2. 3. Другий Континентальний конгрес та створення союзу Сполучених Штатів Америки

Десятого травня 1775 р. у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 р. Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, - армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 р. Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами.

Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 р. нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відношенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провадили арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Події розвивалася по висхідній.

Логічним висновком зі всієї боротьби колоній з Англією було проголошення незалежності, але пройшло немало часу, коли це здійснилося. Сам хід війни, її потреби, фактичне здійснення державної самостійності вели до того ж. В процесі війни виковувалася єдність колоній, народжувалася американська нація. Символом цього стали слова, сказані Патріком Генрі на Першому континентальному конгресі: Я не вірджинець, я американець» [39;1].

Після Банкерхіллу англійський уряд зрозумів, що жодній,ні двома, ні навіть п'ятьма тисячами гренадерів усмирити колонії не удасться. Було вирішено відправити до Америки 20-тисячний корпус. Але вербування проходило повільно. До весни 1776 р. до відправки були готові лише 5-6 тис. чоловік. Тоді почали переговори про створення корпусу найманців в німецьких князівствах. Крім того, стало відомо, що британське командування в самій Америці приступило до вербування негритянських невільників і енергійно підбурювало індійців нападати на ферми і поселення «прикордонників». Бажаючи продемонструвати свою готовність жорстоко розправитися з повстанцями, британські війська зробили рейди у Фалмут (Мен) і Норфолк (Віргінія), розгромили і спалили їх дотла. Колонії були оголошені в стані заколоту. Війська і військово-морський флот отримали наказ короля придушити повстання.

Все це разом узяте призвело до того, що весною 1776 р. конгрес нарешті приступив до здійснення заходів, які завершилися проголошенням незалежності. 10 травня була схвалена запропонована Дж. Адамсом резолюція, що рекомендувала всім колоніям утворити власні органи влади, незалежні від британської корони. Резолюція була доповнена 15 травня спеціальною преамбулою, що свідчила, що всяка влада, що виходила від метрополії, «має бути повністю ліквідована» і новому уряду слід спиратися лише на «владу народу колоній». Тоді як резолюція була сприйнята одностайно, преамбула, що обговорювалася окремо, зібрала незначну більшість. З 11 колоній, що брали участь в голосуванні, 6 подали «за», 4 -«проти», а делегація Меріленду покинула зал засідань, заявивши, що не бажає зв'язувати себе якими-небудь зобов'язаннями.

Прийняття резолюції 10 травня і особливо преамбули 15 травня було важливим кроком на шляху до проголошення незалежності. Джон Адамс не без підстав відзначив, що, схваливши преамбулу, «конгрес ухвалив найважливішу резолюцію зі всіх, які до того приймалися в Америці». Він схильний був навіть розглядати прийняті конгресом рішення (можливо, тому, що сам був їх автором) як як що мають виключно важливе історичне значення і що практично проголошували незалежність. Через два дні після голосування в конгресі Джон Адамс писав дружині, що Англія штовхнула Америку на крайній крок - «Остаточне відділення від неї, повну абсолютну незалежність».

Незабаром, проте, і Дж. Адамс, і інші прибічники незалежності вимушені були переконатися, що питання ще далеко не вирішене. Три тижні опісля, 7 червня 1776 р., делегат Вірджинії Річард Генрі Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію, яка розвивала раніше схвалені пропозиції Джона Адамса. Проект резолюції Р. Г. Лі складався з трьох пунктів:

1) «Що ці Сполучені колонії є і по праву мають бути вільними і незалежними штатами; вони звільняються від всіх зобов'язань відносно британської корони і всі політичні зв'язки між ними і державою Великобританія є і мають бути повністю розірвані»

2) «Що необхідно негайно прийняти найефективніші заходи для укладення союзів з іноземними державами»

3) «Що необхідно підготувати і передати відповідним колоніям для розгляду і апробації план створення конфедерації».

Проте постановили не ставити негайно резолюцію Р. Г. Лі на голосування, а внесено було компромісну пропозицію: відкласти остаточне рішення ще на три тижні, до 1 липня, аби дати можливість делегатам конгресу отримати необхідні інструкції. За цю пропозицію 10 червня голосували 7 делегацій, проти - 5. Бажаючи, проте, додати постанові конгресу значення, прибічники незалежності добилися того, що була створена спеціальна комісія у складі Томаса Джефферсона, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роджера Шермана і Роберта Лівінгстона, якою до зазначеного терміну доручено було підготувати Декларацію незалежності. Потім вибрали комісію з вироблення «Статей конфедерації» на чолі з Джоном Дікінсоном і третю комісію - по обговоренню можливих угод з іноземними державами. Це був ще один дуже важливий крок на шляху до незалежності. Джон Адамс справедливо відзначив, що потрібне було «останнє вирішальне зусилля. Після цього нічого не залишалося, окрім війни» [223-224; 16].

Постанова конгресу 10 травня знайшла живий відгук в колоніях. Поширення «Здорового глузду» і звістки про дебати в Континентальному конгресі з питання про проголошення незалежності різко радикалізували настрій мас. На різних мітингах в графствах і містах приймалися чисельні резолюції на користь незалежності. З кожним днем події приймали усе більш стрімкі оберти, і місцевим асамблеям слід було квапитися з ухваленням рішень. Найпершою ще в травні резолюцію про незалежність схвалила Вірджинія. «Принципи памфлета Пейна, - коментував цей крок видний вірджинський політичний діяч Е. Рендолф, - з тріумфом схвалені найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою колонією в Америці» Дійсно, разом з Масачусетсом Вірджинія займала особливе місце серед інших колоній. Їй належав вагомий голос у всіх справах, що стосувалися взаємин з Англією. Якщо говорити в загальнонаціональному американському масштабі, то багато політичних діячів, що стали лідерами визвольного руху, були вірджинцями. За висловом Д. Малоне, біографа Т. Джефферсона, Вірджинія мала дві головні статті експорту - тютюн і політичні діячі. Тому рішення місцевої вірджинської асамблеї, що схвалювало проголошення незалежності, мало великий вплив на розвиток настроїв в інших колоніях.

1 липня 1776 р. Континентальний конгрес відповідно до раніше прийнятої резолюції приступив до обговорення питання про проголошення незалежності. Хоча для підготовки Декларації незалежності створили цілу комісію, документ був підготовлений однією особою - Томасом Джефферсоном. Як оратор він не користувався популярністю ні тоді, ні згодом. Але як мислитель, радикально налаштований філософ і політичний діяч Джефферсон у багатьох відношеннях не мав собі рівних. Для нього розрив з Англією означав щось більше, ніж незалежність. «Він бачив в політичній незалежності, - відмічав Д. Малоне, - не мету, а засіб, і був більше зацікавлений в тому, що повинно прослідувати за формальним відділенням, ніж в самій по собі акції відділення».

Відповідно власним переконанням, Джефферсон видозмінив колишні уявлення про політичну суть проголошення незалежності і виділив, навпаки, ідею закономірності проголошення самостійним народом свого політичного устрою, виходячи з принципів народного суверенітету і суспільного договору з владою, а також ідею невідчужуваних політичних прав нації. З проекту Джефферсона були виключені два пункти (про докори на адресу англійського народу і про заборону рабства негрів, що могло розколоти об’єднання колонії Півдня). 4 липня 1776 р. «Декларація незалежності» була схвалена Конгресом, і цей день став офіційним початком Американської держави. У серпні 1776 р. Декларацію підписали 56 делегатів Конгресу, включаючи і тих, хто виступав проти радикального розриву з Англією.

Загалом Джефферсонів твір - Декларація Незалежності, схвалена 4 липня 1776 р. - не лише проголосив народження нової нації, але й сформулював філософію свободи людини, що мала стати рушійною силою в усьому світі. Декларація спиралася на французьку і англійську політичну філософію Просвітництва, але позначена виразним впливом «Другого трактату про врядування» Джона Локка. Локк узяв концепції традиційних прав англійців і узагальнив їх до природних прав усього людства. Знайомий усім вступний пасаж Декларації відлунює Локковою теорією врядування на основі суспільного договору: «Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними, що їхній Творець наділив їх певними невідчужуваними правами, зокрема правом на життя, свободу і щастя. Що для забезпечення цих людських прав встановлені уряди, справедлива влада яких залежить від згоди керованих, і щоразу, коли певна форма врядування стає руйнівною для визначених завдань, народ має право змінити або скасувати його і встановити нове врядування, закладаючи в його основі такі принципи і організовуючи владу так, щоб вони видавалися народові найпридатнішими для досягнення безпеки і щастя».

В Декларації Джефферсон застосував Локкові принципи безпосередньо до становища в колоніях. Битися за незалежність Америки означало боротися за урядування, що ґрунтується на всенародній згоді, замість урядування короля, який «об'єднався з іншими, щоб підкорити нас юрисдикції, чужій нашій натурі і не визнаній нашими законами...». Тільки урядування, що базується на всенародній згоді, може забезпечити природні права на життя, свободу і досягнення щастя. Тому битися за незалежність Америки означало битися за свої власні природні права.

Декларація незалежності була першим в історії офіційним державним документом, який проголошував принцип народного суверенітету як основу державного устрою. Історично важливим положенням декларації було також те, що вона визнавала за народом право повстання, революції. «Коли довгий ряд зловживань і спроб узурпації влади, котрі переслідують незмінно одну і ту ж мету, свідчать про намір підпорядкувати народ необмеженому деспотизму, то його право і його право повалити такий уряд» - ці слова декларації мали істинне революційне значення.

Слід підкреслити, що не лише вплив ідей античних авторів, англійських філософів і французьких просвітників, як би велике воно не було, визначив світогляд автора Декларації незалежності. Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в декларації, у величезній мірі враховували досвід самих американських колоній, їх власні демократичні традиції, що склалися за півтора з гаком століття з часу створення перших американських поселень. Історія і практика американського політичного життя, свідком і активним учасником якої був Т. Джефферсон, зробили на нього колосальний вплив. «За фігурою Джефферсона, мислителя з головою аристократа на плечах плебея, - писав Парінгтон, - стояла філософія нової епохи і молодого народу - епохи і народу, які ще не досягли зрілості, але вже нащупували дорогу від першого досвіду до міцних досягнень»

Значення цього документа було незвичайно велике. Можна без перебільшення сказати, що для Америки це була віха, за якою починався новий етап в історії країни. «Політична теорія декларації, - відзначав Р. Аптекер, - носить яскраво виражений демократичний і революційний характер».

Декларація відкрито проголошувала принцип народного суверенітету як основу державного устрою. Сам цей державний устрій визначається нацією в цілому для охорони і дотримання природних і невідчужуваних прав людей: «Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: всі люди створені рівними, і всі вони рівно обдаровані Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення на щастя». Держава створюється, підкоряючись принципу суспільного договору, і якщо «дана форма уряду стає згубною для цієї мети», то народ не лише має право її змінити, але і зобов'язаний змінити і знищити свій уряд (обґрунтуванню цього порушення договору був присвячений розділ Декларації з переліком «гріхів» і зловживань Георга III - велика частина була узята з ранньої Декларації 1774 р.).

Своє своєрідне прочитання Джефферсон вніс і в ідею про природні і невідчужувані права. Замість звичної формули Д. Локка «життя, свобода, власність» було поставлено «життя, свобода і прагнення на щастя». У цьому виявився не лише радикальний демократизм Джефферсона, але і його орієнтир на звичні для Америки релігійні ідеї: Декларація майже безпосередньо перекликалася в цьому аспекті з договором батьків-пілігримів. Американська державність, що тим самим конституюється на основі Декларацій, ставала спадкоємицею політичних ідей і державного устрою, закладеного релігійними емігрантами - колоністами.

Декларація незалежності по праву визнана одним з найбільших документів американської історії, що свідчать про її героїчні справи і революційні традиції.

Положення Декларації незалежності не поширювалися на корінних жителів Америки - індійців, а також на жіночу частину населення країни. Дружина Дж. Адамса, Абігейл, в 1776 р. з гіркотою писала чоловікові: «Проголошуючи світ і добру волю для чоловіків, звільняючи всі нації, ви наполягаєте на збереженні абсолютної влади над дружинами». Будучи прихильницею найширшої освіти жінок, вона жалкувала про те, що на її батьківщині вони здобувають «жалюгідну, обмежену, убогу освіту».

В ході Війни за незалежність сталося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес впродовж ряду років грав роль єдиного законодавчого органу влади, який приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів штатів-колоній. Склалися загальні озброєні сили з єдиним командуванням. Хоча в економічному сенсі і мало вдала, була зроблена спроба організації єдиної фінансової системи колоній - загальних паперових грошей і єдиного податку на утримання армії.

Замість утворених за вказівкою з Англії законодорадчих асамблей в колоніях були повсюдно вибрані нові законодавчі представництва. Обиралися вони на основі ширшого виборчого права. Якщо раніше вирішальне слово залишалося за губернаторами, то тепер законодавчі збори затвердили своє верховенство. Кожен штат сформував власну систему управління. Але майже у всіх главою виконавчої влади став виборний губернатор, підзвітний законодавчим зборам штату. У ряді штатів були введені обмеження на термін перебування його при владі для уникнення «небезпеки монархізму». У більшості колоній (у 10 з 13) законодавчі збори були реорганізовані по двопалатному зразку, причому сенаторів (членів верхньої палати) обирали з осіб з вищим майновим цензом. У більшості штатів були прийняті нові конституції, що закріпили їх державний суверенітет і народовладдя.

Успіхи революції дали змогу американцям оформити у вигляді закону свої ідеали, викладені в Декларації Незалежності, і владнати свої незлагоди за допомогою конституцій штатів. Ще 10 травня 1776 р. Конгрес ухвалив резолюцію, що радила колоніям заснувати нові уряди, «які найкращим чином виведуть своїх громадян до щастя й свободи». Деякі з них уже зробили це, і протягом року після проголошення Декларації Незалежності всі штати, за винятком трьох, уклали свої конституції.

Нові конституції демонстрували натиск демократичних ідей. Жодна з них не поривала з традиціями, адже всі базувалися на тривких підвалинах колоніального досвіду і англійської практики, проте кожна була одухотворена ідеалами республіканства, проголошеними філософами Просвітництва.

Звичайно, перше завдання укладачів конституції штатів зводилося до втілення «невідчужуваних прав», порушення яких спонукало колишні колонії порвати зв’язки з Англією. Через те кожна конституція починалася з Декларації прав або Білля про права. Вірджинська конституція, що стала взірцем для інших, містила декларації основних принципів, як-от: суверенність народу, зміна посадових осіб, свобода виборів, а також перелік визначальних свобод: помірна застава і гуманне покарання, швидкий розгляд справи у суді присяжних, свобода преси і совісті та права більшості реформувати чи замінювати урядування.

Інші штати поширили перелік свобод гарантуванням свободи слова, зборів і петицій, а також іншими моментами, як-от: право носити зброю, право на дотримання вимог habeas corpus, недоторканість житла та рівний для всіх захист закону. Крім того, всі конституції заявляли про відображення трьох владних гілок у структурі уряду – виконавчої, законодавчої та судової, при цьому кожну з них мали стримувати й врівноважувати дві інші.

Конституція Пенсильванії виявилася найрадикальнішою. У цьому штаті контроль у законодавчих зборах мали філадельфійські ремісники, шотландсько-ірландські прикордонні жителі та німецькомовні фермери. Провінційний конгрес ухвалив конституцію, що надавала право глосу будь -якій особі - платникові податків та його синам, вимагала регулярної ротації на службі (ніхто не мав права служити як депутат більше чотирьох років з кожних семи) і встановлювала однопалатні законодавчі збори.

Висновок до розділу