38. Шкода ринкової економіки та плановості в роботі ф.Ф.Хайека «Шлях до рабства»

Показана Гаєком ідея полягає в тому, що всі форми колективізму через свою логіку неодмінно призводять до встановлення тиранії. Він використав Радянський Союз та Нацистську Німеччину як приклад країн, що пройшли повний «шлях до рабства», що призвело до встановлення диктатури.

Гаєк вважав, що в економічній системі з централізованим плануванням, розподіл та розміщення ресурсів та товарів знаходитиметься в руках порівняно малої групи людей, яка не здатна ефективно обробляти інформацію, необхідну для адекватного розподілу ресурсів та товарів що знаходяться в розпоряджені керівників. Неузгодженість стосовно практичної реалізації будь-якого економічного плану разом з неадекватним керуванням ресурсами центральними планувальниками неодмінно потребуватиме примусу для досягнення бодай якихось цілей. Недієздатність центральних планувальників сприйматиметься як брак необхідних повноважень державою для реалізації начебто гарного задуму. Таке сприйняття призводить до того, що люди голосуватимуть за надання більшої влади державі, та сприятиме зростанню авторитету «сильної руки», керівника, який «здатен робити справи». Після такого розвитку подій країна сповзе в тоталітаризм. Гаєк вважав, що «шлях до рабства» починається з централізованого планування економікою, що пригнічує вільний ринок та завершуєтсья зникненням економічних та особистих свобод людини.

Принципово Гаєк не був проти державного втручання в економіку, але вважав, що мають інсувати певні принципи, які б відокремлювали законне втручання від незаконного. Він боявся, що його ідея може сприйматися не повністю: бізнесмен, який бажає, аби «держава злізла з його спини» не може, наприклад, вимагати протекціонізму від іноземної конкуренції.[3]

Гаєк вважав, що такі країни, як Радянський Союз та Нацистська Німеччина вже завершили свій «шлях до рабства», і що різні демократичні країни йдуть тим самим шляхом. В «Шляху до Рабства» він написав: «Принцип „мета виправдовує засоби“ в індивідуалістичній етиці тлумачиться як заперечення будь-якої моралі. В колективістській етиці він є обов'язково необхідним правилом.»[N 1]

39. Неолібералізм як тип політичної свідомості. Концепція «Держави всезагального блага».

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.

Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.

В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа людини” незмінна.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об´єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Держави загального благоденствування теорія

(«Держави загального благоденствування теорія»,) одна з сучасних буржуазно-реформістських апологетичних теорій про сутність капіталістичного суспільства і буржуазної держави, яке зображується як сила, що усуває несправедливість капіталістичного ладу і забезпечує зростання добробуту широких мас населення. Є частиною хибної ідеї про трансформацію капіталізму в новий суспільний лад. Її теоретичним джерелом з'явилися Кейнсіанство і реформістська ідеологія. Як самостійне поняття концепція «Держави загального благоденства» отримала поширення після 2-ої світової війни 1939-45 і стала невід'ємним елементом офіційної буржуазної пропаганди, а також різних партійних платформ і програм (наприклад, Лейбористської партії у Великобританії, Ліберально-демократичної - в Японії і ін.) Відповідно до цієї концепції, в минулому буржуазна держава стояла на позиціях невтручання і не боролося з соціальними несправедливостями капіталістичного ладу, а нині воно перетворилося на силу, яка нібито протистоїть монополіям і домагається соціальної гармонії. Розвиток державно-монополістичного капіталізму після 2-ої світової війни, що супроводжувалося посиленим втручанням буржуазної держави в економіку, здобуті у боротьбі трудящими соціальні завоювання в ряді капіталістичних країн були використані для пропаганди ідей «Держави загального благоденства». Прихильники цієї «теорії», бачачи притягальну силу ідей соціалізму, прагнули також створити враження, ніби його можливості притаманні і «новому» капіталістичній державі. Насправді теорія «Держави загального благоденства» представляє собою завуальовану форму захисту державно-монополістичного капіталізму, при якому буржуазна держава використовується монополіями для зміцнення своєї економічної потужності і посилення експлуатації трудящих. Що має місце в деяких випадках обмеження діяльності окремих монополій буржуазною державою направлено на дотримання інтересів класу капіталістів в цілому. Соціально-економічні завоювання трудящих в капіталістичних країнах - не наслідок діяльності буржуазної держави, а результат запеклої класової боротьби. Комуністичні і робітничі партії, борючись проти буржуазної і реформістської ідеології, викривають апологетичну сутність концепції «Держави загального благоденства».