнавала поразки, коли вона віддалялася в область порожніх абстракцій, фантазії, релігії, софістики і логічної спекуляції. Там же, де вона зверталася до реальних чуттєво сприйманим тілам природи, вона в більшості випадків досягала значних наукових результатів. Всі науки за Арістотелем діляться на теоретичні, де пізнання ведеться тільки заради нього самого, практичні, дають керівні ідеї для поведінки людини, і творчі, де пізнання відбувається з метою досягнення користі або здійснення чого-небудь прекрасного. Основне питання філософії для Арістотеля - це питання про те, чи існує крім матерії і чуттєвих сутностей ще якась самостійна причина.Відповідно до Аристотеля, філософія вивчає не природу - "природа є лише окремий рід існуючого"​​, - а цю самостійну причину, надприродну сутність. Вся метафізика Арістотеля - це спроба розібратися в сущому, уточнити його поняття. Філософія Сократа - це його життя. Проблема сенсу життя - головне для Сократа. Справжні цінності не в зовнішніх обставинах, чесноти - в душі людини. Основне заняття людини - виховання власної душі, пізнання себе через розкриття своїх здібностей. Визнавав існування об'єктивної істини, вважав, що людина повинна прагнути до її пізнання розумом, зусиллями свого внутрішнього світу. ПЛАТОН-перший з грецьких філософів, справжні тексти якого дійшли до нас, щоправда, неодноразово відредаговані.Його філо-софія одягнена в художню форму.Найважливішою проблемою для нього було питання про співвідношення ідеалу і дійсності. Вважав, що світ, в якому можливі осуд і страта Сократа, не може породити ідеї блага, прекрасної, справедливості. Але якщо вони присутні у свідомості людей, значить, цей світ не може бути справжнім, воістину реальним світом. Отже, крім нього повинен існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку, Головна частина його філософії - вчення про ідеї (ейдос означає "образ"). Світ ідей знаходиться поза фізичного простору. Ідея нематеріальна і має власне існування. У ній проявляється сенс речі, вона є причина появи речі, матеріал - засіб, а сама річ - наслідок взаємодії ідеї і матеріалу. Ідея втілюється через матерію в речі, але речей, які повністю відповідають своїй ідеї не існує.

8. Середні віки (II-XIV ст.) – тривалий період в історії Європи. Його специфіка пов’язана із зародженням та розвитком феодальних відносин у сфері матеріальної культури та із виникненням та розповсюдженням християнської релігії у сфері духовного життя. Все це наклало відбиток на зміст традиційних філософських проблем, зокрема на розуміння буття, пізнання, сутності людини. Основне літературне джерело, на яке спирається середньовічний світогляд – це Біблія. На основі Біблії виникає теологія – сукупність релігійних теорій щодо сутності Бога та його діяльності. Загальні рисифілософської думки доби середньовіччя: • теоцентризм, що передбачає креаціонізм (від лат. – створення) як основу онтології та одкровення як фундамент теорії пізнання; • подвійна природа людини (людина створена «за образом та подобою» і водночас здійснила первородний гріх); • перенесення центру ваги з розуму на віру; • переорієнтація уваги з вивчення природи на пізнання Бога та людської душі. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології та язичництва. Але пізніше отці церкви намагалися пристосувати філософські ідеї платонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Найяскравішим представником західної церкви був Аврелій Августин. Схоластика (від лат. – школа) – IX-XIV ст. – це і назва одного з періодів доби середньовіччя, і певний тип релігійної філософії, що визнає теологію в якості вищої форми знання. Найяскравішим представником середньовічної схоластики був Фома Аквінський

9. З епохою Відродження (або Ренесанс) пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формування ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків та римлян. Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою – людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури – всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватись природою, любов’ю, мистецтвом, досягненням людської думки, спілкуванням з друзями. Ще однією особливістю був індивідуалізм. Епоху Відродження прийнято поділяти на два періоди – гуманізм(сер. XIV – сер. XV ст.), до якого відноситься творчість Данте,Ф. Петрарки, та натурфілософію, до якого відноситься творчість М. Коперника, Дж. Бруно, Й. Кеплера, Л. да Вінчі, Г. Галілея. Реформація – це соціально-культурний феномен Західної Європи, в основному ХVI століття. Реформатори відкидали тезу, що Церква є посередником між Богом і людьми, а єдиним джерелом

віри являється Біблія. Вони виступали за перебудову Церкви, за відмову від пишних богослужінь; за повернення Церкви до того стану, з якого вона починала свій шлях. За Реформацією почалась Контрреформація – боротьба католиків за відновлення своїх втрачених позицій. Вона почалась в середині ХVI ст. і тривала все ХVIІ ст. В результаті півтора столітньої боротьби католики і протестанти стали більш толерантними одне до одного.

10. Сімнадцяте століття відкриває нову сторінку в розвиткуфілософії і в самій технології філософствування. Це філософська рефлексія, яка шукає зв’язків із наукою і відмовилась від релігійного забарвлення. Вона отримала назву «філософія Нового часу». Ця назва не випадкова, вона відображає процес зміни в Європі феодального ладу – буржуазним. Найсуттєвішим викликом було послаблення головного європейського феодала – Церкви. Однак релігійний світогляд все ще зберігав значну ідейну владу над людьми. Філософія звільняється від статусу «науки наук» і прагне стати наукою для збільшення влади над Природою. Крім того, наука породжує технології, змінює практику матеріального виробництва: Е. Торрічеллі винайшов ртутний барометр і повітряний насос. Отже, сімнадцяте століття ввібрало в себе два революційних потоки: соціальну революцію в суспільстві, яка привела в суспільне життя Європи капіталізм і наукову революцію, що проявила себе особливій пристрасті до експерименту ікласифікації, формуванні матема-тичного природознавства. в епоху Відродження філософія співпрацювала з гуманітарним знанням і мистецтвом, то в XVII ст. її союзниками стали точні науки і експериментальне природо-знавство. ФілософиНового часу брали активну участь у становленні нової науки та перетворенні суспільного життя. Творчість Ф. Бекона, Р. Декарта, Б. Спінози. Гносеологічна проблематика філософії Нового часу тісно пов’язана з онтологічною. Пошуки граничних основ буття світу постають у вигляді проблеми субстанції. Субстанція – це філософська категорія, що позначає абсолютну (безумовну) основу всього сущого. Філософія Нового часу запропонувала різні підходи щодо проблеми субстанції – це дуалізм Декарта, пантеїзм Спінози, плюралізм Лейбніца. Особливу увагу соціально-політичним та правовим питаннямприділяли англійськіфілософи Т. Гоббс іДж. Локк.

11.В Англії, Франції, Німеччині зароджуються буржуазні відносини і на хвилі суспільних перетворень виникає громадський рух – Просвітництво. ритика феодалізму, абсолютизму, метафізики, церкви як соціального інституту – це одна сторона у творчості мислителів цієї епохи. До плеяди французьких мислителів епохи Просвітництва належать Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро. Філософські погляди Вольтера формувались як антитеза теології і метафізиці. Його цікавили найгостріші соціально-політичні проблеми епохи. Вольтер розробив концепцію «просвіченого правління». Монтеск’є був високоосвіченою людиною, вивчав історію, філософію. Його позицію щодо релігії можна позначити як деїзм. Деїзм був для Монтеск’є засобом пропаганди вільнодумства і передових наукових знань. Природа створена Богом, але її існування нескінченне. Наука не повинна бути служницею релігії, її призначення – допомога людині пізнати світ, поліпшити життя людей. У своїй творчості Ж.-Ж. Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, виховання. Особливу увагу приділяв він проблемі соціальної нерівності, вбачаючи її причини у відмові людини від первісної простоти, в розвитку потреб. Ідеалом державного устрою Ж.-Ж. Руссо вважав буржуазну республіку. Він виправдовував революційний шлях ліквідації тогочасного суспільства і закликав до побудови нової держави на основі суспільного договору.

12. Німецька класична філософія представлена творчістю І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля, Ф. Шеллінга, Л. Фейєрбаха. Докладно розглянемо їх погляди. Іммануїл Кант (1724-1804). Основні твори: «Критика чистого ро-зуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Канта цікавили проблеми буття, пізнання, людини, моральності, естетики, держави і права. Отже, його вчення – це філософська система. Кант намагався вирішити кардинальні філософські та загально-людські питання. Що я можу знати? Що я маю робити? Чого я можу сподіватися?Центром теоретичної філософії Канта є гносеологія. На відміну від попередніх мислителів, у цій галузі Канта найбільш цікавить суб’єкт. Саме суб’єкт визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання. Сферою практичного розуму є, за Кантом, поведінка людини в соціумі. Практичний розум є автономним – це принципова позиція Канта. Інші філософи намагалися вивести моральність з природи або пояснювали її Божою волею. За Кантом, моральний закон є апріорним, обов’язковим для всіх і для кожного індивіда. Кант формулює знаменитий категоричний імператив: «Поводься так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети і ніколи не ставився до нього лише як до засобу».

13. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Основні твори – «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук». Його творчістю завершується ідеалізм німецької класичної філософії. Високо оцінюючи значення системи та методології гегелівської філософії, слід враховувати вплив ідей Фіхте та Шеллінга на початковий етап його творчості. Викладення основних ідей філософії Гегеля є нелегкою справою, тому в навчальній літературі прийнято умовно ділити вчення Гегеля на три частини – логіку, філософію природи і філософію духу. Підсумком саморозвитку абсолютного духу є його повне повернення до самого себе. В такий спосіб філософська система Гегеля постає у замкненому, завершеному вигляді. В той же час уперше в історії думки Гегель описує весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу – тобто у вигляді безперервного руху, змін, перетворень. Світ, за Гегелем, знаходиться у розвитку. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель створив діалектику – науку про розвиток і діалектичний метод як універсальний метод пізнання.

14. Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). Основні твори – «Думки про смерть та безсмертя», «Сутність християнства»,

«До критики філософії Гегеля». Твор-чість Фейєрбаха завершує період німецької класичної філософії.

Цей мислитель у центр свого вчення поставив людину.Фейєрбах категоричнозаперечує гегелівський ідеалізм і матеріалісично вирішує питання про відношення духу до буття. Природа вічна, самодостатня, знаходиться у постійному розвитку. Людина – природна істота, єдність духовного і тілесного.

Одночасно із критикою ідеалізму Фейєрбах виступив і як критик релігії. Фейєрбах доводив, що Бог – це творіння людської уяви; це сутність людини, винесена за межі самої людини. Фейєрбах пропонує

замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога налюдей. Людей поєднує в суспільстві не любов до Бога, а любов індивіда до індивіда. Зміст категорії «любов» дужеширокий – від любовіматері до

дитини, статевої любові чоловіка та жінки до християнського милосердя. На такій сердечно-чуттєвій основі

Фейєрбах створює свою етикуевдемонізму. Мета людськогожиття – це щастя.

15. З ім’ям Карла Маркса (1818-1883)

пов’язано виникнення філософського

та соціально-економічного вчення, яке

відіграло величезну теоретичну і практи

чну роль у житті людства. Це вчення –

марксизм. Основні твори К. Маркса –

«Капітал», «До критики політичної

економії», «Тези про Фейєрбаха»,

«Економічно – філософські рукописи 1

844 р.». У створенні та популяризації

вчення К. Маркса активну участь брав

його друг та соратник Ф. Енгельс. Разом

вони написали такі відомі праці:

«Німецька ідеологія», «Маніфест Комуніс

тичної партії», «Святе сімейство».

Перш ніж надати характеристику філософському вченню Марса, розгляньте передумови

Виникнення марксизму: • ідеї мислителів німецької класичної філософії; • теоретична спадщина представників англійської класичної політичної економії;

• соціально-економічне та політичне життя Європи початку ХІХст. Особливу роль у формува

нні філософії марксизму відіграли

досягнення у природознавстві (відкриття

закону збереження та перетворення енергії, створення клітинної теорії живої речовини, теорія Ч. Дарвіна). Філософія історії Маркса є

суміш гегельянства і англійських економіч

них концепцій. Подібно Гегелю, він

вважає, що світ розвивається згідно

діалектичної формулою, але абсолютно розходиться з Гегелем щодо рушійної сили цього розвитку. Гегель вірив у містичну

сутність, звану «Духом»,що направляє

людську історію по шляху розвитку,

стадіями якого є категорії з «Логіки»

Гегеля.

16. У 30— 40 роки XIX ст. починають лунати радикальні заклики докорін-ної реконструкції самого типу філосо-фування, зміни самої пара-дигми філософського знання. І одним із перших таке гасло було висуну-те позитивізмом. Основні ідеї позитивізму сформульовані францу-зьким філософом О. Контом. Реальність у позитивістському «баченні» є лише «фактуальність» відчутного існування. Все, що виходить за межі такого існування, оголошується невідповідним ознакам «позитивного», тобто реаль-ного. Воно трактується як химерне, непотрібне, сумнівне, невиразне, негативне, тобто нереальне. Інакше кажучи, позитивне за своїми істотними ознаками виявляється тотожним змісту «відчутно-фактичного» існування. Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж С. Мілля і Г. Спенсера. Погляди останніх (разом з поглядами Конта) склали ту початкову форму позитивістської філософії, яка дістала назву «першого позит-ивізму». Проте вже в другій половині XIX ст. виникають ситуації, нібито сприятливі для відновлення позитивістських настроїв. Розпочи-нається етап «другого позити-візму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Е. Мах і Р. Авенаріус. в середині 30-х років здійснюється поворот, що приводить неопозитивізм до наступного його етапу — «семантичного позитивізму». На цьому етапі неопозитивісти відмовляються від розуміння «безпосередньо даної реальності» як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності «значень». Звідси й назва етапу «семантика» (від гр. — означальний).

17. Започаткував «філософію життя» німецький філософ Артур

Шопенгауер (1788-1860). Основний твір – «Світ як воля та уявлення».За Шопенгауером, у світі панує не розум, а сліпа, всемогутня «воля до життя». В такий спосіб у філософії поруч із надраціоналізмом (Гегель)

з’являються тенденції ірраціона-лізму.Вихідним пунктом філософії Шопенгауера є така теза: світ – це світ людини. Отже, всі властивості цього світу – простір, час, причинність – є лише формами нашого уявлення. Першооснову, що пояснює структурну єдність об’єктивного світу та людини, Шопенгауер вбачає в наявності волі – безконечного прагнення світу і людини до активності та змін. Усі характеристики світу опосередковані волею. Головний атрибут волі – це боротьба, яка просякає всі рівні живої та неживої природи, забезпечує перехід від одного ступеня прояву світової волі до іншого. Людина наочно демонструє абсолютність боротьби – природа для неї є лише продуктом споживання, а інша людина – противником.

Загальна оцінка вчення Шопенгауера – це песимізм. У житті людей немає щастя, в ньому панує безглуздя. Ідеї Шопенгауера розвиває інший німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900). Основні твори – «Воля до влади», «Анти-християнин», «По той бік добра і зла». За Ніцше, життя – основа

світобудови, це вічне становлення без початку і кінця, без мети і

смислу. Рушійна сила життя – воля до влади.

18.Екзистенціалі́зм —напрям у 04100101118%04100101118%04100101118%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22-HYPERLINK%20%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22софії"філоHYPERLINK "F%22софії%22філоHYPERLINK%20%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22-HYPERLINK%20%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22софії"-HYPERLINK "F%22софії%22філоHYPERLINK%20%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22-HYPERLINK%20%22F%22філоHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F%22софії%22софії"софії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є 010200100400%010200100400%010200100400%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22-HYPERLINK%20%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22бода"своHYPERLINK "%22бода%22своHYPERLINK%20%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22-HYPERLINK%20%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22бода"-HYPERLINK "%22бода%22своHYPERLINK%20%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22-HYPERLINK%20%22%22своHYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22-HYPERLINK%20%22http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D0%B0%22бода%22бода"бода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усві-домити значення сутності через існування. Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя. Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя людини дуже часто проходить непомітно, і за його час вона навіть не встигає зрозуміти чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю, розмірковувати над цим питанням, тому що воно дуже важливе, іноді навіть можна сказати, що найважливіше для кожного. Чи варто жити не розуміючи свого існування? В 1920—1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування.

19. Неотомізм – одна з найбільш впливових течій католицької філософії.  Найбільш відомі представники неотомізму Є. Жильсон, Ж. Марітен), Ю. Бохенськийта ін. неотомізм – це сучасний томізм вчення Фоми Аквінського, яке його послідовники прагнуть модернізувати і пристосувати до сучасності. неотомістська філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології. У цілому в неотомістській концепції спостері-гається поєднання матеріалізму та ідеалізму, різних наукових та антропологічних вчень сучасності. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття - Бог. Розум людини - неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію ( єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на становлення чких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню.

20.Одна філософська течія, зв'язку з проблемою знання, мови, розуміння — це герменевтика. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Ханс-Георг Гадамер, Франц Апель, та ін. Герменевтика основну увагу зосереджує на вивченні особливостей гуманітарного знання, засобах його досягнення і відмінностей від натурознавства, на виявленні подібності і відмінності пізнання (пояснення) і розуміння (Еміліо Бетті, , Юрген Хабермас, Ханс-Георг Гадамер та ін.). Так, Ханс-Георг Гадамер виходив з того, що реально існують різноманітні способи ставлення людини до світу, серед яких науково-теоретичне засвоєння світу — лише одна з багатьох можливих позицій людського буття. Це означає, що спосіб пізнання, зв'язаний з поняттями науки і наукового методу, не є ані єдиним, ані універсальним. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічність герменевтичного кола, що виражає специфіку процесу розуміння, зв'язану з циклічністю. Ця ідея є фундаментальною у вченні Ханс-Георга Гадамера, який не зводить герменевтику до методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння є не зміст, вкладений в текст, а той предметний зміст, з осмисленням якого зв'язаний текст. На думку Ханс-Георга Гадамера, герменевтика є філософією «тлума-чення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття у світі. 

21. У процесі національного відродження духовної культури українського народу важливе місце у комплексі наук належить історії філософії, реалізації нею питань, структури, характеру і початку філософської думки України. Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об'єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо. . В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософ-ських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії. При всій спільності з особливостями філософії інших народів Радянського Союзу, філософія в Україні має й, власне, свої національно-ментальні особливості: характер мислення, висунення та обґрунтування проблем, важливішою з яких є проблема індивідуальності історичного процесу і п'ятий період, народження культури незалежної України і формування сучасної філософії кінця XX століття.

22. Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти — католицизм чи протестанство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями. Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів. При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній — Ф.Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси — І.Гізель, Г.Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права

23. У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючії про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, у якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософськи), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди — це світ, у якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя. Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Однак Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загальнофілософській орієнтації. В Академії провідною тенденцією була арістотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в Академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані — етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини. Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. 

24.  другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається певний занепад у розвитку наукової філософії в Україні, що найбільш чітко виявляється у кінці XX ст. Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. Та й тоді багато хто з українських вчених вносив свою лепту в розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст Михайло Туган-Барановський, і юрист Богдан Кістяківський, і історик В'ячеслав Липинський та інші. Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого — філолога, професора Харківського університету Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку». При вивченні історії мови Олександр Потебня підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище, перебуває в постійній зміні і розвитку. У творах Олександра Потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв'язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв'язку форми і змісту. Суспільно-політичні погляди Олександ-ра Потебні характеризувалися утверд-женням іде і і демократичного перетворення суспільства на принципах політичної і національної рівності, критики ідеології націоналізму і шовінізму. важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон. Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки. 

25. Буття — це все те, що є, що існує. Німецький філософ XX ст. М.Хайдеггер писав так: «Буття — це присутність у часі». У цьому визначенні вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Термін «онтологія» запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Екзистенціалізм XX ст. розвинув суб'єктивну онтологію. У центрі філософії М.Хайдеггера стоїть проблема «сенсу буття», яке розкривається через аналіз суб'єктивного людського існування. Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П.Сартр. У 60-ті роки Т.Адорно — лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог із неопозитивістами і запропонував «негативну діалектику», котра тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Видатний угорський філософ Д.Лукач вважав, що для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з життям є гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції. Будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності.

  Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна Цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і Цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських Індивідів та інше. За традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

  Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.

  Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

  Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

26 Питання

категорія буття охоплює універсальні зв'язки у світі, все ж форми буття різні. Це пояснюється тим, шо Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. . Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. Тому філософія об'єднує їх у певні групи. Серед них виділяють такі: буття речей, процесів, станів природи (втому числі й друга природа); буття людини серед інших речей світу; буття соціального (індивідуальне і суспільне буття); буття ідеального (духовного). а) Буття "навколишнього" світу

Буття духовного

Духовне в широкому розумінні — це сукупність усіх проявів свідомості, включаючи й знання, які втілені у формах природних мов та знаково-символічних систем. Сюди належать норми та принципи людського спілкування й поведінки (право, мораль, художня творчість і под.). Духовне можна поділити на два підвиди — духовне, невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда, й на те, що існує поза ним (об'єктивоване духовне). Перше включає свідомість індивіда, за допомогою якої він орієнтується у світі. Воно існує як невидимий, незворотний потік швидкоплинних збуджень, вражень, почуттів, переживань, думок людини, як сукупність її ідей, переконань, цінностей, установок тощо. Цей різновид духовного "прихований" від людського ока й зовнішнього спостереження. Його можна простежити лише за умови індикації індивіда про зміни в його свідомості, та й то лише окремі фрагменти, які проявляються як суб'єктивні враження чи як об'єктивно значущі результати.

Буття природне

З'ясовуючи питання існування природи як особливої реальності, людина мислить її як таку, що існувала до і незалежно від неї, і здійснює це не лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних висновків природознавства та філософії. Перша природа об'єктивна й первинна в тому розумінні, що людина та її дух з'являються пізніше від неї. Вона об'єктивно реальна, первинна і в тому розумінні, що без неї неможливі життя й діяльність людини. Без неї не могли б бути створені й предмети "другої природи", оскільки остання повністю залежить від першої і подібна до неї. Поняття "предмети" ("речі"), сформульовані людьми, входять у поняття "навколишній світ" і є частиною його змісту. "Друга природа" продукується людьми й удосконалюється ними. В предметах "другої природи" втілені (опредметнені) праця й знання людини, її соціальна душа. Вони створені, аби виконувати певні функції, підпорядковані задоволенню людських потреб, хоча й розвиваються згідно з об'єктивними законами (Г. Гегель, К. Маркс). Предмети "другої природи" іноді виготовляють з матеріалу, який уже є предметом "другої природи". Для того щоб користуватися цими матеріалами (предметами), потрібно хоч би частково розуміти, які знання в них втілені, секрети їх конструкцій і призначення (уміти розпредметнювати).

Буття соціального

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це неподільна єдність її тіла й духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — із духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки. Від тварин людина відрізняється тим, що вона не тільки біологічна, а й практично діюча, соціальна істота. Люди свідомо виготовляють предмети, необхідні для задоволення потреб. Вони спілкуються між собою за допомогою мови. Саме на основі практичної діяльності й спілкування формуються такі "надприродні" якості людини, як "душа" і "дух".