3. Соціальна ситуація розвитку :

-- обумовлюється усвідомленням старшокласником своєї соціальної позиції як притаманній такій людині , яка об’єктивно стоїть на порозі початку дорослого життя , а також відповідним ставленням до нього з боку дорослих ; -- зміцненню внутрішньої „дорослої” позиції старшокласника сприяє його реальне становище у сім’ї або школі ( найстарша дитина з-поміж братів та сестер , найстарший з-поміж інших класів школяр ); -- основна проблема цього віку – формування справжньої психологічної готовності до вступу у більш-менш самостійне доросле життя ; -- при цьому в ранній юнацький вік переходить сформована ще у підлітковий період тенденція : юнаки за параметрами фізичного та когнітивного розвитку вже майже наздоганяють дорослих , проте відстають від них за критеріями соціально-особистісної зрілості.

Лекція

Тема: Психологічні особливості ранньої дорослості.

Мета: дати загальну характеристику періоду ранньої дорослості в онтогенезі особистості; розкрити анатомо-фізіологічні засади психологічного розвитку людини у зазначений період; охарактеризувати когнітивні, потребово-мотиваційні, емотивні та соціальні аспекти становлення особистості в ранньому дорослому віці.

План:

1. Загальна психологічна характеристика періоду ранньої дорослості.

2. Анатомо-фізіологічні зміни в організмі людини впродовж молодості.

3. Когнітивний розвиток у період ранньої дорослості.

4. Становлення потребово-мотиваційної сфери психіки впродовж молодості.

5. Особливості емотивної сфери психіки в період ранньої дорослості.

6. Самосвідомість і спілкування людини раннього дорослого віку.

1. Е.Клапаред розглядав дорослість як свого роду „психологічне закам’яніння” – це не так, адже розвиток людини триває впродовж всього її онтогенезу. Основна відмінність розвитку людини у період ранньої дорослості від розвитку в епоху дитинства, в підлітковому та ранньому юнацькому віці: відтепер становлення різних функцій психіки зумовлюється не стільки хронологічними (віковими) факторами, скільки чинниками унікального життєвого шляху кожної конкретної особистості (наприклад, часом вступу її у шлюб або обраною професією). Поряд з цим, процесам розвитку в епоху дорослості все ж таки притаманні певні загальні закономірності. Зокрема, і у житті дорослої людини спостерігаються свої відносно стабільні (літичні) та критичні періоди, сенситивні моменти та певні суперечності. За різними класифікаціями рання дорослість відповідає періодові: 1) 17-25 р.р. (за Д.Бірреном), 2) 21-25 р.р. (за Д.Б.Бромлей), 3) 20-40 р.р. (за Г.Крайгом).

2. У період ранньої дорослості фізичний розвиток людини досягає піку майже в усіх своїх аспектах. Зокрема, фізична сила, витривалість, показники функціонування різних органів і статевої системи, швидкість реакції, рухові та перцептивні навички сягають свого максимуму в проміжку між 25 та 30 роками. Після цього вони поступово йдуть на спад (до 40 років – дуже повільно та малопомітно у контексті більшості професій). Ось конкретні показники фізичного розвитку людини в період ранньої дорослості: - сила рук досягає свого максимуму приблизно в 20 р., ніг – між 20 та 30 р.р., поперечносмугастих м’язів (включаючи біцепси та трицепси) – між 23 та 27 р.р.; - припиняється ріст тіла в довжину, проте може продовжувати збільшуватися його маса; - у 20 р. (згідно з даними П.П.Лазарєва) спостерігається пік усіх видів чутливості – зору, слуху та рухової, згідно з іншими даними (Л.А.Шварца, С.В.Кравкова) сенсорний оптимум досягається дещо пізніше – у 25 р.; у будь-якому випадку рівень чутливості зберігається на такому найвищому рівні приблизно до 40 р.. Примітка: зазначені показники можуть підпадати під значні індивідуальні варіації, значною мірою зумовлені специфікою професійної діяльності людини (зокрема, тим, до якого типу – фізичного чи розумового – належить така діяльність). Не слід забувати й про пік статевого розвитку людини (особливо жіночої статі) саме в цей період.

3. Когнітивний розвиток особистості в період ранньої дорослості пов’язаний, таким чином, як з її психофізіологічними віковими особливостями, так і зі специфікою професійної діяльності. Загальні його закономірності є наступними:

3.1. Розвиток уваги: найбільшим віковим трансформаціям (згідно з даними Л.М.Фоменко) підлягають об’єм, переключуваність і вибірковість уваги – їх показники поступово зростають від 18 до 33 р.р., при цьому найбільш високим рівнем свого розвитку ці властивості характеризуються у віці 27-33 р.р. У 26-29 р.р. увага за рівнем свого розвитку випереджає пам’ять і мислення. Після 34 р. відбувається деяке послаблення функціонування властивостей уваги, а більш помітне таке послаблення спостерігається вже після 46 р. В той же час стійкість і концентрація уваги суттєво не змінюються. Загалом віковий розвиток властивостей уваги характеризується суттєвою нерівномірністю (гетерохронністю).

3.2. Розвиток пам’яті: Згідно з експериментальними даними (Я.Петрова), вербальна короткочасна слухова та зорова пам’ять мають найбільш високі показники свого розвитку у віці від 18 до 30 р.р., після чого (від 30 до 40 р.р.) вони поступово знижуються. Довготривала вербальна пам’ять характеризується піком свого розвитку у віці від 18 до 35 р.р. Найменшими віковими змінами характеризується образна пам’ять (крім її різновиду – ейдетичної – котра, за деякими даними, зникає ще в підлітковому віці).

3.3. Розвиток мислення: У психології відома числова схема Фульдса та Равена. Згідно з нею, якщо здатність 20-тирічної людини взяти за еталон (100 %), то така ж здатність 30-тирічної особи дорівнюватиме 96 %, у 40-карічної – 87 %, 50-тирічної – 80 %, 60-тирічної – 75 %. Подібної точки зору (що пік інтелектуальних здібностей людини припадає на вік 18-20 р.р.) притримуються С.Пако та К.Ховланд, її підтверджують експериментальні дані Л.А.Баранової, В.І.Сєргєєвої, В.П.Лисенкової (пік інтелекту – у 19 р.). Згідно з даними інших досліджень, інтелектуальні здібності зростають до 40-45 р.р. (досягаючи приблизно у 45 р. свого „плато”). Однією з основних особливостей мислення в період ранньої дорослості виступає комплексний характер мислиннєвих операцій при високому рівні інтеграції різних його видів. Оптимуми в розвитку образного мислення виявлені в 20, 23, 25, 32, 35, 39 р.р.; у розвитку практичного мислення – 31-32 та 34-35 р.р.; теоретичного мислення – 20, 23, 25 і 32 р.р.

3.4. Розвиток мовлення: Згідно з даними Є.Харке, в період ранньої дорослості триває активний розвиток мовлення, пов’язаний зі змінами його структури, лексичного та граматичного складу (зокрема, триває збільшення частки складно-поширених речень).

Загалом можна стверджувати, що інтелектуальні здібності, пов’язані з руховою (зокрема, швидкістю реакції) та перцептивною діяльністю людини (наприклад, обсягом бічного зору), а також з механічною пам’яттю, досягають свого оптимуму у віці між 20 та 30 р.р., надалі поступово згасаючи (дана загальна тенденція не стосується представників деяких професій – наприклад, водіїв). Вербальні ж здібності (зокрема, логічне мислення) можуть прогресивно розвиватися та вдосконалюватися практично впродовж всього життя людини (це пов’язане з розширенням і поглибленням запасу знань). Наприклад, згідно з даними Д.Б.Бромлей, у віці 30-35 р.р. спостерігається стабілізація невербальних функцій інтелекту, а до 40 р.р. життя стає помітним їх спад. В цей же період найбільш інтенсивно розвивається вербальний інтелект, досягаючи найбільш високих своїх показників тільки після 40-45 р.р.

Критерії когнітивної зрілості в період ранньої дорослості: 1) за К.Рігель – наявність діалектичного мислення як розуміння суперечностей, протилежних думок; як найбільш важливий аспект такого мислення розглядається інтеграція ідеального та реального; 2) за Г.Лейбоуві-Віф – „обов’язковість і відповідальність”; іншими словами, логіка мислення дорослих повинна бути пов’язана з навичками самостійного практичного розв’язання життєвих проблем (на відміну від значною мірою „ідеалістичної” логіки абстрактного мислення в ранньому юнацькому віці); 3) за К.Уорнер Шайї – гнучкість, з якою доросла людина здатна використовувати попередньо набуті свої інтелектуальні здібності.

Лекція

Тема: Психологічні особливості середньої дорослості.

Мета: дати загальну характеристику періоду середньої дорослості в онтогенезі особистості; розкрити анатомо-фізіологічні засади психологічного розвитку людини у зазначений період; охарактеризувати когнітивні, потребово-мотиваційні, емотивні та соціальні аспекти становлення особистості в середньому дорослому віці.

План:

1. Загальна психологічна характеристика періоду середньої дорослості.

2. Анатомо-фізіологічні зміни в організмі дорослої людини.

3. Когнітивний розвиток у період середньої дорослості.

4. Особливості потребово-мотиваційної сфери психіки.

5. Особливості емотивної сфери психіки. Криза „середини життя”.

6. Самосвідомість і спілкування людини середнього дорослого віку.

1. Середня дорослість охоплює період від 40 до 60-65 років. При цьому вік від 55 до 65 р.р. розглядається як завершальний період зрілості. Як стверджує Г.Крайг, сама людина психологічно починає почувати себе вже „не молодою” приблизно тоді, коли: 1) дорослі діти покидають її; 2) припиняється її кар’єрне просування як професійне та посадове зростання; 3) її літні батьки починають потребувати серйозної фізичної, моральної та матеріальної підтримки. Для більшості людей впродовж цього періоду значно зростають шанси соціальних досягнень, пов’язаних зі здобуттям влади та авторитету. Тому інколи дану вікову категорію називають „поколінням керівників”. За своїм психологічним самопочуттям люди в цей період поділяються на три підгрупи: 1) ті, хто переживає період розквіту своїх можливостей; 2) ті, хто переживає психологічну кризу у зв’язку з „початком кінця”; 3) ті, хто переживає як позитивні (наприклад, наявність багатого життєвого досвіду), так і негативні (наприклад, перші явні прояви ознак біологічного старіння) аспекти цього свого віку. Загалом вік середньої дорослості – це період, коли від властивої молодості спрямованості на майбутнє особистість поступово переходить до поглибленого аналізу досягнень і невдач прожитої частини свого життя. Нормативні вікові фактори (поява зморшок на шкірі, сивина, менопауза та ін.) у поєднанні з ненормативними (наприклад, розлученням або втратою улюбленої роботи) можуть посилювати критичність і песимізм згаданого аналізу. Попередній же осмислений прогноз неминучих біологічних або соціальних змін сприяє адекватній і навіть оптимістичній реакції на них людини середнього дорослого віку. Важливий також індивідуальний підхід до сприйняття симптомів, наприклад, біологічного старіння: „сивина – це ознака старіння або мудрості та поваги?”, „діти, що покидають будинок – феномен спустошеного гнізда або можливість зажити по-новому та для себе?”. Відомо також, що одні люди старіють швидше, ніж інші. Загалом, як стверджують науковці, одна з головних особливостей середньої дорослості полягає в надмірному суб’єктивізмові людини при оцінюванні свого віку (наприклад, як можна порівняти внутрішній стан двох 40-карічних жінок, одна з яких тільки народила свою першу дитину, а друга вже встигла стати бабцею).

2. Хоча механізми біологічного старіння запускаються ще приблизно у віці 25-30 р.р., проте саме після 40 р. вони стають яскраво вираженими. Зокрема, гострота зору помітно знижуються після 50 р.р. (більшість людей стають далекозорими, при цьому короткозорі з дитинства або юності особи можуть „виграти” у зв’язку з даними процесами). Крім того, збільшується нижній поріг світовідчуття. Варто зазначити, що гострота слуху загалом знижується ще після 20 р.р., стаючи до завершення періоду середньої дорослості більш-менш помітною. Проте в цьому віці для більшості людей зазначене явище ще не заважає, наприклад, вести звичайну розмову (насамперед „страждає” сприйняття високочастотних звуків). Значно менш помітно, більш плавно знижуються смакова, нюхова та больова чутливості людини. Загалом відбувається підвищення нижнього абсолютного порогу за зоровим, слуховим, нюховим, смаковим видами чутливості. Значно знижується також реакція вестибулярного апарату. Всі зазначені зміни не торкаються тільки температурної чутливості. Починаючи з 60 р., у людини збільшується час реакції на всі види подразників, що розглядається як одна з найважливіших ознак старіння (зокрема, за Дж.Бірреном). Хоча колишні рухові навички майже не втрачають досягнутого рівня своєї досконалості (за умови, зрозуміло, їх регулярного використання в діяльності), проте нові засвоюються дедалі з більшими зусиллями та повільніше. Впродовж середнього віку відбуваються морфо-функціональні зміни структур органів та їх систем в організмі людини. Зокрема, сповільнюється функціонування нервової системи (особливо після 50 р.). Скелет втрачає колишню гнучкість і дещо стискається (як відомо, літні люди втрачають до кількох см свого зросту порівняно з молодим віком). Починаючи з дорослості, кожне десятиліття кількість крові, котру перекачує серце, знижується в середньому на 8 %, у зв’язку з чим коронарні артерії звужуються майже на третину (порівняно з 20-25-тирічним періодом). Шкіра та м’язи втрачають свою еластичність, у певних частинах тіла починає накопичуватися „непотрібний” підшкірний жир. Однією з найбільш негативних (як біологічно, так і психологічно) подією для жінок цього віку є менопауза, яка настає в середньому у проміжку між 48-52 р.р. У міру свого старіння організм людини стає все більш сприйнятливим до різних хвороб, у зв’язку з чим вона дедалі частіше замислюється про конечність свого земного буття. За даними різних держав, найбільш поширеною причиною смертності чоловіків (в першу чергу) та жінок (особливо після настання менопаузи) цього віку виступають серцево-судинні захворювання (зокрема, хвороби серця, артеріосклероз, гіпертонія). Важливе значення у сфері запобігання ризику померти саме в цей період має не тільки і не стільки правильне медикаментозне лікування, скільки прихильність до здорового способу життя та уміння ефективно протистояти стресовим ситуаціям. Зокрема, значно перешкоджають негативному впливові на життєдіяльність осіб даного віку їх регулярні заняття фізичними вправами.

3. На думку С.Пако, оптимум інтелектуальних функцій людини досягається в період юності та ранньої молодості, а от особливості їх наступного розвитку залежать від двох базових факторів: 1) внутрішнього – обдарованості (для обдарованих представників більшості професій інтелектуальний прогрес значно триваліший); 2) зовнішнього – рівня освіти (яка здатна загальмовувати інволюційні процеси інтелектуальних функцій навіть старіючого організму). Згідно з даними досліджень Л.Шоемфельдта та В.Оуенса, показники вербально-логічного інтелекту людини можуть зростати в роки зрілості аж до 50 р.р., після чого (приблизно з 60-тирічного віку) починають поступово знижуватися (варто нагадати, що така закономірність майже не стосується інтелектуально обдарованих чи високоосвічених людей). Як демонструють комплексні дослідження під керівництвом Б.Г.Ананьєва, впродовж всього діапазону від 17 до 50 років життя людини існує нерівномірний розвиток вербально-невербальних компонентів інтелекту. Найбільш високий рівень розвитку уваги та, водночас, найнижчий – пам’яті, спостерігається у віці 41-46 р.р. Сенситивними періодами в розвитку інтелекту варто вважати 19, 24, 25, 30, 44 та 49 р.р. Загалом можна стверджувати, що певний приріст показників більшості інтелектуальних функцій спостерігається приблизно до 40-карічного віку, потім наступає період відносної їх стабільності, який і триває до завершення середньої дорослості.

Лекція

Тема: Психологічні особливості пізньої дорослості (старості).

Мета: дати загальну характеристику періоду пізньої дорослості в онтогенезі особистості; розкрити анатомо-фізіологічні засади психологічного розвитку людини у зазначений період; охарактеризувати когнітивні, потребово-мотиваційні, емотивні та соціальні аспекти становлення особистості в пізньому дорослому віці.

План:

1. Загальна психологічна характеристика періоду пізньої дорослості.

2. Анатомо-фізіологічні зміни в організмі людини старечого віку.

3. Когнітивний розвиток у період пізньої дорослості.

4. Особливості потребово-мотиваційної сфери психіки.

5. Особливості емотивної сфери психіки. Криза „реінтеграції”.

6. Самосвідомість і спілкування людини пізнього дорослого віку.

1. Галузь психології, котра вивчає період пізньої дорослості, називається геронтопсихологією. Вона почала активно розвиватися тільки впродовж останнього півстоліття. Більшість дослідників вважають, що відповідний період починається приблизно з 60-ти р., поділяючись при цьому на декілька підперіодів. Наприклад, Бернсайд поділяє період пізньої дорослості на 4-ри підперіоди: 1) 60-69 р.р. – передпохилий (передстаречий) вік – важливий перехідний період, пов’язаний для більшості людей з їх виходом на пенсію; змінюються соціальні ролі; вони шукають, в яких би сферах задіяти свою ще достатню життєву енергію; вчаться жити на менші матеріальні доходи; 2) 70-79 р.р. – похилий (старечий) вік – відбуваються більші зміни, ніж за останні два десятиліття, разом узяті; більшість зіштовхується із серйозними захворюваннями, втрачають рідних і друзів, звужують коло свого спілкування, змінюють звичний режим життя; 3) 80-89 р.р. – пізньопохилий (пізньостаречий) вік – психологічно можна охарактеризувати як вік, коли людина починає жити вже тільки спогадами; головними для неї стають зручні побутові умови життя та можливість усамітнитися в будь-який момент часу; у зв’язку зі слабким здоров’ям соціальні контакти вона може підтримувати тільки на дому або за допомогою інших осіб; 4) 90-99 р.р. – дряхлість (довгожительство) – особливо в цей підперіод особи помітно відрізняються за рівнем свого здоров’я (від цілком немічних, лежачих до тих, хто ще виконує посильну роботу по господарству або цікавиться політикою). Загалом, вікова когорта літніх людей дуже неоднорідна за рівнем здоров’я, життєвої енергії та соціальної активності.

2. Старіння – процес універсальний та неминучий. Йому підлягають всі клітини, органи та їх системи в організмі, хоча й не всі вони старіють рівномірно, з однаковою швидкістю. Основними чинниками старіння є два: 1) біологічний фактор (спадковість) – тривалість життя будь-якого виду рослини чи тварини є теоретично передбачуваною, те ж саме стосується й людини; наприклад, на думку І.Мєчнікова, людина генетично запрограмована жити до 150-ти р.р. (тоді відбувається „втрата життєвого інстинкту, насичення життям і примирення зі смертю”), на думку О.Богомольця – до 200 р.р.; 2) соціальний фактор (оточення) – наприклад, згідно з даними Джонса процес старіння можуть „пришвидшувати” проживання в місті, позашлюбний стан, зайва вага, підвищений радіаційний фон; на тривалість життя людини також впливають перенесені нею раніше хвороби та стреси. Морфо-фізіологічні ознаки старіння помітні, перш за все, на шкірі: збільшуються та глибшають зморшки, зменшується еластичність шкіри, може зростати кількість бородавок і пігментації („гречки”). Відбувається зменшення м’язової маси, у зв’язку з чим падає сила та витривалість, а також може дещо впасти вага. У зв’язку із втратою кальцію кістки стають порожнистими та ламкими, а після переломів значно важче зростаються (це явище має назву остеопороз, особливо воно стосується жінок після настання менопаузи). У зв’язку зі стисканням міжхребцевих дисків та демінералізацією кісток людина похилого віку в середньому на 3-5 см нижча за власний зріст у період молодості. Особливо погіршується координація рухів у сфері тонкої моторики. Серце страждає на аналогічні проблеми всіх інших м’язів організму (тобто на зміни структури м’язових клітин і накопичення в них жиру). Кровоносні судини втрачають свою колишню еластичність, значна частина їх закупорюється (наприклад, холестеринові бляшанки), що збільшує ризик інсультів та інфарктів. Знижується здатність легень до здійснення газообміну (пов’язана зі швидкістю дифузії кисню з легень у кров). Регресивні зміни також відбуваються в імунній системі: падає кількість вироблених антитіл, що посилює сприйнятливість літніх людей до, наприклад, інфекційних захворювань. Люди старечого віку значно важче, повільніше адаптуються до зміни умов навколишнього середовища: наприклад, до спеки або холоду. Як продемонстрували численні дослідження, всі вищезазначені процеси тимчасово можуть сповільнити регулярні та посильні фізичні вправи.

3. Зазначені регресивні зміни в організмі людини стосуються також і її нервової системи та, зокрема, головного мозку, що позначається, в першу чергу, на зниженні сенсорної чутливості. 1) Зір – може посилюватися виявлена ще в попередній період далекозорість; у зв’язку з падінням еластичності кришталика люди похилого віку часто погано розрізняють дрібні деталі, погано фокусують погляд на предметах, важко переносять різкі контрасти; спостерігається зниження чутливості до всіх кольорів видимого спектру, окрім жовтого; загалом в цьому віці для нормального зорового сприйняття навколишніх предметів необхідна їх освітленість у 2-3 рази більша (порівняно з молодшими особами). 2) Слух – його погіршення є дуже поширеним явищем (особливо у чоловіків); у зв’язку з прогресуючим зниженням чутливості до низьких тонів при сприйнятті людського мовлення в першу чергу страждає розрізнення таких звуків як „с”, „ш”, „ч”, „ф”; в той же час майже не погіршується чутливість до шумів; через зниження слухової чутливості літні люди можуть здаватися неуважними або некмітливими, дехто стає дратівливим, замкненим або підозріливим. 3) Смак і нюх – смакові відчуття навіть у похилому віці змінюються мало; при цьому слід відзначити, що особливо добре зберігається чутливість до солодкого, у той час як до гіркого – дещо знижується; нюхова чутливість, порівняно зі смаковою, падає значно помітніше. Таким чином, у процесі старіння більшість сенсорних функцій людини суттєво погіршуються. Це – загальна закономірність, конкретні прояви якої можуть суттєво варіювати залежно від індивідуальних особливостей людини або роду її колишньої професійної діяльності (наприклад, не всі люди навіть у 70 р. користуються окулярами, а у професійних музикантів висока чутливість до звуків навіть високих тонів може зберігатися до глибокої старості). 4) Вищі когнітивні процеси (пам’ять і мислення) – хоча й існують певні суперечливі дані, проте більшість дослідників сходяться на тому, що основні розумові навички, пов’язані з вищими когнітивними процесами людини, впродовж старіння залишаються відносно стабільними; наприклад, широковідоме старече погіршення пам’яті не є настільки неминучим і поширеним, як це зазвичай вважається – воно визначається не стільки запрограмованими біологічними процесами, скільки побічними ефектами прийому певних лікарських препаратів або відходом самої людини від активної розумової діяльності; одна з головних регресивних змін когнітивної сфери психіки в цей період – це зростання часу сенсорних реакцій, сповільнення обробки інформації та збільшення швидкості виконання когнітивних операцій. Мудрість.

Лекція

Тема : Психологічні основи учбової діяльності.

Мета : розкрити предмет педагогічної психології як науки ; охарактеризувати співвідношення і

відмінності між поняттями „учіння” , „учбова дільність” , „научіння” , навчальна

діяльність” , „навчальність” , „засвоєння” ; описати психологічну структуру учбової

діяльності ; охарактеризувати основні концепції співідношення навчання і розвитку

особистості.

План :

1. Предмет , завдання , методи педагогічної психології як науки.

Історія її становлення.

2. Співвідношення між поняттями „учіння” , „учбова діяльність” , „навчальна

діяльність”, „научіння” , „навчальність” , засвоєння”.

3. Психологічна структура учбової діяльності.

4. Основні концепції співідношення учіння і розвитку особистості.

5. Психологічні основи успішності учбової діяльності

та запобігання її неуспішності.

1. Педагогічна психологія – це галузь психології , яка вивчає закономірності процесу присвоєння індивідом соціального досвіду в умовах спеціально організованого навчання і виховання. Іншими словами , її предмет – психологічні основи навчання і виховання.

2. 2.1. Учіння – це найширше за змістом і обсягом поняття ( серед тих , які розглядаються ) , оскільки включає в себе як організовані його форми ( власне учбову діяльність у спеціальних закладах ) , так і стихійні процеси набуття людиною соціального досвіду ( в її повсякденному житті , під час виконання різноманітних діяльностей ). У будь-якому випадку учіння обумовлює зміни свого суб’єкта – людини ( наприклад , зміни її цінностей , світогляду , здібностей та ін. ).

2.2. Учбова діяльність з точки зору вітчизняної психології ( Д.Б.Ельконін , І.І.Ільясов , В.В.Давидов , А.К.Маркова , Н.О.Менчинська , П.Я.Гальперін та ін. ) :

- це організована форма учіння ( у школах , ВНЗ і т.д. ) ;

- провідна діяльність у молодшому шкільному віці ;

- особлива форма соціальної активності особистості ;

- діяльність , метою якої є набуття певних знань , навичок , умінь , а предметом – особистість учня , яка змінюється у процесі учбової діяльності.

Примітка : при цьому основною метою учбової діяльності виступає не лише набуття соціального досвіду , але й засвоєння способів і засобів такого набуття ( іншими словами , вчитель повинен не лише передати своїм учням певну суму знань , навичок , умінь , але й „навчити їх учитися” ).

2.3. Навчальна діяльність – це цілеспрямована педагогічна взаємодія педагога з учнями , яка передбачає стимуляцію та організацію їх учбової діяльності. Отже , учбова діяльність – це діяльність учнів , а навчальна діяльність – це діяльність вчителів.

2.4. Научіння – це результат учіння як процесу.

2.5. Навчальність ( дане поняття було введене Н.О.Менчинською ; дану проблему також активно досліджувала З.І.Калмикова ) – це ті інтелектуальні властивості школярів , які при відносній рівності інших необхідних передумов ( наприклад , наявності позитивної мотивації або певного вихідного мінімуму знань , навичок , умінь ) визначають відмінності між ними у продуктивності , успішності , результативності учбової діяльності. Іншими словами , навчальність особистості є одним з основних показників її готовності до ефективного засвоєння знань , навичок , умінь. Основні показники навчальності : темп просування у засвоєнні , набутті знань , навичок , умінь ; легкість такого засвоєння і набуття ( що проявляється у відсутності надмірного напруження , втоми ) ; міра переживання суб’єктом учбової діяльності задоволення від її процесу та результатів ; гнучкість при переключенні на нові способи і форми діяльності ; міцність і тривалість збереження засвоєного матеріалу.

2.6. Засвоєння – це поняття , яке також є одним з основних у педагогічній психології і має декілька основних тлумачень :

- це присвоєння соціального досвіду ( сукупності знань , навичок , умінь , наприклад, наукових понять , узагальнених способів дій , моральних норм і т.д. ) ;

- складна інтелектуальна діяльність людини , яка включає в себе всі пізнавальні психічні процеси ;

- зміст учбової діяльності ( згідно з С.Л.Рубінштейном і Д.Б.Ельконіним ) ;

- основна мета та головний результат учбової діяльності ;

- процес сприйняття , осмислення , збереження знань , а також вироблення навичок та умінь ( згідно з І.А.Зимньою ).

3. Л.Д.Столяренко виділяє три базові структури навчального процесу : педагогічну , методичну , психологічну. 1). Педагогічна структура : мета -> принципи -> зміст -> методи -> засоби -> форми учбової діяльності. 2). Методична структура : мета педагогічного процесу розбивається на ряд педагогічних задач , відповідно до яких визначаються послідовні етапи спільної учбово-навчальної діяльності педагога та його учнів. 3). Психологічна структура учбової діяльності ( згідно з І.І.Ільясовим ) : 1. мотивація ; 2. учбові задачі в певних ситуаціях і в певних формах ; 3. учбові дії ; 4. контроль , що поступово переходить у самоконтроль ; 5. оцінка , що поступово переходить у самооцінку.

4. Можна виділити такі основні ідеї та пов’язані з ними психологічні концепції , які торкаються проблеми співвідношення учіння ( учбової діяльності ) і психічного , особистісного розвитку людини :

- учіння і розвиток – тотожні явища ( це одне і те ж саме ) ; таку ідею знаходимо насамперед в концепціях біхевіористів ( У.Джеймс , Е.Торндайк , Дж.Уотсон та ін. ) ;

- учіння , навчання – це зовнішні умови дозрівання як біологічно запрограмованого процесу певних послідовних змін ( тобто , згідно з даною теорією , навчання , учіння „плентається у хвості психічного розвитку” , лише деякою мірою впливаючи на його особливості ) – таку ідею знаходимо , наприклад , в концепції У.Штерна ;

- інтелектуальний розвиток дитини проходить обмежені конкретними віковими періодами конкретні фази і стадії незалежно від того , як і хто її навчає ( думка відомого швейцарського психолога Ж.Піаже ) ;

- навчання стимулює та скеровує психічний розвиток , частково випереджаючи його і в той же час спираючись на попередні його досягнення ( згідно з висловами Л.С.Виготського , „навчання повинне йти попереду розвитку , а не плентатися в нього у хвості” , „навчання повинне орієнтуватися на завтрашній день розвитку дитини ; поняття „зона актуального розвитку” і „зона найближчого розвитку” ; подібні ідеї знаходимо також у Дж.Брунера ).