Порушення звуковимови

Найпоширенішими вадами мовлення у дітей молодшого шкільного віку є різні види порушення звуковимови: - Невміння вимовляти той чи інший звук; - Заміна одного звуку іншим; - Спотворення наявного звуку. У молодшому шкільному віці найчастіше зустрічаються фізіологічні (вікові) порушення звуковимови, які за нормальних умов, з поліпшенням роботи речедвигательного і речеслуховой аналізаторів самостійно викорінюються. Є випадки і патологічного (механічного і функціонального) порушення звуковимови, які обумовлюються різними причинами. Механічна дислалія може залежати від порушень кісткового і м'язового будови периферичного мовного апарату. Ці порушення можуть бути вродженими і набутими. Вроджені дефекти периферичного мовного апарату: - Незрощення верхньої губи, щелепи, м'якого і твердого піднебіння; - Масивні й короткі під'язикові вуздечки; - Зміни форми і відносної величини щелеп; - Патологічне розташування і форма зубів верхньої та нижньої щелеп.

Ринолалія

Одним з видів механічної дислалии є ринолалія (гугнявість). Ринолалія буває двох видів: відкрита і закрита. При відкритій ринолалии струмінь повітря при акті промови проходить через ніс, а не через рот. Це буває внаслідок розщеплення твердого та м'якого піднебіння, парезу м'якого піднебіння після дифтерії.

Тимчасові затримки розвитку мови

З тих чи інших причин мова дитини може затриматися на будь-якому етапі її розвитку. Часто у таких дітей запас слів не відповідає їхньому віку; розвиток фразової мови йде із запізненням; довго тримаються дефекти звуковимови. Причиною цього можуть бути різні захворювання, перенесені дитиною в ранньому віці. Особливо впливають шлунково-кишкові захворювання, що порушують живлення організму і кори головного мозку.

Алалия

Алалією прийнято називати повне або часткове відсутність мовлення у дітей, обумовлене недорозвиненням або поразкою мовних областей в лівій півкулі кори головного мозку, що наступив ще до формування мови. У дітей - алаліков зустрічаються стійкі порушення словника і фразової мови, темпи розвитку її значно повільніше, ніж у дітей з тимчасовою затримкою розвитку мовлення.

Порушення мови при зниженні слуху

На розвитку мови приглухуватістю (слабочуючих) дітей позначається час настання приглухуватості, ступінь зниження слуху, загальний стан дитини і характер медико-педагогічного впливу в кожному конкретному випадку.

Заїкання

При заикании дитини в його мові спостерігаються вимушені зупинки або повторення окремих звуків і складів. Заїкання найчастіше виникає у дітей з ослабленою нервовою системою.

Порушення голосу

Одним з порушень голосу, що зустрічаються у дітей молодшого шкільного віку, є дисфонія. При дисфонії голос буває слабкий, хрипкий. Якщо вчасно не звернути на це увагу, то порушення може прийняти затяжний характер і привести до виникнення органічних змін в голосовому апараті.

Білет№51

Центри мови:назва,локалізація,функціональне значення.

Мова - один з видів комунікативної діяльності людини використання засобів мови для спілкування з іншими членами мовного колективу.

Багатий матеріал для розв'язання проблеми локалізації дають сучасні психоневрологи. Виявилося, що клінічні дані про різноманітні форми афазії, агнозії, апраксії не вкладаються в класичну локалізаційну систему. З одного боку, ураження так званої зони мовлення у лівій півкулі при більш детальному дослідженні виявилося пов'язаним з розладом не тільки мови, але й інших інтелектуальних функцій. З іншого боку, порушення мови, різні форми афазії пов'язані з ураженням різних ділянок КГМ.

Особливе значення для проблеми локалізації має функціональна багатозначність гістологічно певних полів кори. Навіть розподіл кори на окремі сенсорні та рухові ділянки не можна вважати абсолютним. Уся кора функціонує як чуттєво-руховий апарат, у якому має місце лише місцеве домінування однієї або дво функціональних сторін — рухової або сенсорної. Диференціацію функціональних особливостей пов'язана з домінуючим розвитком у даній ділянці одного з двох основних шарів кори. Так, для інтелектуальної діяльності особливого значення набувають доля третьої лобної звивини, нижньої тім'яної та частково вискової оскільки їх ураження дає серйозні порушення вищих психічних процесів.

Розв'язання всіх суперечностей між різними дослідженнями питання про функціональну локалізацію може бути досягнуте лише на підставі генетичної точки зору. Міра диференціації кори та розподілу функцій між певними її ділянками на різних ступенях розвитку неоднакова. Так, у птахів ще ніякої локалізації в корі не існує. У середніх ссавців (собаки, коти) локалізація досить відносна: різні зони перешаровуються. У людини на цьому етапі розвитку питання про локалізацію розв'язується по-різному: чим філогенетично старіший який-небудь „механізм", тим він

строгіший. Локалізація у нижчих поверхах нервової системи строгіша, ніж у підкірці, а в останній строгіша, ніж у корі. У корі, усвою чергу, відносно примітивні „механізми" в процесі філогенезу точніше закріпилися за певними її ділянками; у здійсненні ж вищих генетично більш складних функцій, що склалися в процесі історичного розвитку людини, бере участь велика кількість або всі „поля" кори, але різні поля, включаючись до роботи цілого, роблять певний внесок.

Функції мови

Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєве) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів.

Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо.

Комунікативна функція

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за ступенем виразності..

Ідентифікаційна функція

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри.

Експресивна функція

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі.

Білет№52

Розвиток психіки дітей на різних етапах онтогенезу

Онтогенез - це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду в цілому.

Людина народжується саме людиною, і опанування нею вищих форм психічної діяльності відбувається інакше, ніж у тварин. Соціологізуючи онтогенез людської психіки можна стверджувати, що ця відмінність остаточно обумовлюється впливом суспільства. Але якщо застосувати методологічний принцип творчої самодіяльності, онтогенез психіки постане як розгортання суто людської сутності у біологічних і соціальних умовах. Ці умови можуть виключити можливість цього саморозвитку людини (генетичні аномалії призводять до розумової нецовноцінності, відсутність соціальних контактів у сензитивний період розвитку також виявляється руйнівною), але не вносять у індивідуальний розвиток людини нічого такого, що не було присутнім у її потенції.

Вивченням онтогенезу психіки людини займаються дві психологічні науки: загальна психологія і вікова психологія.

Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сензитивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень. Якщо новоутворення не з'явиться в свій час, імовірно, що воно може не з'явитися взагалі, тому виховний вплив на певні сторони особистості повинен бути своєчасним (інакше він буде неефективним). Сензитивні періоди об'єднуються у стадії. Ці стадії існують об'єктивно, вони відокремлюються одна від одної віковими кризами (1-го, 3-го, 7-го років життя, підліткового віку та ін.), проте про зміст цих стадій у психологів єдиної думки немає. Є велика кількість теорій онтогенезу, деякі:

Теорія провідної діяльності О. М. Леонтьєва, згідно з якою змістом стадій психічного онтогенезу є послідовне оволодіння людиною видами діяльності, такими як гра, вчення, труд.

Згідно уявлень про індивідуальний розвиток психіки людини, що склалися в межах суб'єктного підходу В. О. Татенка, зміст стадій онтогенезу полягає в черговості розгортань (а потім згортань) так званих «інтуїцій суб'єктного ядра» людини: екзистенціальної, експірієнтальної, рефлексивної, інтенціальної, потенціальної, актуальної, віртуальної, - тобто внутрішніх сутнісних утворень людини, які актуалізуються в конкретних психічних явищах.

Психологічний вік виступає часовим аспектом індивідуального розвитку людини. Вікова періодизація розвитку психіки людини утворює своєрідний каркас вікової психології як цілісної науки. Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку. Визначають такі періоди вікового розвитку людини:

• до народження - пренатальний період (сьогодні він взагалі не підлягає психологічному дослідженню);

• перед народженням та навколо нього - перінатальний період (він досить плідно досліджений у трансперсональній психології С. Грофа, яка через техніки глибокого дихання і ЛСД-терапії дозволяє людині знов пережити досвід плоду в утробі матері та кризу народження - найвідповідальнішу в житті, згідно з О.Ранку);

• від народження до 1 року - вік немовляти (цей період завершується кризою 1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й нейрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуванням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумового стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест дитини);

• від 1 до 3 років - період переддошкільного дитинства (він закінчується кризою 3-х років, що її пов'язують з розвитком предметної діяльності; прояви цієї кризи вже більш яскраві: впертість, негатівізм - тобто схильність до дій, протилежних вимогам, непокірливість, свавілля, деспотизм);

• від 3 до 6-7 років - період дошкільного дитинства (він закінчується кризою 7-ми років, котру пов'язують із викликаною походом до школи зміною соціальної ситуації, розумовим напруженням та розвитком самосвідомості);

• від 6-7 до 10 років - молодший шкільний вік (у цей період для розвитку самосвідомості дитини є дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціально-нормативною поведінкою);

• від 10 до 15 років - підлітковий вік (цей період супроводжується найбільш помітною кризою в житті людини, головним фактором якої визнається пубертат - статеве дозрівання; у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, моральний, соціальний розвиток; перебудовується організм, самосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії);

• від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік (цей період пов'язаний з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намаганнями збагнути сутність світу -одразу і назавжди, із побудовою власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базується на певній індивідуалізованій картині світу);

• від 17 до 21 року - юність, або друга юність (цей вік є періодом першого випробування власних сил і здібностей людини, коли вона розкриває свій потенціал на певному шляху творчого життєдіяння; відбувається професійне самовизначення);

• від 21 до 35 років - період молодості, або першої дорослості (у цей вік людина досягає певного піку своїх можливостей; саме характер і обсяг її досягнень постають факторами кризи 30-ти років, котра звично складається із загострення проблем наслідків професійного визначення, побудови сімейного життя, загального самоствердження);

• від 35 до 60 років - період зрілості, або другої дорослості (цей період є часом, коли людина опиняється не на «піці» своїх можливостей, але на певному їх «плато» - сталому стабільному рівні, на якому вона закріпилася; кризи 40-ка і 50-ти років є змістовно близькими одна до одної - розчарування, невдоволеність рутиною, намагання вирватися з обіймів буденності до справжнього буття - тільки зростають обсяги симптомів стагнації розвитку);

• від 60 до 75 років - похилий вік (цей період звичайно є часом, коли людина стикається із першими ознаками власної психічної інволюції; вона або докладає зусиль, щоб оптимально функціонувати і досягти того новоутворення, яким визначається цей вік - мудрості, або впадає у відчай і швидко деградує; кризи цього і двох наступних періодів пов'язані із розвитком ставлення людини до кінця своєї життєдіяльності, із примиренням з його наближенням);

• від 75 до 90 - старечий вік;

• вище за 90 - довгожителі.

Вот ещё ифорамация хорошая(Выберете какая лучше)

Розвиток - безперервний процес, що виявляється не тільки в кількісних, а і в якісних змінах людської істоти. У психічному розвитку, як зазначає Г.С.Костюк, кількісні зміни виявляються в збільшенні з віком кількості утворюваних навичок, асоціацій, у зростанні кола уявлень, знань про навколишній світ, пасивного й активного словника дитини, обсягу її уваги, сприймання, пам'яті тощо.

Якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу людської психіки. Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка в цілому. З розвитком психічних процесів, різних видів діяльності складаються й психічні властивості індивіда (розумові, емоційні, вольові, моральні, трудові), характерні риси його свідомості та самосвідомості. Ці зміни не випадкові. Вони необхідні, послідовні й прогресивні. Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої. Онтогенез людської психіки - це перехід від менш досконалих її форм до більш досконалих.

На думку Г.С.Костюка, онтогенез іде не по прямій, а "по спіралі". Наприклад, загострене прагнення до самостійності, що виявляється наприкінці раннього віку в неслухняності, впертості, повторюється у підлітковому віці, але набуває нового змісту і нових форм.

Розвиток психіки - це чергування стабільних і кризових періодів. Кризи - короткі, але бурхливі стадії, впродовж яких відбуваються значні зрушення в психічному розвитку дитини і вона різко змінюється.

У процесі психічного розвитку та його результатах існують типологічні й індивідуальні відмінності.

Л.С.Виготський встановив 4 закони дитячого розвитку:

1. Закон циклічності - періоди підйому, інтенсивного розвитку змінюються періодами уповільнення. На різних етапах зміни в дитячій психіці можуть проходити повільно, а можуть швидко. При цьому фази уповільнення не означають застою. Це нагромадження сил, яке веде до подальшого прискорення розвитку.

2. Закон нерівномірності розвитку - різні сторони особистості, а також психічні функції, розвиваються асинхронно: у той час, як розвиток одних прискорюється, розвиток інших уповільнюється.

3. Закон "метаморфози" - розвиток не зводиться до кількісних змін; це ланцюг якісних змін, перетворення змін кількісних в якісні.

4. Закон поєднання процесів еволюції та інволюції в розвитку дитини. Те, що розвивається на попередньому етапі, відмирає або перетворюється. Наприклад, дитина, навчившись говорити, перестає лепетати.

Білет№53

Поняття пам’яті та її види

Пам'ять – це психічний пізнавальний процес збереження інформації.

Основні функції пам'яті : запам'ятовування, збереження і відтворення інформації. Розрізняються по структурі, початковим даним і результатам, а так само різним індивідуальним розвитком.

Види пам'яті:

За часом збереження матеріалу

1. Миттєва (чи іконічна). Пов'язана з утриманням точної і повної картини тільки що сприйнятого органами чуття, без якої б то не було переробки отриманої інформації. Її тривалість 0,1 - 0,5 секунд.

2. Короткочасна пам'ять. Це спосіб зберігання інформації протягом короткого проміжку часу, в середньому близько 20 секунд. Без повторення! Тут зберігається не повний, а лише узагальнений образ сприйнятого, його найбільш суттєві елементи. Її характеристика - об'єм. Він приблизно дорівнює 5 - 9 одиницям інформації.

3. Оперативна пам'ять. Це пам'ять, розрахована на зберігання інформації протягом заздалегідь заданого терміну, : від декількох секунд до декількох днів. Термін зберігання визначається завданням.

4. Довготривала пам'ять. Ця пам'ять здатна зберігати інформацію протягом практично необмеженого терміну. При користуванні довготривалою пам'яттю для пригадування нерідко вимагається мислення і зусилля волі, тому на практиці її часто зв'язують з цими 2-а процесами.

5. Генетична пам'ять. Це пам'ять, що зберігається в генотипі, передається у спадок. Це єдина пам'ять, на яку ми не можемо чинити вплив через навчання і виховання.

II. По переважаючому аналізатору в процесах запам'ятовування, збереження і відтворення матеріалу.

1. Зорова пам'ять. Пов'язана із збереженням і відтворенням зорових образів.

1.                 Слухова пам'ять. Це хороше запам'ятовування і точне відтворення різноманітних звуків - музичних, мовних.

2.                 Рухова пам'ять. Це запам'ятовування, збереження і відтворення різноманітних складних рухів. Ця пам'ять бере участь у формуванні трудових умінь і навичок.

3.                   Емоційна пам'ять. Це пам'ять на переживання. Вона бере участь в роботі усіх видів пам'яті.

4.                 Дотикова, нюхова, смакова та ін. види пам'яті. Особливої ролі в життя не грають. Вони в основному задовольняють біологічні потреби.

III. По характеру участі волі.

1. Мимовільна пам'ять. Тут запам'ятовування і відтворення відбувається автоматично, без особливих зусиль і постановки спеціального мнемической завдання.

2. Довільна пам'ять. Обов'язково присутнє мнемическая завдання, а сам процес запам'ятовування або відтворення вимагає вольових зусиль.

IV. По різній мірі свідомості :

1) механічна; 2) логічна.

 

Білет№54

Опорно-руховий апарат:загальна характеристика,будова,функції.

Будова опорно-рухового апарату  

Опорно — руховий апарат складається із скелету (кісток), м'язів, зв'язок та суглобів. Ці структури утворюють порожнини для внутрішніх органів, захищають внутрішні органи, а також забезпечують рухові акти.

Скелет (рис, 24) утворює структурну основу тіла, визначає його форму і розміри. У скелеті дорослої людини налічується більше 200 кісток, які перш за все виконують опорну функцію та є своєрідними важелями при здійсненні рухових актів. Разом з цим кістки беруть активну участь у процесах обміну речовин: накопичують мінеральні солі і, при необхідності, постачають їх організму (в основному солі кальцію та фосфору). У кістках також міститься кровотворна тканина — червоний кістковий мозок.

Функція управління руховою діяльністю здійснюється різними відділами центральної нервової системи. А безпосереднє виконання рухових функцій здійснюється опорно-руховим апаратом. Кістково-м'язова система людини складається з великої кількості ланок, що рухливо з'єднані між собою в суглобах. Суглоби можуть мати від одного до трьох ступенів свободи (ланки можуть повертатися відносно однієї, двох чи трьох осей).    Здійснення рухів відбувається в результаті скорочення прикріплених до кісток за допомогою сухожиль кісткових м'язів, що складаються з м'язових волокон. Рухову одиницю утворюють група м'язових волокон і мотонейрон, що їх іннервує. Рухова одиниця може складатися від 10-15 (у дрібних м'язах) до сотень м'язових волокон (у великих м'язах кінцівок). Активація (рекрутування) різної кількості рухових одиниць є одним з основних механізмів градації скорочення м'язів.    Існує два види рухових одиниць: повільні і швидкі. Повільні мають меншу швидкість скорочення і порівняно повільніше стомлюються. Швидкі рухові одиниці, у свою чергу, підрозділяються на більш стійкі до стомлення і такі, що стомлюються швидко.    Успішне виконання рухів припускає своєчасне забезпечення керуючих цими рухами центрів інформацією про положення ланок тіла в просторі і про саме виконання руху. Одержання цієї інформації здійснюється завдяки механізму пропріорецепції. У людини виділяють три типи пропріорецепторів: 1) м'язові веретена; 2) сухожильні органи Гольджі; 3) суглобні рецептори.

Функції рухового апарату

• Опорна — фіксація м'язів і внутрішніх органів;

• Захисна — захист життєво важливих органів (головний мозок і спинний мозок, серце та ін);

• Рухова — забезпечення простих рухів, рухових дій (постави, локомоції, маніпуляції) та рухової діяльності;

• Ресорна — пом'якшення поштовхів та струсів;

• Біологічна — участь у забезпеченні життєво важливих процесів, таких як мінеральний обмін, кровообіг, кровотворення та інші.

Рухова функція можлива лише за умови взаємодії кісток і м'язів скелета, тому що м'язи приводять в рух кісткові важелі. При скороченні м'яз призводить кістки в рух. Завдяки м'язам протилежної дії кістки можуть не тільки здійснювати ті чи інші рухи, але й фіксуватися відносно один одного.

Кістки та м'язи беруть участь в обміні речовин, зокрема в обміні кальцію та фосфора.

Білет№55

Загальна будова скелета дитини.Будова та хімічний склад кісток.

Скелет (від грец. skeleton — висохлий, висушений) є компле­ксом кісток (os, ossis), які виконують опорну, захисну, локомото­рну функції. До складу скелета входять більше 200 кісток, з них 33—34 непарні. Скелет умовно підрозділяють на дві частини: осьовий і додатковий. До осьового скелета відноситься хребетний стовп (26 кісток), череп (29 кісток), грудна клітка (25 кісток); до додаткового — кістки верхніх (64) і нижніх (62) кінцівок. Кістки скелета є важелями, що приводяться в рух м'язами. У результаті цього частини тіла змінюють положення по відношенню один до одного і пересувають тіло в просторі.

До кісток прикріпляються зв'язки, м'язи, сухожилля, фасції. Скелет утворює вмістища для життєво важливих органів, захищаючи їх від зовнішніх дій: в порожнині черепа розташований головний мозок, в хребетному каналі — спинний, в грудній клітці — серце і великі судини, ле­гені, стравохід тощо, в порожнині тазу — сечостатеві органи. Кіс­тки беруть участь в мінеральному обміні, вони є депо кальцію, фосфору тощо. Жива кістка містить вітаміни A, D, С та інші.

Кістки утворені кістковою тканиною, що складається з клі­тин і щільної міжклітинної речовини. Міжклітинна речовина на 67 % складається з неорганічних речовин, в основному із сполук кальцію і фосфору. Кістка витримує великі навантаження на сти­снення і на злам. Це обумовлено особливостями її будови. Розріз­няють компактну (щільну) і губчасту кісткову речовину. Компактна речовина утворена щільно прилеглими кістковими пластинками, які формують складно організовані циліндрові структури. Губчаста речовина складається з щаблин (балок), утворених міжклітинною речовиною і розташованих дугоподібно, відповідно напрямам, за якими кістка випробовує тиск сили тя­гаря і розтягування м'язами, що прикріпляються до неї. Цилінд­рова будова щільної речовини і складна система щаблини губчас­тої речовини кістки робить її міцною і пружною. У трубчастих кістках підвищенню їх міцності служать і відмінності в структурі по напряму від центру до кінців. Трубчаста кістка в центрі відріз­няється більшою твердістю і меншою еластичністю, ніж на кін­цях. У напрямку до суглобової поверхні структура трубчастої кіс­тки міняється від компактної до губчастої. Така зміна будови за­безпечує плавну передачу напруги від кістки через хрящ на пове­рхню суглоба.

  Зовні кістка одягнена окістям, або періостом (periosteum), яку пронизують кровоносні судини, що живлять кістку. В окісті є багато чутливих нервових закінчень, сама ж кістка нечутлива.

  Порожнина трубчастих кісток заповнена червоним кістковим мозком, який протягом життя замінюється жовтим (жировою тканиною).

Кістки відрізняються одна від одної формою і будовою. Виді­ляють кістки трубчасті, плоскі, змішані і повітроносні. Серед трубчастих розрізняють довгі (плечова, стегнова, кістки перед­пліччя, гомілки) і короткі (кістки п'ясти, плюсни, фаланги паль­ців).