2. Організація політичної влади в україні

Політична влада включає: владу політичних інститутів держави, регіонів та місцевого самоврядування, а також владу політичних партій, партійних коаліцій політичних лідерів, ЗМІ (у недемократичних режимах) або їх окремі сегменти в рамках політичної комунікації. Вона спирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Залежно від того, який із цих засобів найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак внаслідок недосконалості політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або пребуванні у зародковому сталі інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, підкупу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказанного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматич-на. Традиційна легітимність функціонує у вигляді соціально-євдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерналізм, і національно-патріотичної — етнокультурні та етно-політичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 р. політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.

Білет 4

1.Політичні ідеї стародавнього Сходу

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. є. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI— VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфу-ція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків. Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших.

Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390— 338 pp. до н. є.) — правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

2. аналіз авторитарної політичної системи

Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

Авторитаризм, як форма політичної влади часто поєднується з автократією (Форма ставлення до влади) і диктатурою (Форма здійснення влади), хоча це не обов'язково. Наприклад, будь-яка революція, в тому числі демократична, буде проявом авторитаризму (так як революція відбувається тоді, коли існуюча правова система не може впоратися з поточною ситуацією, а інший правовий системи поки не існує; революція повністю ламає існуючу правову систему і, перебуваючи таким чином в правовому вакуумі, авторитарно оголошує себе носієм влади).

Класифікація

Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

вождистські тоталітарні — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда).

В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але під жорстким контролем правлячої особи або правлячого угрупування.

Білет 5

1.політична думка античності

уславився давньогрецький філософ Платон (427—347 до н.е.). Платон одним із перших описав недосконалі політичні форми правління: демократію (держава, яка завжди воює), олігархію та демократію. Демократія, як стверджує філософ, — недовговічна. У праці «Політик» Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність справжнього знання і здатності правити людьми. Для класифікації реальних режимів Платон застосовує критерій, у якому поєднано якість і кількість: правління одною, декількох, багатьох.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) — видатний античний мислитель, протягом двадцяти років був учнем Академії Платона. Аристотель вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на підставі їхнього волевиявлення, а природно-історичним шляхом. Розвиток суспільства йде від сім'ї до общини, а від неї — до держави (міста — поліса). Але первинною є держава.

Держава в трактуванні Марка Туллія Цицерона (106— 43 pp. до н. е.) — славетного римського оратора, державного діяча й мислителя — є погоджене правове спілкування. Якщо для Аристотеля й Платона природний закон (дійсний закон) і держава були невіддільні, то Цицерон вважав, що природне право виникло раніше від писаних законів і раніше, ніж будь-яка держава. Саме держава за своєю суттю є втіленням того, що є справедливість і право. Таким чином, Цицерон стояв біля витоків розуміння ідеї «правової держави». Цицерон вважав реально здійсненою у практиці римської республіканської державності за кращих часів її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.